Верстаю шлях – по вимерлій пустелі… – Василь Стус

Верстаю шлях — по вимерлій пустелі,

де мертвому мені нема життя,

за обріями спогаду — оселі

ті, до котрих немає вороття.

А все ж — бреду, з нізвідки до нікуди,

а все ще сподіваюся, що там,

де кубляться згвалтовані іуди,

мале є місце і моїм братам.

Побачити б хоч назирці, впівока

і закропити спраглий погляд свій.

Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока,

і хоч сказися, хоч збожеволій.

Бо вже не я — лише жива жарина

горить в мені. Лиш нею я живу.

То пропікає душу Україна —

та, за котрою погляд марно рву.

Та є вона — за міражів товщею,

там, крізь синь-кригу світиться вона —

моєю тугою, моєю маячнею

сумно-весела, весело-сумна.

Тож дай мені — дійти і не зотліти,

дійти — і не зотліти — дай мені!

Дозволь мені, мій вечоровий світе,

упасти зерням в рідній борозні.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: