Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3219
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3257
      — Тепер не час жартувати, юначе. Ну ви праві, ну радійте! Але ж треба подумати, що робити далі… Новий світ — це прекрасно, але ніхто так і не дізнається про наш політ.

      — А записка?

      — Що записка! Скажуть, божевільні викрутаси або ще, чого доброго, шпигунами вважатимуть… Н-да, історія!..

      Я не зовсім погоджувався з професором, хоч і мріяв потайки про повернення. Вже одна можливість бачити неймовірні досягнення інших істот, проникнути в дивовижні таємниці далеких світів оплачувала повністю ймовірність загибелі. Вмерти не страшно було. Шкода тільки гинути марно, не зробивши для свого народу щось корисне, не пройшовши до кінця наміченого шляху.

      Проте, скажу щиросердо, незважаючи на похмурі думки, я був спокійний. Якесь невідоме, таємне почуття говорило мені, що я не пропаду в безмірній далині Всесвіту, що я ще житиму на рідній Землі і побачу… вас, Оксано…

      Саме тому я облишив розмову, тим більше, що Народжений Небом зацікавився нашою суперечкою. Ми не хотіли прямо сказати йому про її суть. Адже він ще на Землі сказав нам, що не гарантує повернення. Професор викручувався, плів щось про залишену планету, та по виразу обличчя космонавта я бачив, що він усе зрозумів.

      Розмова скоро забулася. Внизу з’явилося широке плато, оточене з одного боку лісами, а з другого — морем чи океаном. Апарат різко пішов униз і сів посередині плато. Отвори відчинилися, я вийшов на свіже повітря і… а тут, Оксано, я не можу підібрати слова… Я побачив перед собою таке видовище, що перевершувало всяку фантазію, всяку казку чи вигадку. І тільки тут я трохи зрозумів, що перехід цих людей з планети у Космос закономірний, як була закономірною еволюція, що привела до виникнення мислячої істоти з тварини…

      Постарайтесь уявити собі незвичайну картину, якщо бліді слова можуть щось передати. З гігантських джунглів криваво-чорного забарвлення, з пластів темного базальту виростала титанічна, неймовірно велика споруда багатокілометрової висоти. Вона мала прямокутну основу похмурого, чорного кольору, що зливався з фарбами плато і лісу, вона була ніби породженням цієї дикості і первозданної природи. На тій могутній основі здіймався кривавий купол, а далі споруда зметнулася в незміряну височінь стрімкими, сміливими, сильними лініями, які губилися в синій імлі. Починаючи від кривавого, кольори світлішали, набували м’яких приємних тонів, поступово переходячи через безліч відтінків до ніжно-блакитного, небесного. Не знаю, зможете ви це уявити з моїх слів, але я чітко і ясно бачив, розумів, сприймав глибиною всього мого єства весь шлях розвитку людей планети Осяйної від тварин до завойовників ворожих стихій Космосу.

      На очах професора я помітив сльози. Значить, цей молодий старик, цей “консервований Морж” теж розчулився, пройняло і його скептичну душу. Він довго стояв непорушно, потім звично сіпнув себе за вухо.

      — Нема слів… Мовчу… Колосально! Людське творіння може говорити без слів. Я схиляюся перед генієм цих будівників.

      Народжений Небом бачив, який ефект, викликала дивовижна споруда. В його очах майнули вогники радості і задоволення.

      — Храм Великої Революції, — пояснив він. — Побудований перед переселенням в Космос. Ходімо всередину, там ми знайдемо те, що потрібно.

      — Вогонь? — здивувався я.

      — Так. Чому це вас дивує? В залах Храму є дуже красномовні експонати. Виставка наглядно показує, від якого тягаря звільнив людей Вогняний Смерч. Там є всі атрибути древньої кухні, які тепер, після переходу на іншу основу харчування, стали непотрібними. А раніше вони відбирали в людей дев’яносто відсотків усіх економічних зусиль. Раніше людина жила, щоб створювати собі їжу, і їла, щоб жити, а тепер вона живе для того, щоб розкривати своїм невгамовним Розумом усе нові й нові тайни Буття.

      — Добре, що хоч виставка така є, — підморгнув мені професор. — А то довелося б їсти сире м’ясо серед такої високої цивілізації…

      Ми залишили апарат на плато і рушили до Храму Великої Революції. Великий Покровитель сідав за край океану, кидаючи на хвилі фіолетово-багряну доріжку. Надворі темнішало. Біля основи споруди з’явилися тьмяні вогники, вони змійками побігли вгору, яснішали, спіраллю завивалися навколо кривавого купола. На плато стало видніше, і ми при тому освітленні підійшли до Храму. Чорна основа складалася з велетенської колонади, в кожній колоні ніби було невідоме джерело проміння, яке кидало навколо примарне, мерехтливе світло.

      Тривожне, незбагненне почуття охопило мене — приємне і водночас хвилююче. Я відчував, що побачу щось ще грандіозніше, ніж сама будівля храму. Мої сподівання скоро справдилися.

      Як тільки ми піднялися по чорних сходах, перед нами безшумно відчинився круглий отвір. Ми опинилися в сферичному залі, освітленому м’яким голубим промінням. На стінах і куполі — ніяких прикрас. Тільки невисоко над підлогою безперервно пливла багатокольорова гармонійна гама світлових зайчиків, дуже приємна для ока.

      Народжений Небом повів нас одним з багатьох коридорів, які променями розходилися від залу. Ми поспіхом пройшли мимо експонатів старовинної промисловості Осяйної, яка виробляла їжу і все, що було зв’язане з нею. Все це скидалося на наші, земні зразки і не цікавило нас. Ми на хвилину зупинилися біля виставки з експонатами кухні. Тут можна було побачити і древнє дикунське вогнище, і електричну кухню, і сковороди, і всякий посуд.

      Ми вибрали сковороду, каструлю, два ножі, загорнули все це в прозору скатертину. Потім Народжений Небом знайшов електричну запальничку і знаком запропонував нам іти далі.

      Я зрозумів, що він повернув від кругового коридору до центру будівлі. Незабаром голубий коридор закінчився, і ми опинилися в неосяжному приміщенні, яке, безперечно, було головним. Але мене вразило не приміщення, що саме по собі було геніальним утвором. Вся увага відразу ж зосереджувалася на гігантській статуї, що знаходилася посередині залу.

      І знову мої слова тільки частково передадуть неповторне враження, будуть лише блідою тінню величної творчості митця з іншого світу.

      Перед нами чорнів простір безмежного Космосу, засіяний мереживом сузір’я та туманностей. А серед неосяжного Всесвіту пливла планета зеленкувато-блакитного кольору. Вона повільно оберталася, видно було плями хмар, обриси материків та океанів. На одному з її полюсів стояла постать людини, схожої на Народженого Небом. Я міг би поклястись, що людина жива, якби не майже кілометрова висота постаті. Зоряна спіраль обвивала тіло людини, німбом сяяла навколо голови. Вся постать напружилася в неймовірному зусиллі, високо підняті руки статуї з титанічною силою штовхали гігантську спіраль в безконечність.

      — Він схожий на вас, Народжений Небом, — стиха сказав професор.

      — Це правда. Я його нащадок.

      І знову ми стояли довгий час мовчки, з благоговінням дивлячись на титанічну постать великого революціонера Вогняного Смерча. Потім я помітив, що навколо планети, яка служила п’єдесталом для статуї, виникають бліді вогники. Вони Утворювали хвилясту лінію, оперізували кулю і знову повторювались. Я запитав Народженого Небом, що означають дивні вогники.

      — Це древні письмена, — відповів космонавт. — То записані останні, передсмертні думки Вогняного Смерча. За вашими поняттями, вони приблизно звучатимуть так:

 

Атом — це атом,

Камінь — це камінь.

Планета — тільки планета,

А Людина — це Все.

Атом вміщує лише атом,

Камінь не вмістить більше своєї ваги,

Простори найбільших планет

Мають певну межу.

І тільки Розуму Людини

Межі нема.

