Труна Тімура


УЗБЕКИСТАНСЬКІ ПОЕЗІЇ

Він світ громив, жахав народи
Палив міста, топтав степи
І гнав орду свою в походи
Крізь млу кавказької тропи. 
До нього йшли по зиск і ласку, 
Путі торуючи старі,
Купці Ірану і Дамаску
І генуезькі лихварі
Із джагатайської пустелі 
Він звівся привидом кривим, 
І многорукий ідол Делі 
Повергся в порох перед ним.
Хан з ока ідола рукою 
Гранчастий видер діамант 
І, вклавши в торбу, взяв з собою, 
В свій рудогорбий Самарканд, 
Де зібрано в скарбниці світу 
Коштовний дар з усіх країн, 
Та брилу ковану нефриту 
Цінив як скарб найбільший він 
Чи в чорних урвищах Турану, 
Чи в покладах китайських гір 
Раби знайшли в дарунок хану 
Зелений камінь-дивозір. 
В нім одблиск місяця холонув, 
Глибини моря стигли в нім. 
Мертвотним холодом відгонив 
Він кожним виломом своїм. 
Крізь нього видно мертві далі 
Безслідних війн, пустих смертей, 
І хан знайшов в страшнім кристалі 
Останній марний свій трофей. 
І він звелів зелену брилу, 
Холодний камінь забуття, 
Покласти на свою могилу, 
Щоб запечатати життя. 
Кінчилось все —тривоги миру, 
Душі шаленство й ненасить, 
І лиш гординя Гур-Еміру 
Над порожнечею стримить, 
Де зеленавий, плоскотілий, 
Недобрий камінь захолов, 
Розплівши, як вінок зотлілий, 
Словесну в'язь півмертвих мов. 
І тільки книга жовтошкура 
В свої узорні береги 
Вписала повість про Тімура, 
Про вік Залізного Кульги,— 
Адже не він, владика воєн, 
Принісши світу меч і гнів, 
Безсмертя більшого достоїн 
За книжку пам'ять давніх слів.

Він смертю зник, як смертю виник,
І слід на солонцях присох,
Де йшов, кульгаючи, руїнник
Землі народів багатьох.
Де йшов, кульгаючи, сновида
Безплідних снів, безслідних діл, 
Збиваючи до круговиду 
Блукання швидкойдучий пил. 
І на шляхах земного ширу 
Пройшло усе, кінчилось все, 
І скреп розпався Гур-Еміру, 
І впали башти медресе. 
І край надгробка із нефриту 
Шар цвілі, тліну й пилюги 
Укрив ознаку гордовиту — 
Бунчук Залізного Кульги; 
Немов крило зловісне птиці, 
Мов хижа висохла рука, 
Звиса над каменем гробниці 
Це чорне пасмо бунчука. 
Під бань розколотих зіяння, 
Під черепи лунких склепінь 
Лягла тінь пам'яті остання, 
В зелений камінь вкута тінь. 
Нехай цю тінь за нагороду 
Собі гордень той визнає, 
Що з рук безсмертного народу 
Безсмертя не дістав своє.