Я (Романтика) – СКОРОЧЕНО – Микола Хвильовий

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Я (Романтика)

(СКОРОЧЕНО)

«ЦВІТОВІ ЯБЛУНІ»

«З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.

…Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».

Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул — глуха канонада. Насуваються дві грози.

І

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі — до неможливості натягнутий дріт.

День і ніч я пропадаю в «чека ». Наше помешкання — палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.

На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське «ала—ла—ла».

Я бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я — чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. «Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.

Обиватель:

— Тут засідає садизм! Я:

— …(мовчу)».

Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша.

Моїх товаришів легко пізнати:

доктор Тагабат,

Андрюша,

третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).

Я:

— Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!

З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай.

Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м,, ,.

У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.

Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в «чека» проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою — «розстрілять», Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.

Я:

— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно):

— Розстрілять!

Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері…

— … «Розстрілять»???

І мати тихо, зажурено дивиться на мене.

Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села.

…Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п'ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: «так треба».

Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!

Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — «розстрілять» — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. «І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Але який вихід? Я не бачив виходу.

Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. …Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

Я подумав, що доктор — злий геній, зла моя воля, а дегенерат — па-лач із гільйотини. Атоді подумав — нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії.

…Свічі танули. До розстрілу присуджено — шість! На цю ніч досить!

Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три—чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті.

Ні, неправда. Шість сотень,

шість тисяч, шість мільйонів —

тьма на моїй совісті!!!

І знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим.

Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м'ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії. «Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо».

Я здригнувся: «Хиже навколо? Як мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!» І тоді, збентежений, запевняю себе, що ніякої матері немає, усе це не більше, як фантом.

Ні, це неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

— Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар/Невже я не маю права відпочити одну хвилину?

Перед лампадаю, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон.

II

Наші назад: з позиції на позицію. На фронті — паніка, в тилу — теж. Через два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни.

Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт. Мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати «цей винний і майже невинний обивательський хлам». А канонада все ближче. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу гнітюча мовчазність.

Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!

Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:

— Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.

В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені «своє право» купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю.

Доктор Тагабат знову розреготався, потім сказав, що йде відпочивати і передав мені справу. Це було «діло № 282».

Вартовий пішов за підсудними.

(Так, це був незамінимий вартовий: він доглядав розстріли, від яких ухилявся не тільки Андрюша, а й ми з доктором.)

У кабінет ввійшли двоє: жінка в траурі і мужчина в пенсне. Вони були налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Почав до-. питувати. У них були зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі.

Філософи? Шукачі нової правди? Чекаєте приходу нового спасителя світу? «Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так!»

«…Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії?

Мужчина й женщина:

— Так!»

— Так чого ж ви не робите Месії з «чека»?

— Розстрілять!

Жінка сказала глухо і мертво, що вона мати трьох дітей. Чоловік упав на коліна.

Підскочив вартовий і вивів їх. Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: