Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7436
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7484

— Прізвище, ім’я та по батькові?.. Рік народження?.. Соціальний стан?..

Андрій теж спокійно відповідав, пильнуючи за характером запитань і характером відповідей. Все це видавалося йому на безглузду комедію, бо ж вони про нього давно й напевно знають всі потрібні відомості, до найдрібніших включно, тим більше, що вежа ж, мабуть, тримає його «справу» перед собою. Але згадав, що такий стандартний перепит в цій проклятій установі має завжди ще одну, специфічну мету, так би мовити, вивчальну мету: от задають стандартні запитання, а тоді будуть вивчати, де саме й як саме він збрехав. Це ж, власне, початок слідства. Через те був обережний і хоч відповідав бистро й коротко, але думав дуже напружено, повертаючи кожне запитання на всі чотири боки. А тим часом був страшенно заінтригований — невже ж це вона тримає його стару справу? Ні, мабуть, нову.

 Помалу стандартні невинні запитання про соцстан тощо перейшли в запитання каверзні, єхидні, з «пасткою». Андрій змобілізувався цілком і відбивав удавано невинними або безглуздими відповідями кожне запитання, як м’яч, бавлячись з вогненногривою фурією в логіку.

— Під судом і слідством був?

— Під слідством? Був. Під судом?.. Ні. — Цю відповідь Андрій спеціально розчленив надвоє, тим самим розчленяючи й запитання, — він схопився за можливість провести своє власне слідство на предмет вияснення, чи то таки його старе «діло в неї в руках, а чи нове, а якщо нове, то чи добре вони про нього поінформовані, чи все знають? Для цього йому треба було «заволинити й вивести фурію з рівноваги окремо, явно глузливою, але логічною відповіддю: — Під слідством був, під судом ні.

--- Що?! — витріщилась фурія, — як це?

Андрій знизав плечима:

— Як звичайно…

Фурія відклала перо, подивилася презирливо на Андрія й страшенно важно почала стукати ребром долоні по столу:

— Слухай, ти!.. Не будь ідіотом!.. Якщо ти був під слідством, то як же ж ти міг пройти мимо суда?

—- Скажем (презирлива павза) —- був покараний без суда. Чи це новина?

— Я задаю запитання, а не ти! Твоє діло відповідати. Пойняв? Відповідай точно й коротко — де був під слідством?

— Тут.

— Що за ідіотська відповідь?

Андрій, карбуючи кожне слово, понуро:

— Абсолютно точно й абсолютно коротко — тут!

— Як це «тут»?

— Ось тут, у цій самій установі, навіть у цій самій кімнаті, шість років тому... — розсердився Андрій.

— Ага... А за віщо був під слідством? Павза.

— Гм... Не знаю.

Фурія спалахнула, але не вибухнула чомусь, подивилася спідлоба довгим злим поглядом і процідила:

—Як же ж це ти «не знаєш»?

— Дуже просто — мене докладно не інформували... Зрештою, ви це мусите краще мене знати.

Засопівши, фурія взяла течку й почала її листати. Там було кілька папірчиків і вона їх перегорнула кілька разів. Поклала течку назад, посиділа над незаповненою графою, а потім підвелась і підійшла до великої шафи, відкрила  й довго та «зосереджено» порпалась в стосах складених «діл». Робила вигляд, що щось шукає. Фурія порпалась, а Андрій дивився їй в спину й сміявся. Сміявся всім своїм нутром. Слідство йому вдається. Він уже зробив один точний і безпомилковий висновок, а саме — ніякого його «діла» старого на столі немає. То либонь зародок нового «діла», течка, «скорозшивач з кількома шпаргалками всього, а серед тих шпаргалок, напевно, ніяких точних даних про нього, це ясно. А другий висновок він зробить ось зараз... Фурія порпалась в стосах «діл», а Андрій дивився, й йому раптом стало зовсім весело від думки, що пройшла блискавкою: — «Дурне ти сало без хліба! Та якщо ти хочеш показати, що тобі все відомо, то шукай «мішком прибитого», який би повірив, що мільйони справ, оформлюваних в цій установі! за шість років, могли би вміститися в оцій шафі. Ха-ха! Та для зберігання тих справ потрібен би був цілий будинок «Держпрому», а не така шафа. Ясно, що ця руда баба клеїть дурня. Це руде опудало, цей Шерлок Холмс у спідниці, з нафарбованими губами вважає когось за ідіота, це раз, а два — цікавий же то тепер порядок, коли справи шестилітньої давності шукають в таких от шафах.

При тій нагоді Андрій згадав, що його «справа» була товстюща-претовстюща та що всі справи, мабуть, посилалися услід за засудженими. Якщо так, то вона десь пропала в мандрах. Якщо ж не пішла в мандри, то пропала тут, бо не можуть же зберігатися справи такої давності там, де не зберігаються навіть самі люди, хоч і суджені не до страти, а на терміни ув’язнення чи каторги. Тих людей намагаються пошвидше заморити всіма засобами, а справи їхні зовсім не мають потреби берегти. Це ясно. Одначе він все-таки стежив пильно за розшуками рудої фурії: «А що як справа тут, га?! Зрештою все може бути».

Нарешті фурія, продивившись якусь тонюньку папку, зробила глибокодумний і таємничий вигляд, закрила шафу й вернулась до столу.

— «Нема!» — зробив Андрій другий точний і приємний для себе висновок. А фурія зосереджено сопла над паперами, удавала, що записує результат розшуків. Потім потяглися далі презирливі запитання? й ще більш презирливі відповіді. Андрій навіть не намагався маскувати своє презирство, дедалі він його більше наголошував в своїх понурих і уїдливих відповідях. Дивився на рудогриве «чудо-юдо» і все нутро йому підіймалося руба від обурення. Ця руда дохла кішка зробила страшну річ — вона замірилася на той образ, що його Андрій носив завжди в душі, як святиню, — образ жінки, образ сестри, образ матері. Що є кращого в світі, як образ ніжної, як голубка, прекрасної, як сонце, милої й лагідної, як пестливий весняний вітер, жінки?! Що може бути кращого...

— Родину маєш? — запитала фурія, ледве тримаючись на рівні пристойності.

— Яку? — грубо перепитав Андрій. Цього фурії було досить і вона вибухнула раптом, як бомба:

— Ах ти ж!.. (і пішли дивовижні, карколомні епітети й метафори, й сороміцькі порівняння, й жахливі розпутні образи на зразок: «Ти мені не мотай ниток на...» —далі йшло слово, якого немає в жоднім словнику, і багатоповерхова матерщина, й істеричний стук кулаком по столу).

Андрій слухав всю ту зливу понуро .— нічого подібного він взагалі ніколи не чув, а тим більше на свою адресу. Він стиснув щелепи й стиснув п’ястуки, розуміючи, що він не мусить давати волю своїм почуттям тут; але то йому дорого коштувало, стримувати себе від прямої й природної, божевільної в своїй прямоті реакції. Але він стримав себе. Слухав істеричну похабщину далі понуро, а як фурія, задихавшись, закінчила свою ораторію знову тим самим запитанням «Родину маєш?», відповів гостро й єхидно запитанням на запитання, тоном неприховане зневажливим, менторським:

— Яку родину, у Вас питаю? Кожна людина має дві родини: одну батьківську, до якої належить сама, а другу власну, яка їй належить і в якій вона є сама батьком. Яка родина Вас цікавить?

На фурію наче хто вилив цебро холодної води, вона стріпнула головою й наставилась на Андрія спантеличено. Почервоніла. Її осаджено, як ду рочку! По хвилі буркнула грубо:

— Свою власну!..

— Не маю... — процідив Андрій байдуже.

Так от і тягся процес виповнювання анкети. Андрій своїм тоном, своїм презирством, своєю тонкою іронією змішав цю рудогриву з піском. Вона ґеть позеленіла, вона вже не лаялась, а лише клекотіла всередині й пашіла на Андрія полум’ям, як вогненногривий дракон. Очі її, обведені підозрілими великими синцями, метали блискавки, іскрили страшною злобою.

Андрій дивився на неї й думав: — «Ну, брат, придбав же ти собі приятельку!» А Рибалко весь час стояв на своїм місці й злякано переминався з ноги на ногу, він не пустив і пари з уст.

Нарешті виповнювання анкети скінчилося. Фурія звеліла Рибалкові кинути лантух і валізку в куток і йти з Андрієм геть, чекати десь там, а сама зняла рурку настільного телефону...

— Фу-у, — зітхнув Рибалко, не втримавшись, коли вони вийшли з кімнати й зупинились у вестибюлі, чекаючи: — Фу-у... — І зробив недозволену річ, витер піт долонею з чола й промовив якось безпомічно, ні до кого, навіть ніби винувато й ніби виправдовуючись перед Андрієм:

— Це і є товариш Нечаєва!.. Майор органів... Жінка начальника політвідділу Охтирської МТС...

«Товариш Нечаєва!» Андрій аж озирнувся. «І ти скажи! Яке знамените прізвище і як вона його геніально зіпсувала, га!?»

По хвилі до них шпарко, гупаючи «могутньо» монументальними кованими блискучими чобітьми, підійшов блискучий в своїй новесенькій єжовській уніформі юнак з папірцем в руці і, буркнувши: «Давай за мною», повів їх порожніми коридорами, безкінечними сходами, попід гамаками. Він ішов попереду, вимахував папірцем і гупав чобітьми в паркетну підлогу так, що аж гриміло в коридорах і вестибюлях. Увесь той юнак був позначений якоюсь кричущою суперечністю:така зелена-зеленісінька молодість і така, прости. Господи, аж до карикатури доведена, грізна суворість, набувдюченість. «Робітник органів революційної законності! Діяч ВЧК-ОГПУ-НКВД! — так ніби аж було на нім написано.

Зійшли в самий низ, а потім обігнули віндову клітку й зайшли в темний закамарок. Далі дороги не було, тупик. Лише була маленька дірочка в стіні, як око. То там двері. Ледве помітні двері, оковані залізом, з маленьким тюремним «вовчком» посередині. Перед тими дверима вони зупинилися, юнак постукав, вовчок ворухнувся і в нього вставилося око, подивилося, юнак помахав перед тим оком папірцем, око кліпнуло й щезло, вовчок закрився. І ніяких результатів. Двері були замкнені. «Двері в майбутнє". Мовби двері до новітнього, не біблійного раю. По тім боці десь сидить якийсь реальний Петро чи Грицько з ключами, а по цей бік стоїть він з двома «архангелами". Так чомусь в цій країні народ називає всіх робітників НКВД й міліції — «архангелами"!.. З нудьги Андрій дивиться на гамаки, що висять вгорі над сходами, й роняє сам до себе:

— Гойдалка...

— Гойдалка, гойдалка!! —скипів юнак. — От погойдаєшся ти на ній... трам-тарарам!!

— Що ж, — згодився Андрій апатично, — якщо це для всіх, то чого ж...

— Ша!.. Ах ти ж!.. Ще й розсуждаєш?! Цить!.. — юнак почервонів по самі вуха й замахнув кованим чоботом. — Тут, брат, не розсуждають! Забудь розсуждати!! Замри!! Фашистська ти мордо!.. — Він так картинно розмахнувся ногою.

Та тут саме відчинилися з брязкотом двері й з них рука простяглася по записку. Юнак подав записку, бурмочучи: «Тут не розсуждають! Кришка й покришка!»

По тих словах двері відчинилися широко. За порогом стояло двоє вартових без зброї, лише один із ключами, а другий з запискою в руках.

— Давай! — промовив той, що з ключами. Андрій переступив поріг. Рибалко й сердитий юнак лишилися по той бік. Андрієве око автоматично закарбувало лише, як останній кадр з-поза «райської брами», вираз їхніх облич: ощирене хижим усміхом юнакове й розгублене, здивоване й, либонь, засмучене Рибалкове. Аж Андрієві стало трохи шкода того Рибалка — все-таки він за весь час не промовив до нього не тільки грубого, а й взагалі ніякого слова, якщо не рахувати тієї, ні до кого не адресованої репліки про Нечаєву, мовчав, як камінь а це вже що-небудь та значить.

Тяжка брама закрилася. Зразу десь з’явився черговий корпусу, взяв у вартових записку, а тоді разом з одним наглядачем повів Андрія через шкляні двері до нижнього коридора тюрми. На цих шкляних дверях раніше аніж переступити поріг, черговий зупинився, заглянув у коридор, поклацав пальцями умовний тюремний знак — попередження, що от, мовляв, ми тут ідемо й ведемо «ворога народу» так що увага! нікого назустріч в цей час не вести й нічого такого в коридорі не робити! — Отже, поклацав пальцями й після того вони увійшли в коридор і пішли по грубій мотузяній доріжці, простеленій на всю довжину коридора. Доріжка скрадала кроки, так що вони йшли, ледве порушуючи мертву тишу, лише як черговий або наглядач оступався, тоді гриміло. Обабіч рясніли ковані залізом двері з навішеними засувами та замками й замочками. Дійшовши до середини мертвого коридора, Андрія завели до вартівні. Там було повно нахмурених, щелепатих хлопців у військових єжовських одностроях. На Андрія виповнили ще один формуляр, роздягли, обшукали геть всі рубці й рубчики, поодрізали всі пряжки й ґудзики на штанях та сорочці, відпороли підметки в черевиках, шукаючи «заборонених речей», а тоді вже черговий корпусу звелів одягтись і повів Андрія далі сам по мертвих коридорах. Вони пройшли нижній поверх, піднялися на наступний... При кожному переході а чи повороті черговий спершу визирав сам, клацав попередливо пальцями, а тоді вже виводив свою жертву. Сам він — черговий —мав несимпатичну, «конячу» щелепу», білі вії й червоні (від безсоння чи від пияцтва) очі — він тими очима не дивився просто, а якось спідлоба колов Андрія. В усіх коридорах, які вони пройшли, було ідеально порожньо й ідеально тихо моторошно тихо; з обох боків сіріли сталевою фарбою герметично закриті двері, стандартні засуви на них — по одному великому й по одному малому, і стандартні замки, зачеплені на кожному засуві. А попри ті двері й засуви в кожнім коридорі ходив, як тінь, навшпиньках стандартний наглядач, — ходив нечутно й до чогось прислухався, витягуючи шию, мов пес. Той наглядач не порушував ані тиші, ані порожнечі. Потім Андрій помітив, що тих наглядачів у кожнім коридорі два —один в однім кінці, другий в другім.

Так вони зійшли на третій поверх. Пройшовши мертвий коридор до середини, черговий нарешті зупинився й тихе клацнув пальцями... В Андрія пробіг легенький морозець поза шкірою — вони зупинилися перед камерою ч. 49. Йому здалося, що це число дуже знайоме. Та ні, просто йому видавалися знайомими кожні двері тут, бо вони були абсолютно подібні й в одні з них він ходив колись цілий рік у такій от мертвій тиші. На тих був номер 39... На клацання пальцями від якихось дверей одлип наглядач і нечутно наблизився, тримаючи ключі. По знаку чергового наглядач взявся за замок, загримотів тим замком несамовито, загрюкали громоподібно засуви... Двері відчинилися і — Андрій аж поточився від несподіванки: перед ним постала камера,  повнісінька голих людей.

Ті голі люди сиділи або по-турецьки, або вклякнувши навпочіпки й рачки, худі аж чорні, зарослі бородами, з великими синцями під хоробливо запаленими очима. Коли відчинилися двері, люди зашипіли, зашелестіли й принишкли, причаївшись, дивилися жадібними очима на Андрія, немов шакали на жертву...

— «Божевільні!» — майнуло в Андрієвій голові, йому згадалося, як раніше вкидали упертих і непоправних політичних в’язнів у товариство божевільних. Волосся на голові ворухнулося.

— «Давай!» — сказав черговий, хіхікнувши. Але Андрій затявся, подався всією постаттю назад перед таким видовищем, взявся рукою за одвірок, готуючись до одчайдушного захисту... Та удар ногою в спину вштовхнув його в камеру й двері за ним закрилися на всі замки й засуви.

V

Андрій швидко зайняв оборону. Він вирішив захищатися до останку. Склав руки на своїх могутніх грудях, обіперся спиною об двері, забезпечивши таким чином «тил», нагнув голову, як тур, і чекав. Дивився бистрим оком на страхітне людське звалище й зважував, чи дасть він з ними всіма раду. Він їх швидко перерахував — двадцять семеро, повнісінька камера-одиночка. Але вони всі худі, як шкелети, хоч очі їхні пломеніють буйно, він же свіжий, повнокровний і наспортований атлет... Коли, скажімо, вхопити за ноги отого малого, — здається, вірменин чи грек якийсь, — та почати ним хрестити...

Тишу, що тривала добрих пару хвилин після того, як зачинилися двері за гостем, порушив якийсь чолов’яга, зарослий, мов троглодит, з виглядом не то дервіша, не то середньовічного пірата, він заговорив тихо, якось підступно, з саркастичною ноткою:

— Роздягайтесь...

Андрій ще дужче напружив м’язи: «Ну-ну! Так я тобі й роздягнувся!»

Пошук на сайті: