Росте Антонич, і росте трава, 

і зеленіють кучеряві вільхи. 

Ой, нахилися, нахилися тільки, 

почуєш найтайніші з всіх слова. 

Дощем квітневим, весно, не тривож! 

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, 

хто сипле листя — кусні скла на тебе? 

У решето ловити хочеш дощ? 

З всіх найдивніша мова гайова: 

в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, 

на вільхах місяць розклюють зозулі, 

росте Антонич, і росте трава. 



Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Ліричний герой поезії, як і сам автор, не відділяє себе від природи — її невіддільна частинка. Придивися — і побачиш незвичайні речі: скляний дзбан (глечик) неба, зорі-кулі, зозулю, що розкльовує місяць (мабуть, тому він такий плямистий, подзьобаний). Читаючи цей вірш, віриш, що людина може знайти своє щастя, бо вона така ж прекрасна, гармонійна, як і матінка-природа.