БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
(1909-1937)

    Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (територія між Східними Бескидами, річками Сяном і Попрадом та на захід від Ужа). Його батько — греко-католицький священик Василь Кіт, що змінив прізвище незадовго перед на­родженням єдиного сина. Дитячі роки Антонима припали на час Першої світової війни, коли його батьки були змушені 1914 року переселитися до Відня, а 1919 року — на Пряшівщину, до Чехословаччини. Із середини 1920-х років жили в с. Бортятин (тепер Мостиського району Львівської області), де о. Василь був місцевим парохом.

Хлопець спочатку навчався вдома, а з 1920 року — у Сяноцькій гімназії, яку він закінчив 1928 року. Після закінчення гімназії Богдан-Ігор вступив на гуманітарний факультет Львівського уні­верситету за спеціальністю «Польська філологія» (1928-1933 рр.). Паралельно із загальними філо­логічними студіями і поетичною творчістю Антонич багато уваги приділяв оволодінню українсь­кою літературною мовою, чому сприяло уважне читання та опрацьовування творів українських письменників — від класиків до сучасників (П. Тичини, М. Рильського, Є. Плужника).

Уперше прилюдно з читанням власних творів Антонич виступив 20-річним юнаком 1929 року як член товариства студентів-україністів у «Живій літературній газеті».

Після закінчення університету Б.-І. Антонич здобув ступінь магістра філософії та магістра польської філології. На державну службу Б.-І. Антонич не пішов, бо за часів польського панування українцеві влаштуватися туди було дуже важко. Він почав співпрацювати із львівськими українсь­кими журналами, збірниками, виступав з поезіями і статтями на літературні та мистецькі теми.

Поет друкував свої твори у журналах різних політичних спрямувань («Вогні», «Дзвони», «Ві­сник», «Назустріч», «Наша культура», «Ми» тощо). Не бажаючи обмежувати свою поетичну твор­чість якоюсь певною ідеологією, Б.-І. Антонич з 1934 року припинив публікуватися у «Віснику», що його редагував Д. Донцов, та релігійному часописі «Дзвони», віддаючи перевагу позапартійно­му часописові «Назустріч».

Син священика, Богдан Антонич, вірить у Бога, звертається у творчості до біблійних мотивів та образів. Проте він одночасно культивує і язичництво. Природа в Антонина жива, одухотворена, багатолика. Через поетичні вірування предків, через культ природних сил Антонич визнає існуван­ня вищої сили, що створила гармонію на землі. Богдана-Ігоря Антонина називають поетом-роман- тиком, поетом-мислителем. Що дає підстави для такого твердження? Найперше — це світосприй­няття митця, його особистісне відчуття в реальному техногенному світі: «Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве». Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців — цю гармонію відтворювати.

У своїх творах Б.-І. Антонич зумів передати лемківський колорит без уживання діалектизмів. Він зумів так опанувати літературну мову, що читачі вбачали в ньому представника Наддніпрянсь­кої України і щиро дивувались, дізнавшись про походження поета.

Поет майже ніколи у віршованих текстах відкрито не висвітлював своїх почуттів, зокрема й патріотичних. Вважав, що не в цьому полягає справжнє покликання його таланту. «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність», — наголошував він у статті «Національне мистецтво».

Якийсь час він редагував молодіжний часопис «Дажбог». Перша збірка поезій Б.-І. Антонича «Привітання життя» вийшла 1931 р., коли авторові було 22 роки. Згодом з’явилися ще дві: «Три перстені» (1934 р.) та «Книга Лева» (1936 р.). Уже після смерті поета побачили світ «Зелена Єван­гелія» (1938 р.) та незакінчена збірка «Ротації» (1938 р.).

Б.-І. Антонич добре грав на скрипці, компонував музику, малював. У приватному житті він був малоговірким задумливим самітником, так і не встиг одружитися. Смерть захопила його не­сподівано, наче якесь непорозуміння. Богдан захворів на апендицит. Після операції розпочалося запалення легенів. Він тривалий час перебував у лікарні. Його стан поліпшувався: він навіть став працювати над переробкою лібрето опери «Довбуш». Та раптом все змінилося: не витримало змал­ку слабке серце, до того ж перевтомлене високою температурою.

6 липня 1937 року Богдан-Ігор Антонич помер. Похований у Львові.