Іван Багряний - Огненне коло (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_ognenne_kolo.docx)Byagryaniy_ivan_ognenne_kolo.docx211 Кб2647
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_ognenne_kolo.fb2)Ivan_bagryaniy_ognenne_kolo.fb2509 Кб2807
Ніби утікав від баченого. Квапився так, як тоді у сні. Вони сіли на мотоцикль і погуркотіли. Божа Мати лишилася лежати на окопі, на розритій чорній землі, дивлячись широко відкритими, скорбними очима в сине небо. Сніжно-біла, лише людською кров'ю облита.

Чим далі вони посувалися на схід, тим більше бачили хаосу й метушні. Тим більше безладдя.

Так під бомбардуванням хлонці нарешті добралися до мети,— вони таки прибули до штабу дивізії, до постою командира дивізії генерала Фрайтага. Це було десь біля Переволочної.

І тут, власне, вони побачили справжню й найбільшу причину їхнього лиха, тут вони побачили центр справжньої паніки, що вже почала розгоратися як пожежа...

Вони прибули, щоб дати звіт і дістати твердий наказ, призначення, керівництво, розпорядження їхньою солдатською долею, а тим часом натрапили на найтяжчий фрагмент трагедії, а може, на головну причину дальшої трагедії.

Генерал Фрайтаг відмовився від командування дивізією. Покинув її.

Це було як грім з найяснішого неба, страшніший за ворожі бомби. Командир відмовився від них! Лишив їх «без керма і без вітрил»! Утік! Здезертирував!..

Частина цього «героїчного» епізоду розігралася на їхніх очах. В атмосфері безладдя й паніки, що панувала в самому штабі й навколо нього, вони зайшли до начальника штабу... До речі, був це добрий Петрів знайомий з тих кращих і порядних німців, яким расистський дурман не вдарив у голову... Вони зайшли, й Петро відрапортував, що вони прибули з найпівденнішого відтинку оборонної лінії XIII корпусу за вказівками й призначеннями. Вони також хотять бачити командира дивізії й особисто поінформувати його, як «рідного батька», про все, що там відбулося, про героїчний спротив і про жахливий розгром...

Начальник штабу навіть не дослухав і махнув рукою з на диво гіркою й розгубленою міною... Він був чимсь безмежно стурбований і пригнічений, вибитий з колії. Махнув начальник рукою та й ошелешив їх — немає вже у них ніякого «батьк а», немає вже у них ніякого командира дивізії. Зрікся. Тільки що. Подзвонив по телефону до штабу XIII корпусу й склав із себе усі повновласті, зрікся командування дивізією «Галичина»... І від'їжджає геть.

І гірко-гірко, видно, було тому начальникові штабу, чесному солдатові. Хлопців це ошелешило, немов довбнею по черепу. Не може бути! Як же це?! Аж не вірилось. Щоби справжній вояк, щоби справжній командир, якому доручено багато тисяч вояцьких доль, вояцьких голів, раптом під час боїв зрікся їх і покинув напризволяще!.. Господи! Та не може бути! Які б не були з них вояки, але ж... Господи! Нехай вони вояки молоді, недосвідчені, зелені юнаки, то тим більше не смів він їх зрікатися, якщо він солдат, не смів він їх віддавати на поталу, якщо він солдат!..

Петро вже думав, що це начальників жарт. Але не встиг ще він цієї думки як слід обернути в голові, як відчинилися з хряскотом двері з кімнати поруч і з них вибіг генерал Фрайтаг... Хлопці схопились наструнко, але той на них не звернув уваги... Фрайтаг був блідий, з'їритований, якось дивно наїжачений. Одягаючи військовий маскувальний плащ на ходу, він мурмотів: «Досить! Досить!! К чорту!..» І швидко промчав повз них, навіть не глянув на двох вояків в плямах зашкарублої крови, командувати якими належало би до чести найліпшого генерала. Промчав Фрайтаг і вискочив з помешкання. Затупотів по східцях.

«Шнель! Шнель! Шнель!» — загукав на шофера, що вартував з його машиною біля штабу.

Машина гуркнула й помчала. Все. Генерал, «батько» їхній, командир їхньої дивізії від'їхав...

 

IX

 

— Поголимось, Романе!.. Поголимося й умиємося... Вови примостилися під рясними, ще вцілілими білими акаціями на стоптаній, місцями присмаленій, забрудженій траві, на штабному подвір'ї й почали голитися... Спершу вони відсапалися, а тоді вже почали голитися з виразом фаталістичного спокою й байдужости до всього... Петром опанувала смертельна апатія, ніби якась сонливість і резигнація з усього... Так інеді буває з людиною, коли трагізм ситуації й нервова перенаснага переходять межі,— людина перестає квапитися; саме тоді, коли треба найбільше квапитися, вона перестає квапитися, її опановує спокій. Спокій байдужости. Те саме й з Петром. Те саме й з Романом. Можливо, Романові передався Петрів настрій. Либонь, саме з такого настрою, з таких джерел зродилося оте достославно національне «якось то воно буде».

