Іван Багряний - Людина біжить над прірвою (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx)Byagryaniy_ivan_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.docx523 Кб3999
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb2)Ivan_bagryaniy_lyudina_bizhit_nad_prirvoyu.fb21341 Кб11163
Колона йшла, обминаючи центр міста, йшла бічними вулицями, тримаючи курс таки туди — на ледь помітний хрестик за купами голих дерев і дахів, на хрестик дерев'яної церковці соборного цвинтаря. Ті вулиці, якими вони йшли, так добре знані Максимові з дитинства, — то вже були не вулиці. Вся ця частина міста була перетворена в суцільний пустир, укритий руїнами дімків і глибоченними воронками. По краях воронок лежали величезні брили мерзлої чорної землі, вивернуті тоновими бомбами. «По кому тут треба було скидати тонові бомби!?.» І, ніби як знущання, як глум над тією всією руїнницькою робою і як тріюмф перемоги над нею, ось над шляхом, край великої левади стоїть глиняна хатина під солом'яною старезною стріхою... Максим знав цю хату з дитинства — це хата Кривоносів, ковалів і молотобойців, що з їхніми хлопцями він учився в школі та з ними ж на печі ось у цій хаті слухав казок старої бабусі Кривоносихи — казок про царівен, про відьму, про хатку на курячих лапках... І ця «хатка на курячих лапках» із казки завжди асоціювалась у Максимовій уяві саме з хатиною Кривоносів. А тепер ця хатка на курячих лапках стоїть от над краєм велетенської воронки, як над проваллям, і — ціла-цілісінька! Це ніби теж кадр із казки. Цілісінька, після нападу «нечистої сили», тільки припала на один ріг, мовби вклякнула на одно коліно, та стріха трохи задерлась. Та ще осліпла зовсім — єдина її шибка в маленькому вікні вилетіла. Решта шибок, як і раніше, були позатикані онучами, й ті онучі не повилітали, — це, либонь, ще ті онучі, що були й за Максимового дитинства, що їх іще повтикала стара Кривоносиха. «Непереможні, незнищимі українські онучі!»

Чим далі колона йшла, тим реальнішою ставала для Максима можливість пройти попри самісіньку власну хату. Так. Це була б страшна іронія! І на те закривлялося. Ось уже міський парк. Ось Шеметів перевалок. Ось вони вийшли на Максимову вулицю... Звідси б повернути ліворуч, і за яких двісті кроків — його хата. Але колона не повернула ліворуч і не пішла вздовж по вулиці, а лише перетнула її впоперек навскоси. Конвой так квапив, так гнав, що люди бігли... бо над містом уже знову ревли літаки й могло статись так, що, доки колона добіжить до цвинтаря, її змішають із болотом раніше, ще й разом із конвоєм, і тим зіпсують усю задуману виставу, зламають її послідовність.

Люди бігли, спотикаючись. У тім поспіху даремно Максим повертав голову вліво, намагаючись востаннє, хоч здалеку, побачити свій дім... Нічого він не вглядів, не встиг.

Проминувши Зелене озеро (озеро посеред вулиць, на якому Максим учився плавати й рибалити, ловивши штаньми золотих маленьких карасиків і жаб'ячих пуголовків, і яке тепер його не зворушувало, засипане брудним снігом, сажею, цеглою, трісками й шматками бляхи від розбомбленої касарні, що стояла при березі) — проминувши це озеро, колона повернула ліворуч... І тепер уже зовсім стало ясно, що таки дійсно вони йшли на цвинтар. «Ось пройти ще цією вулицею, звернути праворуч у вузенький Силенків перевалок і тим перевалком вийти на Ярмаркову площу, пересікти її навкіс — і вже. Там є брама, через яку всі входять... але не всі виходять».

«За тією брамою, там їх і чекає мармуровий янгол».

За цим передбаченням усе й відбувалося. Це вражало. А також вражало те, що скільки вони пройшли, а ніде ще не стріли жодної живої душі, навіть собаки. Нишком кожен, і Максим теж, хотів, щоб стрівся бодай хоч якийсь випадковий знайомий, щоб хоч знали люди (хоч хто-небудь!), коли й куди їх поведено, щоб знали, що вони тут пройшли востаннє власними своїми ногами...

Пройшли вулицю. Ось колона звернула в вузенький Силенків перевалок. Ось...

Але далі цього перевалочка колона не пішла. Вона зупинилась, геть виповнивши його вщерть, бо був він зовсім вузенький, і так стояла. Люди перепочивали тілом і мучились душею (хто ще був здібний мучитись). Це все-таки мала бути лише коротка павза, а потім вони вийдуть на ярмаркову площу, зроблять останніх пару сот кроків і... Проте з цього перевалочка колона далі не пішла. Виявилося, що мета її маршруту була якраз тут, саме в цьому перевалочку.

Це був досить великий одноповерховий будинок Силенка. Тобто — колись це був будинок Силенка, якогось купця, чи архиєрея, чи генерала, Максим так добре й не знав того, хоч проходив повз нього безліч разів. А не знав тому, що пізніша слава цього будинку геть затьмарила імена попередніх господарів. А був тут пізніше «Штаб Духоніна», а потім «ЧеКа»... Може, відтоді й янгол той плаче там так тужно... Потім тут був військовий клюб. Нарешті — контора й клюб радгоспу «Свобода». А тепер...

А тепер тут, здається, мав бути також «клюб»... Якісь люди шпарко й галасливо працювали в ньому: чіпляючись по вікнах, як мавпи, вони прибивали грати!.. Пристосовували. За десять-двадцять хвилин усе було готове: дім купця чи архиєрея Силенка було пристосовано до нової функції.

В цей дім і було впаковано всю колону. Запхнули її, натоптали, придавили колінами, рушницями та кулеметами й замкнули. Варта розташувалась по менших прибудівках та в коморах у дворі, начальство й «управління» — по сусідніх дімках.

І нова тюрма зафункціонувала.

Всередині в тім домі двері були повиривані й стіни порозвалювані, так що він знутра являв собою майже суцільну залю з коридорчиком. У цю залю й у цей коридорчик і насипано було повно людей. Вони кишіли купою, один на одному. Топталися по головах і ногах. Вкладувалися. Вмощувалися... А над усім — гнітюча-гнітюча тривога, страх і якесь внутрішнє ниття, як зубний біль...

 

 

«Соломонова теза про пісок пустель, мабуть, саме отут була б найбільш доречна. І та його теза про хробаків...»

Максим роздумував над цим, лежачи серед людського звалища й спостерігаючи з нудьгою все навколо себе. І вже майже визнав за ним рацію — за Соломоном цебто.

Господи! Сама думка, що Соломон міг мати рацію, вбивала. Зрештою, все тут убивало, весь оцей світ убивав.

«А таки, мабуть, мав рацію!..»

Звалені в купу, в звалище, всі ці істоти (а це вже були тільки істоти — ні, пісок пустель!) помалу втрачали зовсім свою людську подобу.

Максим давно знав, що людина в певних обставинах може швидко звіріти, обертаючись часом у тварину. Бачив це сам не раз. Але так от оголено й у такому темпі й маштабі... Цього ще не бачив. І тут же пригадував знову слова Соломона про вагоме й штучне — про те, що відвіюється, й про те, що лишається. І от — штучне відвіялося, лишилося вагоме...

В тюрмі панувала ядуха, злоба. Люди починали нагадувати собою диких істот, що на малій площі, в ямі, намагалися видертися геть по головах собі подібних, топчучи одне одного на смерть. Вони шукали рятунку в загибелі ближнього, в зненависті — в тому, в чому рятунку ніколи не було й ніколи не буде.

Над людським звалищем, у смороді лахміття, випарів і махоркового диму, тяжка, як сам той дим, стояла зловісна, брудна лайка. Люди гризлися за місця біля вікон, за те, хто з них був чи є «ворог народу», а хто ні, — хто... «правильно», по заслузі сидить у цій «буцигарні», а хто «безневинна жертва»... Гризлися за те, хто «чесно жив», а хто з німцями співпрацював, хто любить совєтську владу, а хто ненавидить... Причому все те говорилося якнайголосніше, щоб чула варта за дверима, щоб чув карнач, а то й «сам Заєць». Люди билися кулаками в груди й клялися... й проклинали... І дубасили словами один одного, а від слів переходили й до кулаків.

Все це вирувало, ворушилось, як мурашник, — ні, як черва. А посередині того коловороту лежали Максим із Костиком. Хлопець дрібно тремтів. Він ніколи не був у такій ямі, і його дитяче серце огортав панічний жах. А Максимове серце огортала туга — ні, нудьга. «Любов!.. Ідеї!.. Бог!.. Честь!.. Ха-ха-ха!» — бриніли Соломонові слова. Його дух витав тут, як дух злого генія, аж Максимові ставало моторошно...

Серед ув'язнених найбільш горлатими, найбільш «відданими Сталінові й партії», найбільш «чесними» виставляли себе ті, що були вчора підручними в Зайця, — поліцаї з «любові до мистецтва», гестапівські попихачі й ті «заплічних справ майстрі», що так по-мистецькому орудували намиленою мотузкою. Вони били себе в груди й напосідалися на всіх інших, тероризуючи їх своїм горлатим пащекуванням. Інші огризалися, нагадували крикунам учорашнє, тоді вибухав й стояв божевільний клекіт — клекіт оскаженілих людей. Тюрма аж стугоніла від лютого ревища.

І раптом... Раптом усе вривалося. Люди заклякали, аж стукаючи лобами об підлогу, тиснулися в кутки, стогнали й хрестилися, згадуючи Бога й «Царицю Небесну», і лежали тихо-тихо, шепочучи молитви... Це над дахом проходив смерч — там гули літаки, налітаючи черговою хвилею на місто й бомблячи його з низького лету. Люди шаленіли від жаху. Вони влипали в підлогу, тремтіли й говорили тільки пошепки, ніби боячись, щоб їх не почула, пролітаючи над дахом, смерть. Але літаки пролітали і... І тоді за ними вслід зривався скажений вихор матюкні «в Бога, в Богородицю, в янголів, у всіх святих і їхніх заступників»... Розквитавшись так із літаками, бралися знову до перерваної баталії. І знову все, як було й перед тим: клекіт і ревище...

І ось серед такого ревища, як його завершення, зринає нагло гістеричний голос. То, скориставшися з маленької павзи, якась істота б'є себе кулаком у груди, ридає й вигукує:

— А в усьому цьому винні вони — ті газетчики та коректори різні!.. Вони позводили нас із ума своїми газетами!..

І скреготить зубами, що вчасно не повішав їх усіх, і пропонує спосіб розправи з ними — колесувати, четвертувати їх і т. д. за те, що от їх «бідних до такого довели».

Костик злякано втягає голову в плечі й тиснеться до Максима. Він боїться. І він має рацію, бо серед цієї роз'юшеної людської стихії до безглуздого самосуду зовсім-зовсім близько. Причому будуть бити й убивати такого-от Костика за те, що він «проклятий коректор», і професійні вбивці, й люди, які ніколи курчати не вбили, які колись любили пташок, і дітей, і книги, й церковні співи... Всі вони, ці люди, тепер пустилися берега. «Оголилися», мовляв Соломон. Тут-от оголилися їхні серця, і в тих серцях був тепер лише чад.

Знову літаки — і знову все падає ниць, а як небезпека минає — знову розливається той чад, чад зненависти й злоби. Це так ошалілі з переляку люди робили «репетицію», бо ж... Бо ж усі кожної хвилі чекали Спец-Трибуналу.

Найбільше, мабуть, дісталося в цьому звалищі німцям. Не тим, що десь там літали й бомбили, а тим, що були в камері, їх було троє. Троє військовополонених — недавніх німецьких салдатів. Власне, від їхнього салдатства, від їхньої величі військової, в них тепер нічого вже не лишилося. Хіба що лише старі, брудні, подерті й завошивлені штани. І все. Замість чобіт, на них були якісь мотузяні лапті, замість шапок — нічого, а замість шинелів — старі сірі коци. Вони куталися в ті коци й тиснулися один до одного. Вони навіть не сиділи — вони, тиснучись отак, стояли купкою, бо не було для них місця, щоб сісти чи лягти. Та й не брак місця змушував їх стояти й злякано, з невимовною нудьгою тиснутися один до одного, а те, що всі їх злісно штовхали ногами, наступали на пальці, ходили по них, зумисне підбивали під коліна, ще й обкидали нечуваною лайкою. Дрібно тремтячи, полонені стояли в найгіршому місці — при вихідних дверях у тісному коридорчику, біля «параші», нагадуючи собою безмовних телят, притягнених на заріз. Ті, що підходили до «параші» за потребами, мочились їм на ноги, й кожен знаходив спосіб якось виявити свою безмежну до них зненависть.

Не розуміючи мови, німі поневолі, німці дивилися здивованими, жалібними очима, відкривали роти, мовби сподівалися ними щось почути й зрозуміти. Але з них вистачало й інтонації голосів та мови вчинків. Серед усіх упосліджених вони були тут найбільш упосліджені.

Особливо в критичній ситуації вони опинялися кожного разу після налету німецьких бомбардувальників. Коли ті бомбардувальники вже віддалялися, тоді маса, вставши з колін і з черев, була недалека від того, щоб тих трьох «фріців» геть розтерзати...

Цілий день пройшов, як у тяжкім учадінні. Та й справді, це людське звалище видавало з себе тільки сморід і чад. Та не тільки чад онуч, але й душевний чад. Навіть онучі видавались Максимові «шляхетнішими» порівняно з тим, що тут звалося ще людською душею. «Так, так, — кипіла його думка люто. — Самум. Самум диких піщинок, одержимих інстинктом самознищення, руїни, загибелі. І от їх нагромаджено тут цілу дюну. Це тут, а ще ж...»

І, ніби доповнюючи ці болючі думки Максима, до його свідомости долинула випадково почута серед загального галасу фраза, з чого було видно, що не тільки він, а й ще хтось тут думав його думу. Та фраза була промовлена меланхолійно, до самого себе, кимось у кутку, в звалищі — тихо, як зітхання, зламано й безнадійно:

—  В о н и  поставили «стелю» — і людина вже не може злетіти вгору.

І все. Цю фразу було сказано майже пошепки, проте вона прозвучала для Максима дуже голосно. Хто це сказав? Та даремно Максим дивився в гущу, щоб угадати, хто ж сказав ті слова. Серед брудних, зарослих щетиною, здичавілих облич, здавалося, не було жодного такого, яке своєю духовною печаттю могло б видатись за відповідне до цієї фрази. Так і не зміг Максим узнати, хто ж то сказав. Та це й не було важливим. Важливою була сама ця приголомшуюча думка.

«Стеля» — це так авіятори називають межу можливого для літака щодо піднесення вгору, межу можливого, лімітованого спроможностями мотора чи спроможностями людини. Отже — той сумний голос виявив, назвавши, страшну річ — «стелю» в людині. «Вони» поставили її в людині, як останню межу...

«Вони...» Хто «вони»?..

Ясно,  в о н и  — всі ці Соломони й Зайці та подібні. Попи й хами від марксизму, «ідеалізму», матеріялізму, фашизму, гітлеризму, ленінізму... ізму... ізму... «Пророки й апостоли», вожді й виконавці, Соломони й Зайці! Два полюси однієї цілости, діялектично сполучена «єдність протилежностей», — ось тут вона виявилася. Соломон — теорія й система, Заєць — практика. «Що людина може?.. Людина нічого не може!..»

Так, вона вже не може злетіти вгору. Вона має «стелю». І вона повзає, як хробак. Тому повзає, що... повзучому не так просто впасти вниз. У крайньому разі, можна не впасти, а сповзти вниз і там якось жити. Ось... Це тому меланхолійний тихий шепіт серед людського звалища прозвучав так голосно для Максима: «Стеля»...

Пошук на сайті: