Олесь Бердник - Серце всесвіту

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.docx)Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.docx99 Кб1198
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.fb2)Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.fb2241 Кб1300

 

Олесь Бердник

Серце всесвіту

 

ЗАГАДКОВИЙ МЕТЕОРИТ

      Дівчина повернула обличчя до хлопця, лукаво поглянула з-під примружених вій.

      — …А ще… що б ви ще зробили заради мене?

      Він кумедно приклав руки до вузьких грудей, захоплено вигукнув:

      — Все, що завгодно! Піду на край світу! Полечу на Марс… Аби тільки з вами, Шурочко…

      Дівчина дзвінко засміялася, підхопилася з піску, скочила в воду Радісно підставила обличчя, груди, всю себе набігаючій морській хвилі. Хлопець опасливо відсунувся назад, оберігаючи модні штани і вузьконосі черевики від бризок.

      Шура іронічно гукнула:

      — Еге! Далеко вам до Марса! Занадто шануєте свої штани!..

      Хлопець розгубився. Простягнувши руки, подався вперед.

      — Шурочко! Та я готовий позбутися не тільки штанів, а й…

      Нова хвиля пустотливо і сильно хлюпнула на нещасливого кавалера, змочивши його з голови до ніг, забивши подих Він закашлявся, одскочив назад. Дівчата, що лежали неподалік, засміялися, Шура вибігла з води, ледве стримуючись, щоб не пирхнути від реготу.

      — Ну от бачите! Непідходяща я супутниця!..

      Хлопець, ставши під грибком, роздягся, ніяково викручував мокру одежу. Шурочка ж вилізла на великий камінь, випросталася, закинувши руки за голову. Всім єством своїм вбираючи сонячні промені, теплий морський вітер, неосяжну манливу далину, — завмерла, ніби богиня древніх міфів.

      Хлопець щось знову хотів сказати, та чомусь завмер прислухаючись. Замовкло і веселе щебетання сусідніх дівчат. Шурочка теж здивовано підвела обличчя вгору.

      З-за хмар долинало потужне ревіння. Воно блискавично наростало, перетворювалося в оглушливий грім. Весь пляж схвилювався, зарухався. Потім в небі спалахнула яскрава цятка, стрімко понеслася до землі. За нею волочився довгий димовий шлейф.

      — Метеорит! — закричали сотні голосів.

      Небесний гість промчав над пляжем, війнувши гарячим подихом. Жінки злякано закричали. Оглушливо гримлячи, болід врізався в морську гладь за півкілометра од берега. Височенний стовп води і пари піднявся вгору.

      Шурочка радісно заплескала в долоні. Сяючи захопленим поглядом, підбігла до хлопця.

      — Чого ж ви стоїте, мов статуя? Така подія!

      — А що… треба робити? — розгубився хлопець.

      — Як то що? — сердито гукнула Шура. — Пливти туди… шукати метеорит. Доки вчені приїдуть, може, ми його самі знайдемо!

      — Я не думав… що це можна!

      — Ех ви, тютя! А ще на Марс збираєтесь! Ану бігом за шлюпкою. Бачите, там пункт видачі. Підженіть сюди. А я — принесу акваланг.

      Хлопець хотів щось заперечити, але Шура вистрибом помчала до будинку відпочинку. Нічого не поробиш, доведеться йти.

      Пляж вирував, на всі лади обговорюючи подію. З-за обрію летіли до місця падіння вертольоти. Коли Шура повернулася на берег з аквалангом в руках, хлопець уже сидів у шлюпці, яка вперто крутилася на одному місці метрів за двадцять од пункту видачі.

      — Пливіть сюди! — крикнула Шура.

      — Так вона не слухається, — розгублено відповів хлопець. — Крутиться і все…

      Дівчина засміялася, махнула рукою і кинулася в воду. За хвилину вона вже сиділа в шлюпці. Поклавши акваланг, схопилася за кермо.

      — Гребіть. Скоріше.

      Над місцем падіння здіймався туман. Вода злегка вирувала. Хлопець злякано озирнувся, заглянув у морську глибінь.

      — І ви… хочете стрибати, Шурочко?

      — Аякже! З човна метеорита не знайдеш!

      — Хіба не бачите — вода кипить! Він гарячий. А он — вертольоти летять… Знайдуть і без нас.

      Шура хутко прищібнула балони з киснем, взяла маску. З жалем поглянула на супутника.

      — Дивлюся на вас… чесне слово, жаль! Невже все життя ви будете з берега дивитися, як хтось відкриватиме таємниці? Невже в вашій душі нічого нема, крім пустих слів для легковажних дівчат? Ех ви, космонавт!

      Хлопець знову приклав руки до грудей, бажаючи відповісти, але Шура вже одягла маску, окуляри і, махнувши на прощання, кинулася в воду.

      Мул, піднятий падінням, поволі осідав. Шура заглибилася метрів на п’ять, озирнулася. З одного боку видно було тремтливий примарний стовп з міріад дрібненьких бульок води.

      “Певне, там”, — задоволено подумала дівчина.

      Ще кілька плавних рухів ногами і руками. Глибше. Глибше. Ось уже видко в жовтаво-бурому світлі дно, покриті водоростями підводні скелі. А поміж ними…

      Дівчина вражено завмерла. Ні, це не метеорит. Ось чітко видно поліровану поверхню кулястого чи циліндричного тіла, виступи якихось приладів. Вони оплавлені високою температурою, покалічені, але ще зберегли свої форми.

      Шура наблизилася до дивовижного предмета, доторкнулася рукою, пропливла вздовж нього. В сутінках прочитала напівстерті літери, намальовані червоною фарбою. Що таке? “Сатурн-1”! Не може бути! “Сатурн-1” — це ж автоматична ракета, яка багато років тому послана в район Юпітера і Сатурна. Вона мала облетіти ці планети, сфотографувати їх і повернутися назад. Шура пам’ятає, що та ракета замовкла десь біля Юпітера. Сталася аварія. Так повідомляли вчені, що керували запуском. А тепер… вона повернулася! Яка радість для науки!

      Шура вже хотіла підніматися нагору, та зненацька зупинилася. її погляд впав на дивовижний предмет, прикріплений до ракети. Це була подоба півкулі, що вросла в металеву поверхню космічного корабля. Дівчина придивилася до неї. Пригадала в пам’яті конструкцію ракети “Сатурн-1”. Ні, такого виступу на цій ракеті не було. Тим більше, що метал корабля сріблястий, а ця півкуля — темно-фіолетова, майже чорна.

      “Може, якийсь метеорит врізався в корабель під час польоту”, — подумала Шура.

      Ще раз придивилася. Ні, не схоже. Метеорити не бувають такі ідеально шліфовані. Жодної подряпини. Тоді… що ж воно?..

      Раптом химерна думка промайнула в свідомості дівчини. Холодок хвилювання прокотився в душі. А може… ця півкуля… штучного походження!.. Тоді це подія світового значення! Скоріше нагору…

      Шура відштовхнулася від скелі, метнулася, мов стріла, до поверхні. її зустрів гуркіт вертольотів, які нависали над місцем падіння, шум голосів. До шлюпки, де сидів розгублений хлопець, наближався катер. Він стишував хід. З палуби почувся гучний окрик, посилений динаміком:

      — Хто вам дозволив пірнати?

      Дівчина схопилася руками за борт шлюпки, скинула маску, гукнула:

      — А в кого ж треба питати дозволу?

      На катері засміялися. Вчений — товстенький, лисий мужчина в клітчатій сорочці— розвів руками, похитав головою:

      — Ви хоч бачили, що там упало?

      Шура вилізла на шлюпку, випросталася, схопилася рукою за борт катера, який буз уже поряд.

      — Це не метеорит, — схвильовано сказала вона. — Це ракета “Сатурн-1”!

      Вчений аж присів од несподіванки.

      — Ви впевнені… в цьому? — чомусь прошепотів він. — Ви не марите?..

      — Я читала напне. Крім того, біля ракети є якесь тіло… Штучного походження…

      — Водолази! — крикнув учений. — Опускайтеся вниз! Не гайте ні секунди!

      Шура скинула окуляри, серйозно поглянула на вченого, на моряків.

      — Треба повідомити Комітет Міжпланетних сполучень. Сергія Соколова.

      — Безумовно! — радісно згодився вчений. Потім, глянувши на обличчя дівчини, завмер з розкритим ротом. Тільки через хвилину він спромігся на слово.

      — Те-те-те, кого ми бачимо? Та ви ж Олександра Місяць?

      Дівчина досадливо знизала плечима.

      — Ви вгадали. Але яке це має значення?

      Моряки, почувши ім’я дівчини, оточили її, щиро потискували руки.

      Вона, сміючись, вирвалася з дружнього кола, стрибнула в шлюпку.

      — Підіймайте ракету. А я повідомлю в Москву. Хай пришлють спеціальний вертольот.

      Вчений, який ще й досі не міг отямитися, гукнув:

      — А чому ви тут? Адже скоро ваш політ?

      — Відпочиваю, — усміхнулася Шура. — На Марсі моря нема. От і милуюсь на прощання.

      Водолази почали опускатися під воду. Дівчина сіла до керма. А хлопець ще й досі остовпіло дивився на Шуру, мов зачарований. Нарешті, він здобувся на слово:

      — Так ви… справді… та сама… що летить на Марс?.. Олександра Місяць?..

      — Та сама, — засміялася Шура. — Гребіть до берега. У нас ще багато справ.

      — Який я нікчема, — прошепотів хлопець.

      — Чому ж, — одізвалася дівчина. — Тепер ви можете виконати обіцянку — розшукати мене на Марсі…

      Хлопець присоромлено мовчав.

ДРУЗІ ЧИ ВОРОГИ?

      До Голови Комітету Міжпланетних сполучень Соколова прибув славетний гість, один з найбільших філософів Заходу Семюель Мен.

      Після офіціального прийому, який був влаштований в Космограді — науковому містечку під Москвою. Мен побажав говорити з Соколовим. Обидва вчені відокремилися від шумливого кола колег, зайшли до альтанки, захованої в густому плетиві дикого винограду. Звідси видно було купол Комітету, гігантську скульптуру Ціолковського в центрі зореподібної площі, але шум сюди не долинав.

      Мен кілька хвилин спостерігав за скульптурою, важко зітхнув, похитав головою.

      — Дивний утвір, — тихо сказав він. — Ціолковський зображений слабким дідом… Він втомлено спирається на палицю… Але обличчя сповнене сили і віри. Воно спрямоване в небо, до зірок…

      — Що ж вас дивує? — запитав Соколов.

      — Сама ідея… Мене дратує ваша фанатична віра. Адже й ви знаєте, що людина смертна, що людство недосконале, що його роз’єднують сварки, ворожнеча, нестатки. Не видно кінця шляху… Не видно мети… Звідки ж у вас віра? На чому вона виростає?..

      Худе, аскетичне обличчя Соколова зберігало спокій, майже байдужий вираз. Тільки важкі повіки втомлено піднялися, на співбесідника зирнули пронизливі сірі очі.

Сторінка 1 з 12 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 > У кінець >>

Пошук на сайті: