Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3219
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3257
      — Василь, — розгублено відповів Василь. — Але я…

      — Я теж Василь! — радісно сказав юнак. — Мені мама розповідала про вас…

      Горовий повернувся до Оксани, якось непевно посміхнувся.

      — Це… ваш Василь?..

      — Так, друже. Це мій син.

      Голос жінки був спокійним, але Горовий помітив, що вона хвилювалася.

      — Перший сюрприз, — додала вона. — Але хіба ви не раді?.. Горовий докірливо поглянув на неї, міцно потис руку Василя Гнатенка.

      — Здрастуй, брате…

      Очі Гнатенка зволожилися, обличчя запаленіло.

      — Спасибі. Спасибі вам…

      Горовий удавано сердито махнув рукою.

      — Яке “вам”? Чому “вам”? Ходімо в буфет, чорт забери, як казав професор Діжа, і вип’ємо на “ти”…

      — Е-е, Василю! — вигукнув Діжа. — Професор Діжа вмер. Хіба я не такий же, як ви? Я теж хочу випити з вами на “ти”! Адже в нас тепер одна дорога?!

      — Згоден! — радісно відповів Горовий.

      Два Василі схопили Оксану попід руки і помчали до буфету-автомата. Діжа оглянувся, цмокнув здивовано.

      — Ти диви… Нікого нема. Повне довір’я. Може, вкрадемо що-небудь? Як-не-як, а ми ж люди з минулого!..

      — Досить жартів! — скомандував Горовий. — Оксано! Як тут що брати?

      — Я знаю, — сказав Василь-молодший. — Ось тут добре біле вино. Беремо бокал, натискуємо кнопку. Готово. Давайте Другий бокал. А ось тут виноград, цукерки… Прошу.

      Вино заіскрилося в бокалах, заграло золотими барвами в сонячному промені, який падав через прозору стелю. Оксана, відступивши до дверей, з якимось трепетом дивилася на те, що відбувалося. Це ж зустрілися люди трьох поколінь! І всі троє юнаки. Щось символічне було в дивному поєднанні, що сталося завдяки випадку. А може, це й не випадок? Може, то передвістя безсмертя, що гряде в майбутньому?

      Задзвеніли бокали. В тиші минула хвилина. А потім пролунали схвильовані слова:

      — Будь здоров, Василю!

      — На щасливу дорогу, Василю!

      — На вічну дружбу, Іване!

      У хор їхніх голосів вмішався дзвінкий голос Оксани:

      — Ідіть к чорту!..

 

СТРІЛА, НАЦІЛЕНА В НЕБО

 

      З плоского даху готелю відкрився чарівний краєвид на лівобережний Київ. Червневе сонце немилосердно палило, над землею пливло голубе марево. Дніпро широко розлився між берегами, затопивши канали гідропарку на Трухановому острові. В імлі бовваніли зарості високих, кучерявих дерев, рожеві куполи будівель, а ще далі — арки мостів. Ліворуч виднілася вдалині гігантська гребля гідростанції, звідти насувалася чорна хмара, прорізана спалахами блискавок.

      Василь перевів подих, якось по-дитячому засміявся — щасливим, бездумним сміхом.

      — Чого ти? — здивувався Діжа.

      — Ну як ти не розумієш? Я від радості… Минуло всього чверть століття… і такі зміни! Жаль тільки, що ми не брали участі в цій прекрасній роботі… Погляньте! Земля молодіє, молодіє просто на очах, як і все навколо…

      Кинувши погляд на Оксану, Василь запнувся. Сиве волосся її так яскраво блищало на сонці! Недоречно він сказав про молодість!

      Та жінка спокійно повернулася до Василя, усміхнулася.

      — Жаліти не треба, Василю. Попереду довгий і важкий шлях. Щастя треба шукати не в епосі, а в самому собі…

      Василь-молодший жартівливо пригорнувся до матері, поцілував у щоку.

      — Ти чомусь стала говорити загадково, символами, матусю…

      Горовий хутко одвернувся, щоб приховати болісну гримасу. Ні, не загадково говорила Оксана. Все дуже ясно. Невже вічно їм носити трагедію минулого в серцях, каратися за не вчинену вину?!

      Він рішуче підвів голову, ясно і щиро глянув на Оксану.

      — Так який же ще сюрприз чекає нас?

      — Навчися терпіти, хлопче, — жартівливо погрозила пальцем Оксана.

      Гнатенко підійшов до матово-зеленої стіни, натиснув якийсь важілець. Частина стіни розсунулася, відкриваючи велике приміщення, де стояло кілька вертольотів.

      — Ангар на даху готеля? — вигукнув Діжа.

      — Яка дивина! — насмішкувато відповів Гнатенко. — Здається, ще тоді, чверть століття тому, були такі штуки. Ось ця машинка моя власна, сам конструював, сам будував. У школі астропілотів…

      Горовий підійшов, захоплено оглянув мініатюрний апарат.

      — Заздрю, їй-богу, заздрю. А енергія?

      — Атомні батареї.

      — Але чому гвинт? Адже я бачив вертольоти, що використовують стиснуте повітря…

      — А мені подобається гвинт. Безпечніше… Ану, допоможи, Іване, викотити. Це зовсім легко… От бачиш! Ну, друзі дорогі, сідайте!

      Оксана сіла поряд з сином, біля крісла пілота, а Діжа примостився коло Горового. Незадоволено покрутивши головою, професор виглянув в ілюмінатор.

      — Щось тіснувато. Чи понесе ця бабка чотирьох чоловік?

      — Не бійтеся, вона й слона понесе! — весело гукнув Гнатенко.

      — Так то ж слон, а то Діжа! — ущипливо зауважив Горовий. — Діжу, може, й не понесе!

      — Прошу без натяків! — огризнувся Іван. — Я все ж таки професор який-небудь!

      — Колишній! — засміявся Горовий. — А тепер ти, брате, бродяга без роду і племені.

      Загальний сміх змішався з шумом гвинта. В ілюмінаторах блиснула стрічка Дніпра, колихнулися мости, святий Володимир. Апарат швидко набирав висоту. Внизу промайнули квартали Дарниці, з’явилася широка стрічка шосе, заповнена мініатюрними цятками машин.

      — Так куди ж ви все-таки везете нас? — крикнув Горовий, нагинаючись до Гнатенка.

      — Ще хвилину, друже. Уже недалеко…

      Вертоліт знизився, блискавично промчав над сосновими заростями, над квадратами зелених полів, над вулицями селищ. