Олесь Бердник - Серце всесвіту (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.docx)Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.docx99 Кб1491
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.fb2)Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.fb2241 Кб1574
      Невже Мен серйозно запитує такі дурниці? Нібито! Великі чорні очі хворобливо блищать в їхній глибині горить вогонь якогось шукання. Чого не вистачає цій людині, якої розгадки?

      — Я трохи дивуюсь, містер Мен, — сказав Соколов, повільно вимовляючи слова, ніби при слухаючись до їх змісту, — Невже для вирішення таких тривіальних питань ви приїхали до нас?..

      — Майже, — хитнув головою Мен. — Це н пусті питання. Я прочитав, що скоро летить ваша експедиція на Марс. Я подумав про можливу зустріч з іншими істотами…

      — То й що?..

      — Я уявив собі цю зустріч… І не знайшов., у собі віри, такої віри, яка написана на обличчі цієї скульптури… Такої віри, яка звучить у ваших словах…

      — Чому?

      — Невже ви не розумієте? Тисячоліття на Землі гуляють війни і смерть. Панують рабство і голод. Найкращі здобутки генія кидаються в пащу руйнації. Навіть зараз, коли ми збагнули необхідність мирного співжиття, нема спокою, нема довір’я. І це на планеті, де люди — брати, сини однієї матері. А чого ж ви чекаєте від чужих істот? Невже солідарності, розуміння?

      — Так, — твердо відповів Соколов.

      — Абсурд. Де основа такої віри?

      — Ви забуваєте найпростіше, містер Мен. Боротьба людей між собою на Землі — це пошуки найкращого суспільства. Для всіх народів. Це було. Це є. Це неминуче. Але вихід у Космос людина почала не заради тієї ж самої боротьби. Не заради руїни і смерті. Вище стремління штовхає її на розгадку віковічних тайн. І я не вірю в битву між чужими космічними расами. їм нема для чого нищити одне одного. Ми будемо чужі фізично… хай навіть зовсім несхожі… та є щось значніше, що об’єднує нас!

      — Що саме? — скептично запитав Мен.

      — Розум.

      — Ви матеріаліст, — знизав плечима Мен, — а говорите, ніби містик. Що таке розум? Тільки здатність нікчемної купки праху усвідомлювати своє буття. Вмирає людина — вмирає й розум. Для людства нема майбутнього, нема перспективи, а значить, нема й вищих моральних чи етичних норм. Все це вигадки. Тільки жорстока боротьба за місце у Всесвіті для свого виду, для своєї сім’ї. Ось девіз буття…

      — Не так… Не так, містер Мен. По-перше, розум не вмирає… Тільки тіло зникає, а розум ні! Він стає здобутком інших людей, невже ви не розумієте цього? Погане відкидається, і до загальної скарбниці вливаються нові й нові чудесні думки, діла, мрії людей і поколінь. Людство не можна ділити на окремих індивідів. Воно — єдиний організм. Воно безсмертне. Вмирають окремі клітини, організм не вмирає. І чим далі, тим міцнішим він стає, розумнішим, зрілі-шим. Все те, про що ви кажете — минулі війни, сучасні суперечки — хвороби росту. Земля вийшла в Космос, людство стає дорослим…

      — І вступає в битву за місце під Сонцем… В битву з іншими людьми! — підхопив Мен. — Закон Природи жорстокий. Збільшується число людей, не вистачає Місця на Землі. Ми повинні шукати інших планет. Вони — також. В такій ситуації ви забудете про гуманізм.

      — Ні, — посміхнувся Соколов. — Мені жаль, що ми не розуміємо один одного. Я знаю лише одне — нам нема чого ділити з чужими істотами. А об’єднувати є що…

      — Життя переконає вас в протилежному…

      — Що ж… Хай так…

      Слова Соколова перебив вигук. Вчені поглянули в напрямі до входу. Там стояв молодий, коренастий хлопець в білому халаті оператора. Він важко дихав, ніби після сильного бігу.

      — Що трапилося? — здивувався Соколов. — Чому ви в такому вигляді?

      Хлопець піднявся вище, зупинився біля вчених.

      — Пробачте, що потурбував, — похапливо говорив він, ковтаючи слова. — Важливе повідомлення… з Криму… В море впала ракета…

      — Яка ракета? — схопився з місця Соколов.

      — “Сатурн-1”.

      — Де вона?

      — Її витягли метеоритчики. Олександра Місяць телеграфувала, щоб вислали літак…

      — Негайно вишлемо…

      — Це ще не все! Біля ракети знайдено чужеродне тіло… штучного походження…

      Мен і Соколов зачудовано перезирнулися, якусь мить помовчали, дивлячись в очі один одному, ніби намагалися прочитати думки співбесідника.

      — Почалося, — прошепотів Мен.

      — Справді почалося! — дивним голосом відповів Соколов. — Тільки не те, що ви гадаєте…

      Повернувшись до оператора, він чітко, роздільно сказав:

      — Повідомте всіх членів марсіанської експедиції. Андрія Савенка, Івана Огнева, Олександру Місяць. Передстартова відпустка відміняється. Хай повертаються в Космоград…

В РІДНИХ МІСЦЯХ

      Огнєв минув старезний паркан, ввійшов на цвинтар. Ледве помітною стежечкою, що вилася поміж гробків, вийшов на оброслу покрученим вишняком галявинку. Зупинився над трьома могилками. Одна велика, дві — поряд — малесенькі. В головах буйно розрісся бузок, між травою червоніли ягоди суниці.

      Огнєв заплющив очі, мовчав. Він ніби прислухався до якогось внутрішнього голосу, до щебетання птахів, до смутного подиху вітру. От би вернути минуле, воскресити людей, що тінями пролинули десь в небуття!