«Якось то воно буде». Вийшовши, вірніше, вичовгавши зі штабу, хлопці було хотіли сісти на мотоцикль та й десь їхати, бо тут годі було тепер на щось сподіватися, ні в кого було брати розпорядження, нікого слухати. Хаос. Але сісти на мотоцикля їм перешкодила апатія. Постояли на латці сірого гравію перед ганком, де допіру стояла машина генерала, відхнули обидва, немов на команду, а один з них прорік розгублено й роздумливо:

— М-да-а...

Після того Петрів погляд упав на щось ляковано-блиснуче під кущиком травички. Показав Романові, й той підняв. Це був маленький несесер з приладдям до гоління. Там був навіть шматок запашного мила... Петро повертів знахідку в руках, понюхав мило машинально... Це напевно загубив генерал, на пам'ять їм... Потім Петро байдуже подивився вгору, де гули літаки, й промовив мелянхолійно:

— Ну, що ж... Поголимось, Романе! Вони попростували під рясні білі акації в кутку двору й там отаборилися. Роман знайшов відро м приніс води.

— Поголимося й умиємося...

І вони заходилися голитися. Хтось десь метушився, хтось десь щось гістерично кричав, десь гуготіла канонада, а вони сиділи й спокійно голилися. Обидва добре намилилися запашним милом, а потім Роман держав на колінях несесер з відкритою лядкою, де було вклеєне люстерко, а Петро голився, націлявся в люстерко оком і гарною, мабуть-таки, генеральскою, безпечною бритвою, «разієр апаратом» зшкрібав з себе верству білої піни, а з нею й чорну свою брудну щетину, й на очах у Романа перероджувався,— з страшного, наїжаченого фронтовика перетворювався в чепурного юнака. Лише настрою Петро ніяк не міг зголити, а навпаки, чим пильніше він виголювався, тим чіткіше виступав той жахливий настрій,— фаталістичний, байдужий,— настрій відрішености від усього. Стиснуті щелепи, задумані очі, довгі риски печалі й страшної утоми біля уст, саркастично роздуті крильця ніздрів від глуму над усім і над самим собою... Люди, що метушилися, може, бачили їх, але минали, а може, й не бачили. Лише один був підбіг і закричав несвоїм голосом, гістерично, непритомно:

— Що ви робите, ідійоти?! Смерть на носі, а ви голитесь! Смерть на носі!!

— От саме тому ми й голимось,— байдуже прорік Петро.— Вмирати треба чистому, дурню!

Той, що кричав, був молоденький старшина й спробував показати силу:

— Встати! Й марш!.. Ідійоти!! Тікати треба... Петро розігнув спину й так, випроставшись, подивився довгим поглядом на молодика... Той зніяковів, він помітив вищі відзнаки на ковнірі в Петра й розгубився зовсім.

— Вибачте!.. Але ж треба тікати!.. Панове!!!

— Тікати зовсім не треба,— вимовив спокійно Петро, зшкрібаючи рештки мила й обполіскуючи бритву.— Треба з боєм вмирати, організовуватись і, боронячись, відступати. Сідайте сперш та поголимось...

Де, старшина не міг устояти на місці. Він аж мінився увесь з хвилювання.

— Боже!.. Таж ви не знаєте, що робиться! Генерал Фрайтаг зрікся нас, зрікся дивізії, утікі

— Ну?

— Утік! Зрадив! І тепер все пішло шкереберть. Кожен робить, що хоче! Бо немає керма!.. А ворог пре!.. Чуєте? Як б'є, як гримить чуєте? Боже, який хаос повстав!.. Киньте до лиха вашу бритву й дурне те мило та біжіть геть!..

Роман засміявся, весело, задьористо, на зло, беручись тепер до гоління:

— А чи ви знаєте, чия це бритва й чиє мило?

— Ах, киньте жарти! Чи ви знаєте, що твориться? Чи ви здаєте собі справу? Вістка про зречення Фрайтага тепер облетіла всі наші частини й тепер іде загальний відворот... Все біжить...

— Ви так думаєте? — спитав Петро дуже чемно й іронічно.— Ви хочете сказати, що нас ви не враховуєте? А ми от і не біжимо...

Хлопцями опанував шибеничний настрій. «А ми от і не біжимо!» А юнак не чув іронії. Він поглядам на всі боки, кудись поривався бігти, але бігти тепер не міг, бо перед ним був вищий чин і треба було дозволу, щоб так просто лишити розмову й бігти. Напитав собі біди. А той вищий чин з такою забандажованою й закривавленою головою дозволу не давав. Він тримав люстерко перед Романовою намиленою фізіономією й апатично цідив:

— Ну, й далі що?

— Все десь летить на зломання карку!.. А ви голитесь!.. Така ситуація!..

— Спокійно. Яка ж ситуація?

— Як?! Генерал зрікся нас! Командуючий дивізії «Галичина» покинув нас! Боже, небувала річ в цілій історії полководження — командир перед вирішальним боєм зрікся своїх вояків, зрадив їх! Покинув їх без жадного попередження! Навіть нікого не призначив на своє місце! От яка ситуація! А ви голитесь!.. Генерал зрадив! І це в яких умовах! В яких умовах!!

— Мд-а...— протяг Петро задумливо.

— А ви голитесь!.. І це в яких умовах!

— Хліб маєш? — раптом запитав Петро, перейшовши просто на ти.

— Маю.

— Поділись...

Юнак миттю поліз у свій «бротбойтель» і дістав півбуханки хліба й простяг його Петрові:

— Будь ласка.

— Дякую... Можеш йти. Ми ще здибаємось у цім проклятім казанку.

Молоденький старшина крутнувся й щез, як метеор.

— «Генерал зрадив! І це в яких умовах!.. В яких умовах!!» — повторив Петро машинально недавно сказані слова старшини, як рефрен.

Хлопці поголилися. Повмивалися. Потім Роман приніс чистої води. Вони переломили хліб надвоє, на рівні два шматки й почали їсти, запиваючи холодною водою просто з відра, їли й спостерігали за тим, що твориться.

Метушня була неймовірна. До штабу під'їхала вантажна машина, й якісь стрільці почали на неї кидати штабове майно, скидали все гамузом. Хтось на когось з виляском кричав, хтось огризався, все це німецькою мовою... Спостерігаючи, як вантажили майно, Роман щось згадав, схопився миттю й подався до штабу... По короткому часі він повернувся назад, з двома листами. Він дістав свою пошту якимось дивом! Пошта пібито була для всієї його сотні, але сотні вже не існувало в природі, й тому він тільки відшукав свої два листи... Це був один лист від милої, а другий від сестри...

Петро не пішов по листи. Бо йому ні від кого було отримувати їх. Ніхто йому не написав і досі жодного листа. І не міг написати. Бо від тих, хто й хотів би написати йому словечко, жоден лист сюди не зміг би залетіти...

Схвильований і замріяний Роман тільки-но хотів розпечатувати листа від милої, як налетіли літаки й почалося бомбардування. Бомбардування було хаотичне, але воно видмухнуло хлопців з-під акацій, так само, як видмухнуло й усіх зі штабного приміщення та з усіх прибудівок і розпорошило по норах і щілинах. Хлопці опинилися в якомусь подвір'ї, здовбаному протиповітряними ровами, й тут залізли разом з іншими вояками в землю. Серед тих вояків було й кілька німецьких СС-сів...

Рів, у якому опинилися хлопці, знаходився насупроти кам'яного погребу. А біля того погреба сиділо двоє полонених, зовсім не криючись від бомб й тим дивуючи всіх. Вартові вклякнули в пригребиці, за кам'яним муром, а полонені сиділи так. Вони буди навіть без шапок, голови їхні були обстрижені коротко, на совєтський солдатський кшталт, під машинку, і вони тих голів навіть не втягували в плечі. Вони були в брудній, виваляній одежі. Сиділи на травичці, простягши ноги й похиливши голови на тоненьких худющих шиях, і мелянхолійно, тихенько співали... Два дівочих голоси:

 

Ой ти, земелько,

Ти моя ненько,

Пришіи до себе

Моє серденько..

 

Це була популярна старовинна дівоча пісня. Пісня про нещасне дівоче кохання, про нещасну сирітську дівочу долю... Петро зразу розгубився — що за мана! Два солдати співають по-дівочому!..

Коли перебомбило, група солдат і Петро з Романом наблизилися до полонених, розглядаючи їх, як неабияке диво.

Це були дві дівчині. Стрижені. В солдатській одежі. З сивцями під очима й скрізь на обличчях. Вони були неймовірно брудні й неймовірно не подібні до дівчат. Побиті й немовби рік не вмивані. Сиділи, посхилявши печально голови, очі їм попідпухали, як у китайців, вопи дивилися на свої брудні штани чи на репані, аж чорні від бруду й крови руки, докладені на коліна, й мугикали пісню... Українську пісню на добрій, степовій мові.

 

Ой ти, земелько, ти моя ненько!..

 

Хтось із присутніх не витримав і вигукнув, не то з глумом, не то з щирим зворушенням:

— Диви!.. Товариші!..

Тоді одна з дівчат підвела пухле обличчя глянула на того, шо сказав, побачила німецьку уніформу і раптом блиснула несамовито очима:

— Ич ти! Знайшовся товариш!.. Шкура!.. — і раптом аж затряслася вся, завищала, захлинаючись від сказу: — Шку-у-ра!! Фашистська ти шку-у-ра!! Своло-оч!..

Пошук на сайті: