Микола Бажан - Гофманова ніч

Гофманова ніч

По рубаних щаблях -
в провалля, в яму, в тьму,
По рубаних щаблях, по сходах обважнілих,
І по обвислих, висклизаних схилах -
В брухатий льох, в заброьохану корчму.
В корчму без вивіски, без назви і наймення,
В корчму скажених бюрґерів, голодних волоцюг,
В корчму фантастів, візників і шлюх,
В корчму огидного й ганебного натхнення.

Роззявивши вона, закопана в землі,
Мов кислий рот п'яниць, де, наче зуби трухлі,
Стирчать свічки, ллючи жовтавий лій
На стіл дубовий і дебелі кухлі.
Мов кулаки бубняві й круглі,
Мов яблука важкі, плоди добра і зла,
Лежать на випнутих, на кремезних столах
Налляті оливом, вином і лоєм кухлі.
Скриплять, вискрипують, вилискують столи,
Вином закаляні і пальцями залапані.
Смердючий лій шкварчить в окапинах,
Що зі свічок поволі попливли.
Поважно правиться затаєний обряд
Банкетів виспрених, замислених пиятик,
Де кожен із п'яниць - філософ і фанатик,
Сновида й брат, Серапіонів брат.

Тут тисячі годин, тут тисячі ночей
Регоче й п'є єхидний Амедей,
Поет злих слів і вигадок свавільних,
Король нічих, врочисто-божевільних
І похоронних асамблей.
Ось він сидить, цей куций Мефістофель,
Недобрих учт похмурий бенкетар.
Ах, що йому до жінчиних пантофель,
Врядовницьких чинів і орденів, і чвар!
Ковтає мовчки дим, вино слизьке і слину,
Загострену, мов голий нерв, брову,
Неначе сласний кіт худу і хтиву спину.
То ж він - гігантський кіт, улесливо солодкий,
То ж він, - засмучений уявою маньяк,
В гурті розпусників, поетів і кривляк
Сидить з лицем диявола й девотки.
То ж він, - гігантський кіт, добрячий котик Мур,
То ж він гне спину й випускає кігті
І тут в сліпій корчмі, в нуднім камергерихті.
У веремії кішл, у млі магістратур.
Театр потвор, театр п'яних калік -
Він одкривається для мрійника й фантаста,
Й презирливо брова згинається зубчаста,
І в ясна б'є розбещений язик.
- Я не п'яний! Як смертник той, я щедрий!
Хазяїне, свічок! Хазяїне, вогню!
Хазяїне, вина! Нам цукру, спирту й цедри...
Віват, поезіє! Так випиймо ж за ню!
Підпалюй спирт! Святе автодафе,
Де спирт пала, мов християнські душі...
Кричіть, захоплені клікуші,
В берлинському блюзнірському кафе!
Шумує зграйний пунш, і майорять огні,
Блакитні язички підплигують угору
В лункім, як черево, й блискучім казані.
- Панове, пуншу Теодору!
Натхнення й істина в вині...
І наче ватра тайних інквізицій -
Холодна заграва гарячого вина.
- Так що ж, черпаймо з казана,
З товстого казана пекельної водиці!
Парують і шумлять отруйні пугарі,
І вогники стоять, як пальці сяйні й сині,
А над людьми кружляють угорі
І ліри в тьмі, і дим, і тіні.
Розплившися, пливуть в його уяві хворій
Червоні ліхтарі зашарених облич;
Рушає карнавал фантасмагорій,
Лютують блискавки страшної тишини,
Роти провалюють, розтявши губи лезом,
І котячи слова по кручах фрази в безум,
Неначе в прірву круглі валуни.
Встає огонь, я стовп, встає, як стовп, гармидер,
Як стовп і стогін, - над старим столом.
- Я в смерті ще раз хитро видер
Кипучу ніч з натхненням і вином.
Кладу на плечі ніч кипучу,

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: