Іван Багряний - Людина біжить над прірвою (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx)Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx523 Кб4031
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb2)Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb21341 Кб11202
Поступаючи так зухвало, Максим розраховував на те, що керівник фінвідділу, українець-земляк і добрий друг його й Миколи, був також таємно і їхнім ідейним прихильником. І не помилився. Тоді, побачивши прихильне ставлення начальника до Максима, фінінспектор змінив тон. Як він затанцював, як він завихляв перед Максимом! А тим часом скільки ж він попобігав до Гестапо, докладаючи всіх зусиль, щоб викопати яму там і начальникові фінвідділу, й Максимові!..

Такий-от випадок. А після того, вже кілька днів перед арештом, Максимові приснився химерний сон: немовби раптом перед ґанком Максимового житла спустився на землю літак. А з літака виходить фінінспектор — при зброї, в мундирі офіцера німецької фельджандармерії, але з совєтськими відзнаками, з наказом для Максима — лаштуватися в далеку-далеку дорогу за несплачений податок. І ще щось таке верзлося, але це — основне...

А тепер ось той фінінспектор, поважний і набундючений, з великою, як на його зріст, папахою на голові, стоїть тут у коридорі, оточений свитою помічників, і тепер він уже в ролі й у «чині» начальника міліції міста Н. та його околиць. Поруч нього — начальник тюрми Заєць, недавній ентузіяст німецької мотузки, а навколо них — їхні помічники: якісь хлопці, неголені, ощирені, як не знати які енкаведисти, з грізно запаленими очима. У начальника міліції в лівій руці — папір, а в правій — револьвер. При вихідних дверях купа вартових у цивільному. Але що вражає й зразу впадає в око — це те, що вони всі озброєні новенькими автоматами... «Теж автоматники!» Вони наставили ті автомати на в'язнів, і не було певности, що ті автомати раптом здуру не почнуть самі стріляти — від невправности тих «цивілістів». Але уявлення про їх «невправність» було помилкове. Ті «цивілісти» були далеко не невправні. Ого! Вони дадуть сто очків уперед усім гвардійцям щодо вміння володіти кулеметами, автоматами й усіма іншими знаряддями знищення людей.

Начальник міліції обвів оком сіру лаву арештантів із кінця в кінець, подивився в папір, нахилившись до свічки, і раптом спитав:

— Де тут редактор із газети?

— Там, — махнув рукою Заєць на правий фланг, де стояв біля Максима Костик. Костик затремтів. Хоч він і не був «редактор із газети», а тільки коректор, але відомо, що в такій спеціяльній установі зовсім не сушать собі голови такими дрібничками, як різниця між редактором і коректором.

Начальник міліції, поправивши на собі папаху й тримаючи револьвера в руці, пішов уподовж сірої лави людей, придивляючись у сірі, вимучені обличчя. Будучи низенького росту, він усе мусив задирати голову. Максим заступив своєю масивною постаттю Костика й стояв, понуро чекаючи. Начальник міліції порівнявся з ним. Глянув йому в обличчя — й отетерів. Втягнув голову в плечі, розгубився. А Максим нагнувся трохи до його переляканих очей і виразно, чітко, з тяжкою іронією промовив:

— Все одно податку не заплачу!..

Аж Заєць зрозумів і засміявся. Та враз урвав сміх і, виматюкавшись хрипко, процідив крізь зуби двозначне:

— Нічого... Заплатиш!

Начальник міліції крутнувся на підборах і вернувся до столика. Він подивився розгублено в папір, а потім ще в якийсь окремий папірець і промурмотів:

— А де... цей... Ага! — й розгубився... знову, кинувши оком у бік Максима.

— Тут... Архітектор тут! — промовив Максим глузливо.

— Тут-тут, — додав і Заєць, збагнувши, про що мова. Начальник міліції кілька разів здивовано подивився в папірець, а тоді на Максима. Заєць теж зазирнув і протяг таємниче:

— М-да-а...

В коридорі було кілька дверей, міцно закритих на недавно поприбивані засуви. За тими дверями чувся глухий гомін, гул.

— Так, так, — сказав нарешті начальник міліції. — А ми вас давненько ждемо вже...

Це вийшло зовсім безглуздо, бо ж сама ця тюрма й міліція в цім місті існували ще всього лише пару днів.

— Струнко! — раптом скомандував несамовито Заєць. Максим тільки дивувався, спостерігаючи, який із нього першокласний спеціяліст від тюремних порядків.

— Слухати уважно! — проголосив Заєць енергійно. — Ножики, олівці, мотузки, черепки, голки й інші металеві й скляні знаряддя, щоб різати, колоти, штрикати, в'язати, писати тощо, — прошу скласти на цей стіл. Ні, ось у цю шапку... Карнач! Візьміть шапку й зберіть речі.

Карнач — цебто караульний начальник, — худорлявий, цибатий чоловік у німецькому галіфе й при автоматі, взяв чиюсь шапку, що валялась на столі, й зібрав речі. Всі поскладали туди, хто що мав.

Максим помацав своє кресало й кремінь і, замість віддати, спустив крізь дірку подертої кишені пальта вниз, за широкий рубець. «Дудки!»

— Зброю хтось має? — знову Заєць. Мовчанка заперечення.

— Добре, завтра перевіримо. А тепер — увага!

Почалась перекличка, але особливим способом: начальник міліції дивився в список і тихо питав, звертаючись не до в'язнів, а до Зайця: «Степанюк?.» і т. д., а Заєць шукав очима названого у вишикуваній лаві й відповідав: «Є!»

Заєць знав майже всіх людей у лице, хоч тут були люди не тільки з міста, а й із довколишніх сіл. Лише кількох осіб він не знав і повторив запитання до лави, а до кожного, хто відгукнувся, підійшов і подивився пильно, щоб запам'ятати.

Після переклички відкрили крайні двері в темну кімнату й упхнули в'язнів туди. Кімната до їхнього прибуття була порожня. Ясно, що її спеціяльно було приготовано для цієї групи, на замовлення О. В. армії. Значить, ця група спеціяльно мала бути ізольована від усіх інших. «Група особливого призначення», — понуро й уїдливо зіронізував хтось, укладаючись у темряві на брудній підлозі.

Кімната була занадто тісна для 38-ми осіб, але то було, може, й краще. Люди полягали в темряві просто, як стояли — в бруд і сміття, притиснувшись щільно один до одного, як спресовані оселедці, і від того стало тепло, м'яко бокам і затишно. Максим, правда, почувався трохи зле, бо хоч і звикав усе життя, але ніяк не міг звикнути до двох речей у світі — до тюрми й до армії, ненавидячи їх усіма фібрами душі передусім саме за знеосіблення людини в масі. Але — гай, гай!..

Уклавшись щільно, люди відразу поснули. Принаймні — переконалися, що вони ще були на цьому світі й що ця ніч іще належить їм.

На весь цей гурт не спав, може, один лише Максим. Сон давно вже його не брав. Він лежав, тримав сонну Костикову голову на плечі й дивився вгору, в темряву, за якою ген там десь було зоряне небо. За стелею, що теоретично існувала (а може, й не існувала?) десь у цій темряві, за дахом, за хмарами, якщо вони нависли, — за цілим рядом тяжких стель із диму, пороху й хмар — було все ж таки, нарешті, десь зоряне небо. Зоряне небо!.. Але Максим навіть не робив із того ніяких філософських висновків...

 

 

Це вже була тюрма! Коли вранці тридцять восьмеро людей зорієнтувалися, то довідалися раптом, що їх тут у цій будівлі було не тридцять восьмеро, а щонайменше вже сотні чотири, і що були вони лише маленькою часткою вже великої армії. І армія та зростала з кожною годиною. І дивно — люди цьому зраділи. Так, зраділи й раділи. Але, зрештою, нічого дивного в цьому не було. Це був звичайний вияв страшного людського егоїзму: летячи в провалля самому, радіти, бачачи, що ти не сам, а що з тобою летять і тисячі інших — чим більше, тим краще! Добре, що туди пре цілий світ! Коли вже гинути — так з музикою й усім разом!..

Тим часом у цій тюрмі не годували й не поїли. Та люди й не нарікали, не домагались нічого, бо було кожному не до їжі, лише кожен робив із того сумний висновок: раз не годують, значить... Старий дід, староста колгоспу, що «партизанів не вішав», пояснив це так:

— Який же дурень годує свиню перед тим, як її різати?

Але їх не ліквідували цієї ночі, значить, щось із ними затівали спеціяльне. Говорили, що над цією групою має бути «показовий суд».

У вікно, забите нашвидку шпугами та шматками заліза замість ґрат, видно було подвір'я. А на подвір'ї вражала неймовірно велика кількість варти. І всі вартові були озброєні, мовляв, «до зубів». І насамперед — озброєні ручними кулеметами, а вже на придачу — гранатами, револьверами.

Ген за подвір'ям стовбичили, плачучи, поодинокі жінки й діти. Потім вартові прогнали їх геть, і вже не стовбичив ніхто.

А недалечке за подвір'ям, навгороді, стояла зенітка; біля зенітки — порожні сани, а може, й з набоями.

З тюрми нікого не виводили, але в тюрму приводили й приводили все нових і нових в'язнів. Уже люди не вміщалися, тому групу приведених жінок не було вже де примістити всередині тюрми і їх примістили на подвір'ї, під шопою, змусивши їх сидіти на якихось поламаних, безколісних полудрабках, на пеньках та на різних старих ящиках і діжечках. І вони сиділи, скорбні, як ті жони-мироносиці, кутаючись у великі хустки й коци, сиділи, похнюпившись, нерухомо, мовчки. А біля них походжали вартові — важно так, «героїчно», грізно, мовби робили не знати яке велике «історичне діло»!..

В тюрмі стояв глухий гомін, гуд. А в світі навколо, здавалось, була тиша. Але так було тільки зранку. Пізніше ситуація почала мінятися. Вулиця Широка була справді широка, вулиця-магістраля — шлях відступу й наступу армій. Крім того, це був район кількох заводів, касарень, більш-менш показних будинків, де раніше містилася навіть німецька комендатура, а також інші установи, і, може, саме тому тепер німці вибрали їх за мету свого бомбардування. До того ж іще й центр міста звідси був близько.

Словом, ситуація почала мінятися в той спосіб, що над містом взагалі, а над тюрмою зокрема, почало дедалі все докучливіше гудіти. Заляпотіли по місту зенітки. Загримотіли бомби. Найкраще зміну ситуації можна було простежити, спостерігаючи поведінку тюремних охоронників. Вранці вони жваво погукували, посвистували, загонисте й зухвало лаялись. Потім посмирніли. Потім почали тулитися до стін, втягаючи голови в плечі, а на в'язнів, якщо котрийсь уже дуже висував голову у вікно, кричали гістерично. Потім перебігали від схованки до схованки — перелякані, бліді. А по місту гуляли бомбові смерчі, дедалі — буйніше, дедалі — інтенсивніше. Хвилі налетів усе частішали й ставали все з більшою кількістю літаків.

В обід пригнав звідкілясь замиленими кіньми Заєць і, наробивши рейваху, поскликав карначів і всю охорону, вичитуючи їм якісь інструкції... Потім почали розставляти варту попід парканами, попід сусіднім муром, попід деревами, щось суворо наказуючи. Всю цю шамотню переривали близькі перелети літаків. Тоді все заклякало, прилипало до землі й нишкло. А як літаки перелітали, «праця» кипіла знову. Тягли в старе «бомбосховище», в т. зв. «щілину» (викопану на низькому грунті глибоку й вузьку канаву) солому, цеглу й дошки, щоб застелити дно, бо там було багато води й екскрементів, і в ту «щілину» набилося повно охоронників, пробуючи, чи добра схованка. Потім усі повилазили, але намагалися триматися поблизу. Тепер уже при кожній появі літака варта бігла до «щілини», зриваючись навіть із тих місць, де «сам Заєць» суворо наказав лежати.

На те все дивилися з нудьгою жінки під шопою й куталися тремтливо в хустки та коци або й так у благенькі свої пальтечка та кохтини. Це були переважно молоді жінки й дівчата — вчительки, перекладачки, друкарки, сестри-жалібниці, службовки... Все це спостерігали в'язні крізь грати вікон, слухаючи, як завивали сирени по місту й як рокотали десь мотори літаків та рвалися десь бомби.

Потім те все стало вже не «десь», а тут, у цьому районі, навколо вулиці Широкої. Тюрма потрапила в поле бомбових смерчів, у поле вогненних віхол і затремтіла, затіпалась, зіщулилась, замовкла. Люди в ній влипали в підлогу, й щасливими вважалися ті, що лежали біля стіни, а ті, що лежали посередині, почувалися нещасними. Через те всі юрбою тислися до стін. Можливо, якби ця тюрма не була мурована, люди вже її розсунули б, розвалили, розіпхали б геть ізсередини. А тим часом...

А тим часом Максимові видно було з вікна, як ось тут поруч, навгороді, біля зенітки на санях сиділи два салдатики й смалили в карти. Вони іноді поглядали скоса вгору, точнісінько так, як ото часом півень позирає на шуліку, і грали собі далі. Вони, здається, грали в «очко». Хлопцям було нудно. Хоч у них була добра зенітка, але зовсім не було набоїв. Ось один схопився шпарко, кинув карти й гарячкове почав перекидати ящики, що валялися тут же купою, а другий кинувся до зенітки, повертаючи її слідом за гуркотом мотора, що клекотів по другий бік тюрми.

— Швидше! — закричав той, що біля зенітки. У відповідь його напарник люто сплюнув, махнув рукою й, сівши на сани, взяв карти:

— Іди здавай!.. Ну його к... Що я тобі дам?!

Помахавши кулаками вслід гуркотові, навідник облишив зенітку й прийшов «здавати», взяв карти до рук. Після того вони вже навіть не пробували ані шукати набоїв, ані крутити зенітку, — вони сиділи собі й смалили далі в карти. Вони тихо насвистували «Гоп со смиком», фаталістичне спльовували, ліниво позирали вгору. Час від часу вони нашорошувалися, дивилися вгору особливо пильно, завмерши. А тоді, махнувши рукою, вигукували: «Не наша!» — і знову грали. Тільки й чулось: «Давай туза! Собі! Перебор!..» Вони грали, а тим часом над ними вгорі з характерним чвахкотінням летіла бомба і, перелетівши геть, репалася десь у дальшому городі. «Перебор!..» Вони навіть не ховалися, вони тільки стверджували: «Не наша!» — й чекали тієї неминучої, судженої, «нашої». То був верх фаталізму.

Потім паровицею коней учвал привезли до зенітки набої... Але вони вже були ні до чого. їх навіть не встигли розвантажити, як раптом усе кинулося шалено врозтіч, гайнуло в усі боки. Коні теж шарпнулися й подалися геть... На тюрму звідкілясь ішов, усе наростаючи, жахливий клекіт. У Максимових очах тільки зафіксувався, як останній кадр, такий сліпучий момент: два салдатики на санях тримали карти й меланхолійно дивилися десь через тюрму. Потім вони враз мовби десь запалися — брязнули всі ниць, разом із картами. Все це сталося блискавично. Клекіт ішов, як гураган. То був клекіт багатьох моторів при самій землі й швидко наростаючий ряд вибухів від сипаних густо на землю бомб. Той ряд вибухів гнав на тюрму вздовж по вулиці. Вже зі стелі сипалися шпаруни, вилітали від повітря шиби, хиталася підлога... але то все було ще тільки від вибухів, що наближалися.

— Лягай!! — крикнув хтось несамовито до Максима, здається, Костик. Він і всі інші лежали ниць на підлозі й, накриваючи торбинками, лахміттям і руками свої голови, коцюрбилися, як лист на вогні — на вогні передсмертної лихоманки. Максим щойно встиг опуститися в куток, як нагло будинком скажено струсонуло. Зі стелі посипалися шпаруни й тріски, з груби полетіло каміння, вапняний пил, дим, сажа, від чого камера враз затемнилась, мов заповнилась непроглядною хмарою. А в ній — людські несамовиті зойки, стогони, молитви, клятьби.

Пошук на сайті: