Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_barka_zhovtiy_knyaz_SKOROCHENO.docx)Vasil_barka_zhovtiy_knyaz_SKOROCHENO.docx84 Кб995
Скачать этот файл (Vasil_barka_zhovtiy_knyaz_SKOROCHENO.fb2)Vasil_barka_zhovtiy_knyaz_SKOROCHENO.fb2168 Кб677

 

ВАСИЛЬ БАРКА

Жовтий князь (СКОРОЧЕНО)

    

     1

    

     Мати наряджає доню й радіє. Але вдушу закрадається тривога — знову навіщось повели чоловіка в сільраду. Чіпляються і гризуть: давай — як не гроші, так хліб.

     Сім'я зі страхом чекає батька — чи не станеться чогось жахливого. Збираються йти до церкви. Оленка несміливо питає, чи, може, їй не йти, а то з неї сміються, глузують вчителі й учні. Дарії Олександрівні прикро, що її дитину даремно кривдять, але вона говорить дочці: «Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять». А в самої «от—от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серце, де нема йому чим горіти».

     Син—первісток підкорився страхові і промовив з чужого голосу: «Навіщо пережиток?» Малі думають, що мама темніша тих, хто в школі навчає, «бо ті ходять з новими книжками, а вона старі читала... Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. Відчуває мати, як день у день «вони» настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли». А що робити? «Вони» сильніші.

     Обличчя у матері видовжене, щоки запали, очі темно—сірі без гострого блиску. Недавно Оленка одержала в школі з—за своїх пустощів та недбальства кілька низьких оцінок. Мати, побоюючись насмішок: мовляв, «дурна дитина у вас», грізно нагримала на доньку й мало не вдарила її. Та сполотніла, ледь не знепритомніла, потім так заридала, що всі аж злякалися й кинулися її втішати. Потім постаралася, стала краще вчитися і раділа за маму, якій дуже хотілося бачити високі бали в її зошиті. Мати потайки картала себе за той гнів. І згодом порадила своїй блідій, зі світлими очима доньці: «Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то промовч! їхнє зло щезне, а правда — ніколи». Правда буде з ними і на небі, якщо будуть достойні, житимуть прощаючи і люблячи. Оленка взяла свій зошит, тримає в руках, хоче, щоб мама подивилася і похвалила. Для Дарії Олександрівни це свято — бачити доччині кривулі, але вона боїться перехвалити дівчинку.

     Зайшла сусідка Ганна, посумувала, що ведуть людей у сільраду правити (збирати) останній хліб. Після цих слів у хату ніби тінь заступила і біда заглянула у вікна. Зажурилися ще й через дітей, яким наторочено, що «нові книжки церкву переросли. А ті книжки мертві!» Та й що зараз за навчання! Раніше скільки напам'ять знали і пісень, і казок. Тепер цього немає.

    

     2

    

     Хлібороби села Кленоточі, зібрані в сільраду недільного ранку, слухають промовця. Мирон Данилович дивиться на виступаючого і думає, що той через усіх і все переступить. Очі окунюваті, із скипілими затятими та жорстокими поблисками. Доповідач починає здалеку, а закінчує «корчуванням» несвідомих елементів і зметенням їх «з лиця землі». Катранник з образою і жалем думає: «Так би зразу казав —давай весь хліб, бо вб'ємо! — як здобичник. А то кружить змієм і мучить».

     Григорій Отроходін карбував слова з почуттям власної правоти. Постанова є — і виконай, чого б це не коштувало, хай навіть життя. Так і його керівник сказав: «Взяти хліб з мертвих — весь!» Отроходін знає: хоч і зневажливо слухають хлібороби, але налякані. «Подумаєш! — царі... Жуки з поскорузлими мізками, а глядять, як шляхта: на кого? З підвищення, ніби драматичного кону, видно їх обличчя; всюди вирази гострої відрази, очі — з вогниками; тривога і похмурість віє по залі. Дехто збайдужів. У погляді того, що біля вікна, вражає докір з фосфоричною гіркотою свічення, від якого трудно відхилитись. Перевірити: притаєний! — з «індусів» (одноосібників, тих, хто не хотів вступати в колгосп); навколо таких, як правило, гніздиться опір».

     Мирон Данилович стояв, якдо стовпа прикутий. З вигляду — середній чоловік. І прізвище звичайне, сільське — Катранник. Очі сірі, аж сиві. Вилиняла сатинова сорочка, сірий старий піджак. У вікно видно, як кінь, прив'язаний між штакетин, намагається дотягтися до бадилини. «Вже ми — як той кінь! — знов мучиться думкою Мирон Данилович.— Прикрутила партлінія, бур'янця не вхопим».

     Дядьки принишкли, як соняшники перед грозою, а Отроходін розмахує руками і викрикує: «Зробимо, якз ворогами,— в разі невиконання! Відповідатимуть і сім'ї...»

     Мирон Данилович похилив голову, бо знав, що дійсно розправляться, як це було в часи, коли заганяли в колгоспи. Хай він уже пропаде, а сім'я чим винна? «І до кого вдатися? Чого з ненашої сторони лізуть, сиділи б вдома... Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не ліземо до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна — теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди — все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же.

 

  Коли б і могли, не підем». З цікавістю і відразою роздивлявся селянин промовця, а сам думав, що «хтось десь, боговорожий, схотів швидко нагребти гроші,— і переллються сльози в золото, наситять жадобу». І справа ця показана на місяці — як Каїн піднімає Авеля на вила.

     Коли Отроходін закінчив, несподівано виштовхався наперед сухенький хліборобик і спитав з відчаєм, хто ж дітей візьме, хто годуватиме, як їх не стане, адже весь хліб забраний. Дядьки й собі загомоніли, але Отроходін скипів, закричав, ще й пообіцяв арештувати тих, хто порушує тишу.

    

     3

    

     Микола та Андрій сиділи на подвір'ї і спостерігали, як сусідські хлопці намагалися залізти на повітку (сарай). Тоді Микола попросив брата сходити до сільради й подивитися, як там тато. «Більший має право посилати, і Андрійко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий і справедливий, з тихою і світлою думністю в худорлявому вигляді».

Сторінка 1 з 15 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 > У кінець >>