Пильніше й глибше вдуматися в себе… 
Ти звівся й стверд у лютій боротьбі, 
З кісток і тріщин викладений склепе, 
Маленький космос скривши у собі. 
Там в’ються смерчі крихітних галактик, 
Двигтять рої движких мікро-плеяд. 
Там кожен образ, світла й світу клаптик, 
Вкладається у нерозривний лад. 
Чи на космічні сфери справді схожі 
Півкулі ці, вражаюче малі? 
Чи просто плазми згущення? Чи, може, 
Мініатюрна копія Землі, 
Де все сплелось в доладнім переході: 
Ключі артерій, темні стоки вен, 
Грузька дрягва клітин, яка на споді 
Таїть росток — свій незбагненний ген? 
Безкрайність барв, речей, понять і тонів, 
В тільця клітин впресована, стає 
Мільярдами й мільярдами нейронів, 
Що в блискавках стрибків і перегонів 
Могуття випробовують своє. 
Спалахують. Здригаються. Іскряться. 
Контакт. Контакт. Б’є блискавиця вмить. 
Це їх гроза. Це їх розряд і праця. 
Це їх снаги енергетична сіть. 
Як струм, тече в перервчастій напрузі 
Коротких, гострих імпульсів стяга. 
На противенств пекучому курцшлюзі 
Тріпоче мислі вольтова дуга. 
Безодня мозку — як світів безодня. 
Жахаючись, над глибом їх стаєш, 
Бо в них така природня й надприродня, 
Недосягненна таїна безмеж. 
Тремка, драглиста, сіра мішанина 
Заліза, сірки, фосфору, води. 
Вона і є оте, що звем — людина, 
В ній всі людські пориви і труди, 
Тріумфи, біди, перемоги, болі, 
Піднесення, тривоги, втрати всі, 
Любові ніжність, і суворість волі, 
І все життя у творчості й красі. 
Хвилястий трепет корок і підкорок. 
Мигтливий код вмикань і вимикань. 
Ще глибше в себе, здивувавшись, глянь, — 
А потім що? А потім… Бідний Йорик! 

1976