Василь Барка

Жовтий князь (Стислий переказ, скорочено)

Мати наряджає доню й радіє. А в душі тривога — навіщо чоловіка знову повели в сільраду. Мабуть, знову — давай як не гроші, так хліб. 

Оленка несміливо питає, чи можна їй не йти до церкви, а то з неї сміються і вчителі, й учні. Син-первісток підкорився загалові і вважає віру пережитком. Мати сказала дочці, що коли дражнитимуть, хай промовчить. "їхнє зло щезне, а правда — ніколи". Дуже картала себе за те, що розгнівалася, коли Оленка принесла кілька поганих оцінок. 

Хлібороби села Кленоточі, зібрані в сільраду, слухали промовця з окунюватими очима, в яких виблискувала жорстокість. Він починав здалеку, а закінчував "корчуванням" несвідомих елементів і зметенням їх "з лиця землі". Мирон Данилович Катранник подумав: "Так би зразу й сказав — давай весь хліб, бо вб'ємо! — як здобичник. А то кружить змієм і мучить!" 

Григорій Отроходін дивився на селян і думав, що вони — жуки з заскорузлими мізками, а глядять, як шляхта. І на кого? А він відчуває свою правоту: постанова є — і виконай, чого б це не коштувало. Мирон Данилович думав, що хай уже він пропаде, а чим сім'я винна? "І до кого вдатися? Чого з ненашої сторони лізуть, сиділи б вдома... Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не ліземо до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди — все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем". 

Микола, побачивши міліціонерів та партійців, злісно промовив: "Хліботруси!" Андрій і собі: "А ми ні: ми хліботруди". 

Вигляд промовця нагадав Катраннику страшного звіра, ящера, який часто йому снився. Священик порадив йому не впускати оману в серце, жити любов'ю та молитвою. 

Отроходін ішов по вулиці й думав, що не так уже тут і погано — зелень, вранішня роса. Тільки раз він припустився помилки, закрутив роман із секретаркою, котра виявилася "з бухарінським нахилом". Тепер він старається з усіх сил, щоб дійшли чутки про його ентузіазм і його просунули "вгору" — до орденів, "путьовок", премій. 

У неділю люди стояли останній день у церкві, слухали проповідь священика й плакали. Мати Катранника, Харитина Григорівна, думає, що в селі справді "розпились і розсобачились!" Стали непоштиві, насмішкуваті, злі. Тому й кара на них насилається. 

Коли прийшла комісія описувати церковні речі, натовп полинув разом із нею. Стали ховати найкоштовніше під поли, за пазухи. Начальник сказав, що все одно знайдуть, і звелів знімати дзвони. 

Дарія Олександрівна бачить, як у чоловіка, що не дотягував навіть до "середняка", бригада "двадцятип'ятитисячників" забрала все. У сусіда біля подвір'я школярі скандують: "Куркуль! Експлуататор! Віддай хліб!" Сусід спокійно відповідає, що хай подивляться на його руки і ще чиїсь. Діти зиркають на білі, м'які руки директора-партійця, а той сердито велить їм продовжувати. 

На подвір'ї Катранників бригада вганяла в землю щупи, все перевернули, забрали хліб зі столу, бурячки з діжки, навіть квасолю, залишену на насіння. 

Мирон Данилович розказав новину, що через їхню станцію проїжджали Молотов і Каганович, наказали розбивати кутки в хатах і виносити весь харч. Самі потім бенкетували у вагонах із м'ясом, напоями і всім іншим. Дружина остерігала його говорити при дітях, щоб не наганяти страху й щоб не сказали десь. 

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>