Людина — це Велика Спіраль,

Яка пронизує Безконечність.

Не дивіться в Минуле,

Минуле — то Смерть.

Дивіться в Майбутнє,

Майбутнє — то Народження.

Народження завжди значніше від Смерті.

Але не бійтеся Смерті,

Не бійтеся Темряви Небуття.

Велика Спіраль Життя незгасима,

Вона — господар над Мороком Космосу.

 

      У мене заболіла голова, очі почали сльозитися. Народжений Небом уважно оглянув нас, взяв мене за руку.

      — Досить. Вам треба відпочити. Вийдемо з Храму…

 

ЧОРНІ ТІНІ КОСМОСУ

 

      На плато, серед невисоких кущів, ми розклали вогнище. Сухих гілок навколо було вдосталь, звірів на плато, як сказав Народжений Небом, не водилося, і ми могли трохи відпочити від незвичайних вражень.

      Народжений Небом з подивом спостерігав, як ми невміло білували вбиту тварину. Для нього ця процедура, напевне, була такою ж відразливою, як для цивілізованих людей Землі канібалізм. Але гостинність зобов’язувала, і він мовчав.

      Ми відрізали кілька ніг з ситими шматками м’яса і поклали їх на сковороду смажитися. М’ясо мало чорний колір, як і густа тягуча кров. Це викликало огиду, але виходу в нас не було.

      — Йому добре, — прошепотів професор, підкидаючи хмиз у вогнище. — Не треба ні їсти, ні спати. А нам тепер думай, що робити в такому становищі. Звичайно, їсти можна здобути, не загинеш, але… не станеш же таким, як вони. Халепа, та й годі… Доведеться, мабуть, обростати шерстю та повертатись до предків…

      Я не відповів Івану Ігнатовичу, хоч і думав над тим же. Народжений Небом стояв осторонь і дивився вгору. В очах його грали відблиски полум’я, на чолі витала тінь якоїсь напруженої думки.

      “Невже він не допоможе нам? — подумав я. — Не може бути. В крайньому разі, ми з’ясуємо своє становище”.

      Ми спробували м’ясо Тихого Крока, яке саме засмажилося. Воно було цілком їстівним, хоч і не посолене. Я твердо вирішив після вечері відверто поговорити з Народженим Небом.

      Але мені не вдалося здійснити свій намір. Трапилися несподівані події, які вирішили нашу долю.

      Не встигли ми доїсти м’ясо, як Народжений Небом захвилювався. Він швидко рушив від вогнища до апарата. Я теж поглянув туди: апарат світився зеленкуватим кольором. Ми тривожно переглянулися.

      — Щось трапилося, — сказав професор. — Інакше чому б він так стурбувався?..

      Зелене проміння біля апарата згасло. Народжений Небом наблизився до нас. Печать тривоги позначилася на його обличчі. Він якусь мить з ніжністю дивився на мене, а потім сказав:

      — Сталося нещастя. Ми повинні розлучитися.

      — Що таке? — скрикнув професор, облишивши вечерю. Я теж кинув недоїдену кістку.

      — Колись на нашу систему нападали невідомі дивні істоти — породження невивчених просторів між Космосом і Антикосмосом. Ми їх назвали Темні тіні Космосу. В той час, як органічне життя прагне до найдосконалішої організації, Тіні несуть дезорганізацію для матерії і життя, хаос. Ми легко захистилися від них, підмітаючи міжзоряний простір потужними випромінюваннями. Але тепер!..

      Народжений Небом на мить замовк, обличчя його стало суворим.

      — Щойно я слухав повідомлення Центру Інформації Системи. Тіні знову вторглися в нашу Систему. Вони змінили свою структуру. Невідомим способом згущаючись, вони знищують наші заселені станції. Першу зграю Тіней ліквідували, але… дорогою ціною. Загинуло біля сотні станцій, десятки тисяч людей. Треба знайти ефективний спосіб захисту. Я мушу вилетіти в наш науковий центр…

      — А як же… ми? — вихопилось у професора.

Пошук на сайті: