Олесь Бердник - Серце всесвіту (сторінка 21)

Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.docx)Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.docx99 Кб978
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.fb2)Oles_berdnyk_serce_vsesvitu.fb2241 Кб1028
      — Я буду ждати… доки ти вернешся за мною…

      — Ми витратимо майже все пальне… Доки я його добуду, минуть сотні годин. А в тебе кисню максимум на сорок годин… Отже…

      — Отже, іншого виходу нема.

      — Є, Іване, — важко сказав Андрій. — На Мімасі залишусь я.

      — Ти забув, що я командир!

      Савенко м’яко усміхнувся, похитав головою.

      — Тут наказ не підходить, друже. Не перебивай мене. Ти забув, що попереду важкий і небезпечний політ до Землі. Твій досвід важливіший, ніж моє життя…

      — Друже… я один. А тебе чекає мати на Землі… Шура, нарешті…

      — Не треба про це, — сумно сказав Андрій. — Я вирішив, капітане.

      В цей час почувся сигнал виклику, потім голос Шури. Пролунали тривожні, схвильовані слова:

      — Черговий виклик, друзі! Де ви? Чому не відповідали на попередні виклики?

      Огнєв хутко включив передачу, почав говорити. Слова його звучали різко, напружено:

      — Ми чуємо тебе, Шуро. Все відбулося гаразд. Знайшли живу істоту. Зовсім неземної форми. Будемо стартувати.

      — О, капітане! — радісно скрикнула дівчина. — Яке щастя!..

      — Ні, нещастя, — перебив її командир. — Хтось з нас залишиться на Мімасі. Ти розумієш, що це значить?

      Тиша. І далеке зітхання, ніби з іншого світу:

      — Я розумію…

      — Я наказав Андрію летіти. Він відмовляється. Але наш колектив — три людини. Я прошу вас, Шуро… підтримайте мене. Подумайте, дівчинко…

      Не чути відповіді. Тільки важкий подих, ніби зітхання Всесвіту. Нарешті, печальний голос:

      — Ти вирішив, Андрійку?

      — Так, Шуро…

      — Ти не жалкуєш?..

      — Ні, кохана…

      — Шуро! — болісно скрикнув командир.

      Мовчання.

      — Шуро! Чому ви мовчите?

      — Хвилина скінчилася, капітане, — суворо прозвучала відповідь.

СМЕРТЬ АНДРІЯ

      Всюдихід зупинився біля прозорої стіни, де Андрій вперше опускався в підземелля. Фіолетова куля, що під час польоту була інертною, непорушною, тепер жваво заворушилася. На ній виникли рухливі картини: Огнєв пізнав в одній з постатей себе. Він повертався на всюдиході до ракети. В чому річ? Дивна істота пропонує їхати Назад? Значить, вони прощаються? Чи, може, куля бажає сказати щось інше?

      Куля знову потемніла, випливла назовні. Вона попрямувала до отвору, зникла в сутінках тунелю. Огнєв кілька хвилин чекав, думав. Невже на цьому кінець? Десь в підсвідомості в нього жевріла надія, що колоністи Сатурна допоможуть людям Землі. Адже Андрій… на Мімасі… Один! Самотній! Скоріше до ракети. Треба добувати аміак. Може, ще пощастить…

      Всюдихід ревонув моторами, круто розвернувся на місці і помчав по скелястій рівнині до зруйнованого корабля. Там, в каюті, чекає Шура. Чи витримає вона страшний удар?

      Серце в командира завмерло, коли він відчиняв двері каюти. Всередині панувала напівтемрява. На відкидному ліжку бовваніла постать. Вона була непорушною.

      — Шуро,— покликав Огнєв.

      Ніхто не відповів.

      Командир метнувся до неї, схилився. Ввімкнув світло. Ясне проміння осяяло бліде обличчя дівчини, непорушні очі, сухі вуста.

      — Шуро, — печально сказав Огнєв. — Я повернувся…

      — Я бачу, — прошелестіло у відповідь. Тільки губи ледь-ледь ворухнулися, а очі все були втоплені в невідомість.

      — Шуро, що з вами? Отямтесь…

      — Що я ще можу зробити… капітане…

      — Треба рятувати Андрія!

      Ніби блискавка пройшла по тілу дівчини. В її зіницях спалахнули вогні, обличчя запаленіло. Вона гарячково встала, схопилася руками за долоню Огнева. Настирливо шукала поглядом його очей.

      — Значить, ще можна? Скажіть мені правду, капітане! Чи ще можна врятувати його?..

      — Важко, дівчинко, — щиро відповів Огнєв. — У нього залишилось кисню на сорок годин. І без відпочинку ми не наповнимо навіть половини баків…

      — Хай! — розпачливо промовила дівчина. — Хай буде половина. Я поведу ракету сама на Мімас. Я врятую його. Ми будемо ждати допомоги тих розумних істот… або власними руками наповнимо баки пальним там… на Мімасі! О, капітане! Скоріше!..

      — Заспокойтесь, Шуро, — ласкаво відповів командир. — Так і зробимо. Тільки поведу ракету я… Збирайтесь. Виїжджаємо негайно до прірви…

      Андрій залишився сам. Зовсім самотній на пустельній планетці, за сотні мільйонів кілометрів від рідної Землі. Він спокійно дивився, як стартувала ракета, що понесла до Енцелада Огнева і дивну фіолетову кулю. Дивився і дивувався своєму спокою. Знав, що зовсім недалеко смерть… небуття… І відчував, що розум не протестує, не хвилюється. Все вирішено, все йде так, як слід…