Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 47)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7410
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7457

В другій половині, так само як і в першій, в зовнішній стіні була низка вікон, але ця камера була темніша і вогкіша, бо виходила на північ. Вікна мали засклені рами, й ті рами були відчинені всередину, як фрамуги, лігши на підвіконня, а в клітини поміж ґратами було натикано теж силу-силенну торбиночок, вузликів і інших арештантських пожитків. Так що, мабуть, коли б навіть і не було залізних щитків за вікнами, то й тоді б в камері було темно. І майже ніякої вентиляції. Стояв тяжкий, нестерпний сопух. На додачу ж до того всього було безліч блощиць. Вони теж мали тут державу в державі, незнищимі й непоборимі, — посіли всі кутки й всі розколини в стінах, яких, розколин, було немало. Крім блощиць водилися ще таргани, стоніжки, мокриці і миші (на яких, між іншим, арештанти улаштовували окремі полювання, не згірші за графські влови на лисиць).

На обидві камери не було жодних «меблів», тільки в першій біля дверей стояв величезний дерев’яний стіл, а на ньому гори фаянсових тарілок— триста сорок тарілок! — які кожного разу перед сніданком, обідом і вечерею чергові камери роздавали в’язням, а після того забирали, мили й знову складали на стіл.

Миколина справа була така, як і у всіх. Бідолашний романтик пережив тяжку епопею, хоч вона проти Андрієвої видавалась за іграшку, але розчавила Миколу до решти. Його загнали в контрреволюційну організацію письменників і науковців разом з Коцюбою, Йогансеном і багатьма іншими й змусили «признати» й підписати купу тяжких провин перед «урядом і партією». Микола розколовся і тепер дивився на все дуже песимістично. Він був настроєний занепадницьки і радив Андрієві теж не опиратись марно, бо все одно нічого не вийде. Нічого не вийде. Лише скалічать і все одно розколять. При цій системі не можна втриматися на лінії людської гідності, не можна перемогти... Тут вони не зійшлися в поглядах і поки що розмову на цю тему урвали. Андрій мав ту властивість, що глибоко відчував людську трагедію і не ліз в людську душу. Як і не осуджував нікого, з тих, що впали й вже не можуть підвестись, лише тяжко мучаться своєю розчавленою душею. Для нього Микола був двічі нещасний, і він чим міг намагався його підтримати, без зайвих слів, не подаючи й виду про своє таке співчуття, а навпаки, затушковуючи своє глибоке зворушення в якнайгрубішу, байдужу форму. Він знав із свого досвіду, що дорослі люди, які хочуть бути мужніми, не люблять сентиментів і нудної солодкавості співчуття.

Вони співали. Вони в цьому содомі утворили свій маленький світ і співали. Як колись. До чорта всілякі трагедії, всілякі справи, слідчих, прокурорів, трибунали, етапи, всілякі ОСО, двохсотки й всю єрунду. Вони намагалися закреслити той весь кошмар і пожити короткі хвилини, які приділені ще їм долею, по-своєму. Микола, незважаючи на хоробу горла, не втратив своєї божевільної пристрасті до пісні й здібності її співати. А Андрій йому вторив. Вони співали в півголосу. Репертуар же в них був невичерпний. В перший же день вони заспівали своєї улюбленої, тієї, яку співали в найкращі часи своєї дружби: «Забіліли сніжки, забіліли білі». Але як вона зазвучала, ця пісня, в такій новій, надзвичайній ситуації! Вона так не звучала ніколи. Від тієї пісні аж ціла камера принишкла... Проспівавши, хлопці засміялися, розбивши на скалки те тяжке, гнітюче вражіння, яке справила пісня на всіх. Справила не голосами, а своїм змістом. Після тієї пісні вони сиділи, як два брати, горнулися один до одного, і не було, мабуть, в обох камерах другої людської пари, так злютованої дружбою.

Андрій звернув увагу, що Миколі тяжко дихати в цій камері— консистенція повітря була нестерпна, крім того камера була занадто вогка, темна. Перша камера набагато ліпша, світліша, веселіша, і Андрій вирішив перекочувати туди. Але як? Треба вичекати момент. Тим часом вони сиділи тут.

Життя плинуло. Дивно, час починав втрачати свою чіткість. Вірніше, почуття часу в цій камері якось дивно трансформувалось. Потяглась суцільна стрічка, безперервна, строката, швидка, без чіткої диференціації на дні, ранки, вечори, ночі. Все було суцільною ніччю, і все було суцільним днем. Все було суцільним кипучим життям, і все було сном, кошмаром. Ба, сон був більшою реальністю, аніж дійсність. Бо він був барвистіший, часом осяяний сонцем, веселкою, громовими дощами, закосичений квітами й озвучений сміхом золотого дитинства, буйною радістю юнацтва, сміхом першого, воскреслого в снах кохання. Сон, як утеча, сон, як свобода, сон, як повторення в безмірно яскравішій формі всього, що було і що буде, без того, що є. Адже ж відомо, що в’язням майже ніколи не сниться дійсність. Дуже рідко.

Лиш техніка самого того спання в цій реальній дійсності була ще непривабливіша, ніж в камері 49-й. Її трагікомічні сторони Андрій спізнав в перший же вечір і в першу ніч. Перед тим як лягати спати, ще відбулась «повєрка». Коли в камері стало зовсім уже поночі, тоді засвітилися тьмяні лампки в стелі, загриміли засуви на дверях в першій половині, і розітнулася чиясь весела, задьориста, скалозубна команда несамовитим голосом:

— Маня! На повєрку становісь!

Це кричав один юнак, в’язень, попереджуючи чергового. Він кричав цю глузливу команду кожного вечора й кожного ранку. Це інженер з ХТЗ, грек з національності, український повстанець з політичного обвинувачення. А команда ця його мала означати шаржоване повторення стандартної команди тюремних наглядачів: «Вніманіє! На повєрку становісь!»

«Маня» стала на «повєрку». Шість рядів арештантів звелися на ноги й стали щільно, здавши під одну стіну, утворивши прохід для чергового. Тоді увійшов черговий і сказав:

— Добрий вечор!

Його й продражнено за це — «Добрий вечор!» Іншого імені цей черговий не мав у цілій тюрмі.

Зайшовши й привітавшись, черговий перерахував ряди й шістки. Йому допомагав староста камери. Тут, виходить, були інші звичаї, аніж на Раднаркомівській, тут перевірка була двічі на день — вранці і ввечері.

Записавши результат перевірки в журнал, черговий сказав: «Добраніч», — і пішов.

Який чемний черговий! Просто дивно. І яка колосальна різниця між ним і тими щелепатими, завжди понурими й завжди червоноокими, невиспаними хлопцями з Раднаркомівської. Інші чергові тут теж подібні до цього «Добрий вечор». Лише згодом Андрій устійнив, в чому суть, через що така різниця. Але щоб це взнати, йому треба було пройти свій шлях до кінця...

Після відходу чергового «Маня» розсипалась — почалась укладка спати. Без команди. Тут команди «Ложись спати» не було, було лише вночі грізне «Чому не спите?!» якщо хтось не лежав, а сидів або стояв уночі, після вечірньої «повєрки».

Укластись спати — це була тяжча проблема тут, аніж в камері 49-й. Почався ярмарок... Одні люди потребували більше місця вже не тільки тому, що були великі, а й тому, що мали клунки з теплою одежею тощо, приготовані на випадок етапу, інші люди були маленькі й не мали нічого абсолютно, але ризикували втратити й маленьке своє місце, бо «заможніші» й більші розпросторювались якось само собою. Для старости то був величезний клопіт, і тільки при цій процедурі — при процедурі розподілу підлоги — Андрій збагнув, яка то тяжка річ бути президентом демократичної республіки, цебто старостою в камері ч. І2 у 2-му спецкорпусі. Кожного вечора староста все мусив переміряти й розподіляти підлогу та парувати людей наново, бо прибували нові люди. І тепер — він взяв шматочок крейди й мотузочок (а був цей староста не просто якийсь бородатий дідок, а високофаховий, знаменитий, всесоюзної слави інженер) — звелів усім перейти в один бік камери й почав свою тяжку працю. Він розміряв мотузочком підлогу й робив крейдою риски — межі для кожної людини, в які вона мусила вкластися. І робив він це з усіма відповідними відхиленнями на товстих і тонких. Так він переміряв підлогу для всіх шести рядів, для кожної людини окремо. А потім вислухував скарги і перепаровував сусідів, щоб насупроти лежав один довгий, один короткий. Ця вся процедура тривала з годину. І все-таки все геть пішло нанівець, бо знайшлися люди, які категорично запротестували проти проведеного «землеустрою». Тоді принесли мокру ганчірку й зітерли геть всі риски, й почалася процедура спочатку. І знову все пішло нанівець. Бідолашний староста весь упрів, але уперто продовжував працю з глибоким почуттям обов’язку перед товаришами, виконував свою функцію покірно й стоїчно. І знову все пішло геть на злам. «Місця... Місця. Де моє місце!?!» — смикали його за труси жалібно «покривджені». Тоді староста не витримав, випростався, зблід на обличчі і раптом весь затрясся від розпачу:

— Та, товариші!.. Та, люди ж добрі! Та де ж я вам візьму місця?!

І розмахнув у повітрі мотузочкою, заніс високо руку, потряс нею в нестямі і не то застогнав, не то заплакав без сліз в нервовій пропасниці, в трагічному розпачі:

— Я будував Дніпрельстан... Я збудував Держпром... Я будував станції, мости, будівлі... Я спроектував тисячу споруд... Але розподілити цю прокляту підлогу... Це над мої сили!.. Товариші! Нате крейду й виберіть собі іншого старосту... Я... Я не можу... Нема такого інженера! Нема такого старости...

— Є, — сказав якийсь низенький товстюх скептично, солодкаво й взяв крейду й мотузочку. І заходився міряти. Але він був доктор. Доктор Петров. І з його міряння нічого не вийшло. Бо ж що може зробити доктор там, де не може нічого вдіяти інженер всесоюзної слави?

Всі попросили інженера прийняти знову на себе функцію старости, обіцяючи йому вже послух.

Нарешті підлога була розподілена, довгі й короткі попаровані й всі вклалися спати. На спину лягти не можна було, й тому поступив наказ від старости лягати боком, вкладатися «валетом в замок».

— Перший ряд лягає в один бік, на ліву руку, ноги підкорчити! Другий ряд лягає лицем в другий бік, теж на ліву руку, закласти ноги за ноги й підкорчити! Так. Третій ряд лягає головами до другого ряду, ноги підкорчити! Четвертий ряд лягає!..

Староста стояв посеред камери й командував, як генерал на параді. Люди його слухали й покірно лягали так, як було наказано. Так вляглися всі шість рядів, замостивши підлогу тілами, як паркетом, добре припасованим, щільно збитим. Не лишилося ні сантиметра вільного місця. Ноги підкорчувати й закладати кут за кут треба було тому, що випростатися не було куди, бракувало місця вповздовж.

— Нагадую, — закінчив староста всю процедуру, — хто схоче повернутися вночі, як заболить боки, гукай мене. Ні в якому разі не повертатися самовільно, не простягати ніг, не класти їх на лице сусідам, не пхати в чужий рот пальців, не лягати на спину й не тикати кулаками в лице іншим.

Але це попередження щодо «самовільного» повертання було зайвим, бо хоч би хто й схотів повернутися сам, то не зміг би. Він може повернутися лише разом з усією системою «валета в замок», на команду старости. Тобто, якщо хтось схоче повернутися, мусить збурити цілу камеру.

Ось це й є вершок планування! Ідеал, до якого безперечно стремить вся Сталінова «соціалістична» система! Але за мурами ще цього ідеалу не досягли. Його досягли лише тут, в тюрмі, інженери й конструктори, забраковані тією сталінською системою на волі.

Це було планове спання. Так, зрештою, можна організувати планове хотіння, плановий ентузіазм, планову любов до «батька народів»... Ба! для цього, здається, їх сюди й посаджали — всіх цих інженерів, конструкторів, мислителів, митців, артистів, авіаторів, ветеранів революції докторів, професорів, прокурорів і простих смертних.

Опівночі Андрій прокинувся від чийогось скімлення й голосної команди старости:

— На праву руку обернись!

І вся маса людей, як поламаний корж, заворушилась, обертаючи з собою й Андрія. Так повторювалося за ніч кілька разів.

Крім розподілу підлоги, для старости камери було взагалі багато іншого клопоту. Це-бо була ціла держава, а він її президент. Він мав двох помічників на обидві половини, і це було камерне «правительство», старостат. Цей старостат був платний... — діставав від камери додаткову пайку хліба і додаткову пайку юшки, виторгувану камерою спеціально від тюремного «роздатчика». Староста управляв камерою, але тюремній адміністрації був абсолютно не підлеглий, а тим більше ніякій секретній частині, бо його не тюремна адміністрація призначала, а вибирала камера для себе, щоб не задушитись в хаосі. Він тримав порядок— призначав щодня чергових камери, по два на кожну половину, в обов’язки яких входило — мити підлогу вранці, замітати ввечері, розносити хліб по рядах, миски, тягати банячки з юшкою та «баландою», роздавати ту юшку та «баланду», носити діжку (яку, до речі, тягли всі чотири чергових заразом, та ще й кликали когось з силанів на допомогу), мити миски тощо. До речі, бути черговим — це було привілеєм, бо за це чергові діставали теж додаткову пайку хліба, тому, згідно з загальним рішенням населення республіки ч. І2, чергувала лише окрема каста людей, самих найбідніших, найбільш голих і голодних. Це був своєрідний камерний пролетаріат, всі ті в’язні, що серед вбогих були найубогішими. Камерна ж аристократія (ті в’язні, що були багатші, бо мали гроші на конто і користалися тюремною «лавочкою», де могли все купити, та й мали речі, які могли міняти, або були занадто панського складу) з такої постанови була задоволена, бо праця чергового — то, зрештою, тяжка, каторжна праця. Середняки були менше задоволені і в міру виголоджування переходили до числа тих, що мусили чергувати. Середняки, як відомо, проміжний клас, що поповнює й гору, й низи.

Але іноді, коли бракувало охочих чергувати з «пролетаріату» й нікому було виконувати цю тяжку функцію, тоді староста призначав чергових примусово, починаючи з «панів». «Пани» відкуплялися пайками хліба та цигарками. Пролетаріатові це сподобалось, і вони почали застосовувати страйки зумисне, щоб добитися ухвали про обов’язкове для всіх чергування, — і здобули на цьому величезний капітал — можливість брати високу ціну з «панів» за експлуатацію себе. Тією ціною були пайки хліба, цукру, цигарки, лахміття, різні блага з передач тощо.

Крім призначення чергових та контролю за їхньою працею, староста приймав хліб і інші харчі від роздатчика, розбирав камерні конфлікти (хоч для того ще був окремий камерний трибунал), вів «культурно-освітню роботу»— тобто, згідно з рішенням всього населення республіки, добирав лекторів, оповідачів та доповідачів з-посеред найкращих фахівців, які були в камері, для того щоб вони камеру розважали та просвіщали. Розбивав камерне населення на партії, коли треба було йти «на оправку» або на прогулянку. І, нарешті, влаштовував новоприбулих. На тому компетенції старости кінчилися. Він не втручався ні в справи «тишини», ні в справу «галасу» і взагалі «заборонених речей», співів тощо. Це не його діло.

 

День в республіці починався з вранішнього «Маня, на повєрку становісь!» За тим відбувалася процедура ходження до вмивальні тощо, куди воджено в’язнів партіями по 30 чоловік,— ця процедура тяглася кілька годин, поки переходила вся камера. Тим часом чергові мили підлогу, одержували разом із старостою хліб і цукор і роздавали. Хліб видавано житній, часом глевкий, часом добрий, але завжди майже всі пайки з «приколками» —тобто з довісками, приколотими до пайки заструганими паличками, нащипаними з дошки. Через ті «приколки» пайки виглядали досить химерно — були обтикані паличками, яких — паличок— іноді було по три й по чотири, бо «приколка» складалася з двох або й трьох частин, і треба було, щоб вона не загубилася. Такі пайки були подібні до їжака. Сама ця «приколка» увійшла й у юридичну термінологію тюрми й концтаборів і навіть вживалася на волі та в апараті НКВД. Коли треба було сказати образно, що хтось дістав якийсь термін каторги чи тюрми з позбавленням додатково ще тих чи тих прав (права листуватися, права жити в певних містах після відбуття тюрми чи таборів тощо), тоді говорилося: «Дістав десять (або 15 —20 — 25) років з «приколкою».

Пошук на сайті: