Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_barka_v_ray.docx)Vasil_barka_v_ray.docx2110 Кб2585
Скачать этот файл (Vasil_barka_v_ray.fb2)Vasil_barka_v_ray.fb23312 Кб1268

Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета і романіста Василя Барки (Очерет Василь Кос­тянтинович) (1908–2003). Уже першими віршами він заявив про себе як «чужерідне тіло», яке система намагалась виштовхнути (і виштовхнула-таки!) з «комуністичного раю».

Саме цей «рай» показав В. Барка у своєму першому романі «Рай», що вийшов у 1953 році у Нью-Йорку і зараз є маловідомим українському читачеві. У його основі — автобіографічні спомини самого автора. Головний герой — професор слов’янської філології Антон Никандрович Споданейко, внутрішнє життя якого, цінності та думки близькі письменникові. Розповідаючи всього про дві доби життя пересічних українців (20 і 21 червня 1941-го) в умовах сталінського режиму, В. Барка спростовує міф про нього як земний рай. Автор показує, як, за формулою Достоєвського, «диявол з Богом борються, а поле бою – серця людей».

 

Василь БАРКА

РАЙ


Роман

 

ПРИГОДА ДІДОВІ ПОЛУНИЦІ

Дід Полуниця, городянин з Вокзальної вулиці, 19-го червня 1941 року вертався додому мимо закритого «Золо­того собору». Було соняшно; біля самих сходів, безконеч­но широких, смуткував жебрак, один з тих, що раніше юрмилися під церковними стінами. Соціялізм давно спро­вадив їх безвісти. Цей останній притулився до цегли: ко­щавий, наче всохле деревце. На тілі неподобне лахміття. З-під неймовірно засмаленого лоба, обведеного сіддю, тихо біліли іскорками слабі очі; біліли, худі й гіркі, серед червонасто притінених брижечок, по сторонах ніби зв’я­заних двома вузликами, що від них декілька зморшок по­вилося наниз. Борідка пристелена до горла; певно, зимою жебрак підтакував її під комір.

— Дай Бог здоров’я!

—  Здоров синку! — відказав ветхий.

На долоню йому поклав троячку дід Полуниця:

—  Може, й ми на святки вмиватися будемо.

—  На святки?.. відкрив би я, сину, правду тобі, а не знаю, чи ти дулом твердий.

—  Може, й твердий. Послухаю та красно подякую.

—  Як так, то слухай сюди! Сказав Господь: — я дав їм закон, вони ж ні на що, самодумні, не зважають... аж поки не стануть при безодні, не приторкнуся: все йтиме від себе. Може, лихо без просвітку навчить їх. Сказав Господь, і що діється тепер, — то діється безумно, нема в ньому світла віри. Це йтиме, поки людство не поклониться Божій прав­ді. Бувай здоров, синку!

Дід Полуниця шепнув: — спасибі! — і, зробивши де­кілька кроків, оглянувся, — жебрака вже не було на схо­дах. Вражений дуже, Полуниця поглянув сюди-туди, пішов по сходах до громадезних дверей, прочинив їх, як міг, і побачив, що повно порохняви, сліду ж людського ніде нема. Що за знак?! Не стямиться з дива Полуни­ця: — куди ж дівся торбешник, провалився крізь землю, чи що... їй-богу, це не просто собі! А скажи де-небудь, зразу посадять, пришиють і посадять, а сусіди махнуть рукою в дворі: е-е, такий самий безклепок, як став про­фесор, його побратим, — той теж ману бачить... — мер­твяк з виразкою страшною на горлі, приходить, перека­зує, що за світом діється. Промовчу про жебрака, сам собі знатиму;  це,   може,  старець  посланий:  думай, що до чого!

Коли знов оглянувся дід Полуниця, примітив старця ген за деревами: то посувався немічний на десять дрібних кроків, то спочивав, обпершись на костур.

—  Бач! —  докоряє собі Полуниця. —  Цей бідак був ондечки за деревами; либонь, рушив, щоб за троячку чо­гось на базарі купити, — туди й напрям має. А я вже хто-зна й що подумав про звичайного чоловіка. Хоч воно, коли брати до серця, то — чиста правда: кожне слово старцеве! Як глянеш, що тепер робиться...

НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДУБ

Менша білява — голубеня в червоно-брунатній одежці, старша — в ясно-зеленій, пасмочка (такі на стиглих куку­рудзяних качанах) спадають на плечі.

— Будеш за коси смикати? — питає старша; тоді менша хмуриться:

— Не буду.

— А будеш піском обсипатися?

— Ні, не буду!

— Бери лопаточку і пам’ятай, що сказала!

Побігла менша до щебетливих синичок у лузі — това­риства одноліток, що заклопоталося на піску: висипає горбки, припліскує долонцями, щось будує, потім само ж і руйнує.

Стороною, за соняшно-рожевою пастелею квітника і зеленими лапками, за пишнотою ясмину і темними сосна­ми — війна.

Хлоп’ята з чупринками, наче в степу суха травиця, ве­дуть регулярну війну; одні китайці, а другі японці.

—Струнко!—начальствує голубоокий генералик над японцями, що з кинджалами і рушницями, витесаними з соснових дощок, стоять напоготові.

Мчить, мов джмелик, «нейтральний» у матроській со­рочці.

— Скоріш біжіть! Що коло музики робиться... скоріш! Китайці з огненним інтересом визирнули з хованки, вагаються: йти чи ні?

Японці втратили бойовий порядок і зникли; за ними китайці полопотіли в алеях.

* * *

Зібрались оркестранти: з таємничими флейтами і клярнетами, з трубами, яскравими, як чорнобривці, з скрип­ками й віольончелями, і арфа, кросенко-трикутник, при­єдналася до них: милотонна і по-лебединому горда.

Інструменти покладено на стільці. Музики виступили на зелень: ждуть. Звичайнісінька робота відбувається перед ними — спилювання дерева. Чи варто з-за цього забувати симфонічний твір?

Варто. Зрізають найстарший дуб у парку; під його чер­вонасто-чорною тінню забриніла остання легенда Запо­розького війська.

Прибрані в козацьку барву, радилися стратеги в наметі, на килимі; тримали на колінах оцвітані коштовно шаблі. Радилися: чи стати, як на терені життьового призначен­ня, — тут, на пустельній землі біля гір?

Півтора століття по нараді красувався дуб, символ предковічного права на землю, очищену від зілля-бур’яну та хижого звіра; заселену станицями в рожаїстих садах, білохатними і високохресними, повними духу козацької волі, як буває налитий келех доброго вина; красувався казковий сторук, вигинаючи лікті на схід-сонця і захід-сонця, до північних хмар і південних вершин; грудьми стрічав, патріярх, синьозалізні блискавки, рятував посе­лення квіток, що аж при самісінькому долі горнулися до нього.

Корона багатша була на дрібні істотки, ніж котра-не-будь країна: безліч вивірок метушилося в її гущавині, стільки ж птиць концертувало по галузках і комашок зна­ходило притулок на фігурному листі.

Проміння потоками гучало в просвітах, а моріжок біля коріння ваб  з подорожнього присісти і спочити.

Хтось   з станичан  проходив поблизу,  спинявся той і думав:

«Серед божевілля режиму, обвіяного чадом ненависни­цької науки, серед насильства та злого глуму стоїть, зеленіє старезний свідок волі і слави запорізького лицарства. Поки стоїть він, козацька справа непропаща».

1 дослухало вухо адміністративного дракона, що дуб — реакціонер і підбурювач: гілками навіває мрію про непід­леглість перед північною кормигою.

Сторінка 1 з 30 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 > У кінець >>