      Де ви, дзвінкі голоси моїх маленьких синів, лагідний погляд дружини? Нема… Могила німо хоронить свою здобич вже більше двадцяти років. Навіки. Назавжди…

      Огнєв стріпнув головою. Ні! Неправда! Всі пі роки ви були зі мною, любі сини мої, кохана дружинонько! Ось і зараз срібним передзвоном ллється сміх Васі і Серьожі… мріють в тумані блакитні очі їхньої мами…

      Йому вже більше сорока. А скільки подій! Війна. Напружена праця. Відбудова. Перші супутники Землі. Перші польоти людей у космічну безодню. ї серед цієї навали подій горить пекучим полум’ям той жахливий день… Літній день сорок третього року.

      Літаки з хрестами над містечком. Жорстокий бій у повітрі. Океан вогню внизу. В тому пеклі гинули жінки, діти…

      В той день Огнєв збив два штурмовики. Обпалений, поранений, він поспішав додому. Серце калатало шалено в грудях, мов передчувало щось недобре…

      Ввечері він з товаришами хоронив синів і дружину.

      Двох близнят — улюбленців усього полку і їхню двадцятирічну маму…

      Гуркотіла земля об віко труни. Мовчали льотчики, стоячи з похиленими головами навколо. А Огнєв — блідий, посивілий за один день — дивився невидющим поглядом у безвість. В} ста його щось шепотіли. Він марив про майбутній світ… про світ, в якому не буде страждань, в якому діти не горітимуть в огні жахливих вибухів…

      Огнєв розплющив очі, похитав головою. Ще далеко до світу без мук… а може, й взагалі такий світ неможливий… Але все-таки він виконав свою мрію… всі сили віддав стремлінню у простір. Тільки творити, а не руйнувати — ось був девіз його країни, нового світу…

      Незабаром старт корабля. Політ на Марс. Незвіданий, таємничий шлях. Заради торжества розуму, заради майбуття, заради тих, хто зростає серед людської ниви, готується прийняти в своє серце естафету великого знання.

      І ці могилки… і ці сумні спогади… теж закликають, ведуть, нагадують. Прощайте, сини мої… прощай, дружино… Ви будете разом зі мною в темряві Космосу…

      Огнєв уклонився могилкам, важко зітхнув і пішов стежиною далі. Вона вела до кручі, вужакою сповзала до неширокої річечки. Огнєв спустився вниз і здивовано зупинився.

      Під кручею росла столітня верба. Біля неї стояв десятилітній хлопчина, тримаючи в руках вірьовку. Другий її кінець був перекинутий через товсту гілляку, і на ньому теліпався прив’язаний за ногу ще один хлопець. Він кректав, стогнав, звивався в повітрі, але не кричав.

      Той, що стояв унизу, примовляв:

      — Ну, ну… Ще трохи, підтягайся… Зігни ноги… Хапайся руками…

      — Хапайся, хапайся! — сердито хрипів той, що висів. — Не дістану — хіба не бачиш?.. Ось я тебе повішу — сам спробуєш!

      Огнєв зареготався, побачивши таку несподівану картину. Почувши сміх, хлопець випустив вірьовку. Його товариш бебехнувся з криком додолу.

      — Що це ви робите? — здивовано запитав Огнєв. — Вперше бачу таку дивну гру!

      — Це не гра, — бликнув спідлоба той, що впав. — Це репетиція…

      — Репетиція? Що ж ви репетируєте?

      — Невагомість… в космічному кораблі… Ми після школи підемо в училище астропілотів.

      — Ось для цього й тренуємось, — додав солідно другий.

      Піднявши погляд на Огнева, він раптом помітив на його грудях значок з ракетою. Подивився на обличчя… Круте підборіддя, розрізане вертикальною зморшкою чоло, гострі очі, зовсім сиве волосся. Хлопцеві захопило дух. Та це ж… сам Огнєв!..

      Він штовхнув ліктем товариша, тремтливим голосом запитав:

      — Ви… ви… Огнєв… Іван Сергійович?..

      — Я самий, — дружньо усміхнувся космонавт.

      — Той, що скоро на Марс?..

      — Еге ж. Будемо знайомі.

      Він серйозно потиснув рученята хлопцям, груди яким аж розпирало від захоплення, стримуючи посмішку, показав на вірьовку:

      — Це добре, що ви готуєтесь до польотів… Тільки теліпатись на вірьовці не раджу. Можете покалічитись. У вас технічний гурток є в школі?

      — Нема.

      — Треба організувати. Повернуся з Марса, провідаю. Так і передайте своїм товаришам…

      — От би потрапить на ракету до вас! — захоплено сказав другий хлопчик. — Один би тільки раз пролетіть до Марса — і вмерти можна!

      — А нащо ж умирати! — здивувався Огнєв. — Вивчишся — полетиш живий.

      — Е, коли те буде!..

      — Не бійся, час швидко пролине!..

      З-за повороту зненацька з’явилася легкова машина. Колихаючись на гребенях піску, вона наблизилася до Огнева. З неї вискочив молодий хлопець в формі зв’язківця, закричав:

      — Іване Сергійовичу! Ледве розшукав вас. Термінова телеграма.

      — Звідки?

      — З Космограда.

      Огнєв розгорнув листочок, прочитав:

      “ПЕРЕДСТАРТОВА ВІДПУСТКА ОДМІНЯЄТЬСЯ. ВАЖЛИВІ ПОДІЇ НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙТЕСЯ В КОСМОГРАД. СОКОЛОВ”.

      Подих якоїсь таємниці війнув у серці Огнева. Дивна телеграма. Академік Соколов даремно не буде турбувати. Що ж трапилося?

Пошук на сайті: