Григір Тютюнник
ЧЕРВОНИЙ МОРОК
Ми сидимо під кручею, поклавши вудочки на хиткі рогачики, ігомонимо. Сонце зайшло, і чорна вода розсмоктали тіні од вудлищ.Попід верболозами і в осоці тчеться ніч — вона, мабуть, єдина в світінароджується нишком.Та ось із припсілянських лук прискочив вітерець, приніснасмиканого з копиць духу злежаного сіна, розпанахав тишу іподався шалиною, розбуркуючи сонну птицю. Яскравішезажеврілирибальські цигарки по той бік річки.35 Вітер промчав, улігся, і надріччя взялося сивиною: підіймавсятуман.— Е, це вже сьогодні діла не буде,—обізвався хтось за кущами.Шморгнула мисина —в’ють, в’ють; шоригнуло вудлищепо піску,булькнула у воду торбинка з принадою. — То вжераз туман, то рибине жди…—Чому? — питається мій сусіда Іван Мефодійович.—Сю ніч їй душно буде.Рибалки один по одному зникають, тріщить хмизок під їхніминогами, порожніють услані сіном гатки. А туман відривається відводи, упирається боками в кручі і завмирає.Кльову немає. Наші вудочки стримлять, мов у колодязі. Однак мине підемо додому до самого ранку, бо опівночі повинні брати соми.Іван Мефодійович старший од мене на п’ятнадцять років. У ньоговеликі і трохи сумні очі. Дивиться він на мене завжди так, що начеякби я падав, то він самим отим поглядом мене підхопив би…Ми з ним, звичайно, не рибалки, а так собі, як ото кажуть моямати: «І наш Хомка хліб комка».Над урочищем почало сіріти, немов на схід сонця. На небівикарбувалися нерівні обриси хмар, підбиті червоною торочкою,туман ще дужче злігся і почав рожевіти. Сходив місяць.Іван Мефодійович глянув у той бік, здригнувся і щось прошепотів.На мить я побачив у прозеленуватій пітьмі його бліде обличчя зболісними зморшками побіля рота. Він засміявся. Моторошно якось,бо в тому сміхові не було почуття, а були тільки звуки, схожі на дитячугикавку.— Не можу бачити, як сходить м-місяць,—сказав заїкувато і поліздо кишені за цигарками.Закурив, побухикав, а далі:— Дивна все-таки штука —людина. Є в ній якась рахубина. Живевона в тобі до нагоди непомітно, безболісно, як дихання. А потім,дивись, так тебе струсоне, що аж ноги підламуються…Я не люблю слухати про сумне. І мені дуже кортить, щоб хоч який-небудь дріб’ язок почав клювати, хоч бубирі. Але рибі, мабуть, справдідушно… Навіть лящі не скидаються.Над урочищем зринув місяць —червоний і глибокий, мов кратер упалаючу безодню. Хмари і крапельки води на латахах, пісок наурвищах берегів і туман над річкою набрякли густим червониммороком.—Тоді теж отак червоно було, — немов сам до себе загомонів Іван Мефодійович.—Цев сорок четвертому, в Білорусії. Тебе тоді, мабуть,ще й на світі по було… Вибрьохалися ми з болота, десь так опівночінатрапили на острівець. Десятеро нас було. Так, скажімо, якби оце я,ти і що восьмеро. Хлопці все молоді, норовисті… Уздріли якусь хату —36 одну-однісіньку —та до неї. Воно таке: й острів неострів, а якаськупина посеред лісу —викошена, ще й сіно у валках лежить. Ліскругом, болото і поночі, хоч око виколи. Куди вже тут спати…Так ні ж: поспимо, кажуть мої хлопці, якусь годину, а перед світомокопаємось.Наврипились і наврипились… А я ж його як облупленого знаю: неспалив хату —значить, для орієнтиру залишив. Та вже й не наказуюїм, а вмовляю: не йдіть, хлопці, на лиху годину вам хата, коли сіна жось скільки. Так вони: «А може, там дєвки є…» І зубами виблискують.Стрілятиму, кажу, чорти, в першого, хто з місця зрушить.Сміються: «Стрілять не можна, Ванька, німці почують!» —і пішли-подзеленчали медалями…А тут якраз місяць підбився, як оце зараз. І прямісінько ж надхатою, наче в бовдура виліз…Чую над головою: ляп-ляп,—пролетіло щось і сіло на тому ж такибовдурі. Кругле таке, як віхоть соломи. Головою сюди-туди повело таяк зарегоче. Пугач. Видно, як і дзьоба розчепірює, гад.Я вже почав був окоп собі рити, а як почув отой регіт —отетерів,лопата в руки так і вмерзла. Я ще в дитинстві про нього, клятого,наслухався, та не вірив.Коли це прожектор —блись, прямо в ту хату вп’явся. Аж стіну білукрізь шибки видно, гвіздок у стіні і павутину в кутку закіптюжену. Я й досі і павутину ту, і гвіздок бачу…Присвітив, а потім як ошелешить з мінометів… І близько ж., братти мій… чути навіть, як вони реготять і матюкаються по-нашому.Отак ушелепкалися! А міни у дворі —одна проз одну. Пристрілявся,видно, ще з дня. Зайнялася покрівля, тин, копичка. Місяць у димуначе аж перевертається. Болото поміж деревами червоною юшкоюблищить… І сіно пахне.«Хлопці, кричу, братці, назад!» А німці ще дужче сміються. «Думен»,—кричать. Дурні, значить…Потім —як одрізало: замовкли, видно спать полягали або пішли.Я по тому острову до ранку, як мара, никав. Тихо кругом, і хатагорить, мов свічка.Отоді, мабуть, упершеі востаннє за всю війну я очманів од страху.Не смерті боявся, ні. Самотності, брат, боявся……Десь неподалік зачмокала у березі вода, лунко хряснуловерболозове коріння, і в річку шубовснув шмат кручі —підмило.Попід туманом покотилась хвиля, ударилась об той берег,вихлюпнулась на піщану косу і вмерла.—Перед світом увіходжу в ті стіни —брат ти мій… Той у сіняхлежить, той посеред хати, а один через лутку висить, видно, хотівчерез вікно, козак… А на обмотках ще й багнюка не висохла…37 За ту ніч мені орден дали: матеріальну частину, мовляв, урятував ізахистив позицію… На фронті я його ще носив про начальницьке око,а повернувся додому —звелів жінці заховати до скрині, щоб і самомуне бачити, і людям не показувати.І ото звідтоді —вже ж таки двадцять років минуло —не можу ябачити, як сходить місяць. Тіпає мене всього, так тіпає, що по три дніпісля того тіло болить, як після судороги або важкої роботи…Іван Мефодійович замовк, приліг на зрошене сінце і накривобличчя старим військовим кашкетом. А перед моїми очима ще довгостояла червона багнюка ночі і посеред неї дев’ятеро хлопців —сміються і дзеленчать медалями. А навколо висвистують осколки. Я ще зроду не чув, як вони свистять насправжки. Чи так, як і в кіно?..Починало сіріти. Місяць зблід і став якимось зовсім непотрібним.На вудлищах заблищала росичка, замаснів під берегом вузенькийпружок мулу —напевно, вода за ніч спала.Згодом війнув вітерець, туман гойднувся, рушив з місця і поплив униз.