СЛІПЦІ (Уривок із розділу другого)

 

-  Я  не  товариш  вам,  діду,

                                 й  не  недруг,

Хоч  і  приблуда  сліпий  між  людей,

Ні  датку  собі  ні  дівчат  товстобедрих

Я  не  шукаю...

           Ви,  діду,  ачей

Не  перший  десяток  вакуєте  з  лірою

І  знаєте  добре  сліпецькі  путі,

Що  я  їх  ніколи  не  взнаю,

                                 не  зміряю...

Діду!  Скажи  -  чи  дороги  оті,

Замучивши  згагою  душі,

                                 виводять

Співців  та  їх  вірних  в  ясний  вертоград?

Чи  певність  та  звагу,

                                 чи  просто  байстрят,

Блукаючи  світом,  бандурники  родять?

Чи  всохла  остання  краплина  води

В  бандурній  лункій  та  сухій  шкаралущі?

Чи,  може,  вже  води  могутніші  й  дужчі

Гримлять  об  пороги  мужицьких  твердинь?!

Ти  ходиш  по  світі  не  перший  десяток,

Не  на  першому  стовквищі  ницьма  лежиш,

І  ліра  стара  та  посвячений  ніж,

Та,  може,  ще  мудрість  і  скруха  -  твій  статок...

Запльований,

           зганьблений  більш  над  усіх,

Це  ж  ти  -

           найнещасніший  з  відданих  лірі,

І  розпач  холоне  на  більмах  твоїх,

Одчай,  що  зневажливу  зроджує  щирість...

А  лірник  мовчить,

               і  пливуть,

                           і  пливуть,

Нерухомо  спливають  два  ока  підласі,

Несучи  білий  мул  і  гнилу  каламуть

З  продавлених  ям  в  зашкарублому  м'ясі.

А  лірник  мовчить,

                 наче  він  не  зловив

Глухого,  мов  скрип,  шепотіння  приблуди.

Навколо  сліпців  порозходились  люди,

Не  добравши  в  тій  бесіді  глузду  і  слів.

А  лірник  мовчить,

                 і  видзвонює  муха,

Принаджена  соком  м'ясистих  повік.

Він  спить?

                 Десь  ширяє  думками?

                           Чи  слуха?

І,  поруч,  присівши,

             веде  чоловік

Все  далі  своєї:

             -  Я  вчився  три  роки

І  очі  склепились  зогнивши.

                           Отак

Пішов  придивлятись  до  світу,

                           безокий

Мандрований  лірник,  незрячий  жебрак.

Я  бачив  багато,  й  питаю  не  вперше,

Востаннє?

               Не  знаю.

                       Знаю  -  не  вперш.

Ти  відаєш,  діду,  -

                         є  всякі  тверджі,

А  сумнів,  певне,  найбільша  з  твердж.

Ламаюся  в  сумнів,  як  в  браму  обвалену,

Розкопую,

           б'ю,

             вивертаю  її.

У  кожну  шпарину,  у  кожну  прогалину

Вставляю  заюшені  пальці  свої.

Ти  думаєш  -  так,

               засурмивши  у  сурми,

Пройдеш  крізь  облоги,  крізь  мури  й  рови?

Ні!

         Треба  в  страшні  і  розпливчасті  штурми

Кидати  чорне  ядро  голови.

Маячня  повсякденна,

                       шугання  думок,  наче  струменів,

Що  дзонять  у  скроні

                       та  геть  відлітають  у  мить.

Легко  зломити  голову  -

                       важко  зломити  сумнів,

Здолати  його  і  на  горло  йому  боляче  наступить.

Порожнеча  вирує  так  боляче  й  глухо.

                         Шалій  ти!

Кругойдуче  вагання  засмоктує  трупики  душ!

Здолати!  Продертись!  Пробитися!  Вийти!

Як  муж,  а  не  мученик...

                         Чуєш?

                                 Як  муж!

Відповідай,  перехожий!..

                         Невже  безсоромно  й  довічно

По  торжищу  людському  сумнів  тягтиму  я  свій?

і  чоло  скривавлене  біле,  -

                         тільки  око  кричить  дихавично,

Наче  здавлений  розпачем  рот,  закам'яніло  блідий.

 

ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ. 1931, січень-лютий, ч. 1-2, с. 116-118.