Микола Бажан - Політ крізь бурю

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_bazhan_polit_kriz_buryu.docx)Mykola_bazhan_polit_kriz_buryu.docx38 Кб685
Скачать этот файл (Mykola_bazhan_polit_kriz_buryu.fb2)Mykola_bazhan_polit_kriz_buryu.fb242 Кб588

 

МИКОЛА БАЖАН

ПОЛІТ КРІЗЬ БУРЮ

 

Поема

 

Пружнаста віхола —

                             прудка підпора крилам.

Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка.

Як нудно пахне тулуб літака

розпеченим металом і мастилом!

Як ухають, працюючи навзаводи,

мотори!

Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.

Брести крізь ніч,

в морозній хузі плавати,

нести моє малесеньке життя...

Напружено, аж пальці побіліли,

чіпляюсь за дюралієвий плинт

і прислухаюсь, як гребе під крила

густенну бурю працьовитий гвинт.

Греби поглибше, далі й далі вгвинчуй

десяток тихих людських існувань

туди,

            за пруг,

                        за фронт,

                                      за бій,

                                                     за грань,

де кожен —

сам, самітний, поєдинчий, —

стрибне в ревіння, в хаос, в хлань.

Це буде грань життя мого.

Не знаю, —

кінець чи грань?

Мої сімнадцять літ

я в пам'яті квапливо проглядаю,

печальний список бідочок і бід.

Не бідкаюсь. Даремно. Ні до чого.

Кому? Тобі, Іване Хомичу?

От знов на мене він поглянув строго,

немов почув, як гірко я мовчу.

За мною слідом ти крізь отвір ступиш,

за мною звалишся у прірву, в круговерть,

заціпиш зуби,

сталь кільця поцупиш

і трапиш в сніг

чи вгрузнеш в смерть.

Ти зробиш все, як я,

а може, навіть краще,

хоч я — молодша

й легше долечу,

та ти пройшов

такі безжальні хащі,

де вмерла б я, Іване Хомичу!

Про мене знаєш більше, аніж кажеш.

Неприязнь тліє нишком, наче трут.

Вдивляєшся,

чекаєш,

міриш,

важиш, —

не вірить людям —

                                   твій щоденний труд.

Я знаю це, і злюсь, і зневажаю,

але убік очей не відведу,

бо ні жаху, ні сумніву не маю

перед лицем того, на що іду.

Мене від спільного походу не відділить

ні зір колючий,

ні колючий дріт,

і я зумію тілом власним втілить

той досвід мій,

який би міг знесилить,

але став силою прожитих трудно літ, —

їх темний подих розпачу опік,

жалка образа відшмагала їх,

у горлі згорбивсь,

зщуливсь і знеміг

моїх питань невикричаний крик.

Дві тисячі сто дев'яносто днів, —

і в кожен з них я входила, як в біль,

немов крізь терня, дерлася крізь гнів.

Дві тисячі сто дев'яносто днів, —

і я не впала,

й винесла звідтіль

недоторканну кладь надій і почуттів,

як здобуток моїх німих зусиль.

Я — не сама,

була я не сама

в своїй хитливій утлій самоті.

Я бачила,

що не сховає тьма

великої просвітлості путі.

Я бачила,

я прагнула до них,

прокладачів незміряних доріг,

до доброї жадоби їх робіт,

до їхніх спільних радощів і бід,

до їхніх роздумів, і планів, і нарад,

до їхніх здвигнутих мільйонним маршем

                                                        свят…

— Дивись, Оксано, ось тобі на свято, —

блакитноокий, наче трошки журний,

слова звучать, як завше, хриплувато,

а тон удано жвавий і бравурний.

— Приніс тобі дарунків небагато,

"Кобзар" в оправі, ще й пенал

                                               фігурний. —

Це батько мій,

це наш Василь,

мій тато.

Тому шість років.

Дільше як шість років.

Переджовтневі смерки прохолодні.

Іще на сходах чую шурхіт кроків, —

він знов страшенно втомлений сьогодні,

але ввійде в кімнату так, неначе

з-під душу вибіг чи прийшов з футболу,

лише на шиї синя жилка скаче

і біля губ проклалась зморшка квола.

 

Ми вийшли втрьох.

Дзвінке, як бронза, листя

бриніло, впавши на алеї парку.

За чорними кущами переярку

підморгували вікна передмістя.

Хитання тіней,

темряви несталість,

два силуети —

батька й мами Віри.

Він взяв її за руку:

— Що б не сталось,

не похитнись, не втрать своєї віри... —

Не втратити своєї віри? Ні,

вона її не втратила й в ту мить,

як ми почули,

що дзвінок гримить

в переддосвітній чуйній тишині.

І він підвівся вдягнений.

З постелі

звелася мати.

Грюк дверей раптовий.

В квартиру струнко увійшов військовий

у довгополій негнучкій шинелі.

Мене обнявши, кам'яніє мама,

а батько,

крісло сунувши в куток,

сидить, вдивившись невідривно й прямо

у кожен їхній рух і крок.

На стінці висне збита набік рама.

Розкидано хапливо стос книжок.

З чорнильниці повзе лілова пляма

на зошита мого листок.

Повзе, як пляма, втома і знемога,

стрясає тілом тихий дрож тривог.

На нас востаннє глянув він з порога.

Ми тільки вдвох.

Ми вдвох.

Схилившись, мати підняла з долівки

портрет, —

                     давно він висів в нашім домі.

На грудях батька навкіс три нашивки

і зірка на суконному шоломі,

Таким стояв на кручах придніпрових,

таким доходив аж до львівських стін,

таким пішов в супроводі військових,

зодягнених так само, як і він. 

Казала мати: — Помилка. Страшна.

Дурна. Кричуща. Скоро буде вдома. —

Минали дні і тижні.

Путь відома:

до підворітні, в сіни, до вікна.

Десятки рук в віконце тягнуть клунки, —

цибуля, хліб, жовтаве сало, сіль.

На клаптиках, принесених звідтіль,

слова про те,

що все гаразд,

цілунки,

як вчиться Ксана?

Твій Василь.

Тут довгі черги помилок таких,

як з батьком.

Я вже пізнавала їх —

наляканих бабунь, заплаканих дружин.

Он теща Шведова. Он Голубенків син.

А он Марієчка,

чорнява і гнучка,

актора нашого знайомого дочка.

Ми з нею часто вкупі повертались,

порожні кошики додому несучи.

Позиченими з різних п'єс здавались

її примовки, репліки, плачі.

Вона поїхала весною на село,

про родичів казала і про дачі,

а я тягла все менші передачі, 

бо в мами грошей зовсім не було.

Коли, притиснувшись до стінки в підворітні,

чекала я, щоб в сіни увійти, —

дбайливий дотик рук

чи усміх негпомітний,

миттєвий дар людської теплоти, —

який потрібний,

дорогий,

привітний, 

який ласкавий

був для мене ти!

У пам'яті я збережу навік

і вчительки уважність обережну,

і з другом батька бесіду бентежну

про те, яким є справжній більшовик.

І от кінчивсь етап життя один:

нема чого ходити в караулку,

нема чого прийомних ждать годин,—

назад додому, до свого притулку

іду з каструлькою схололих картоплин

і довго човгаю по нашому провулку,

лякаючись віддати їй цидулку,

що він — на вислання,

що він...

 

...Підкинуло. Здригнулось. Зашкребло.

Затнувся подих. Оберт. Шарудіння.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: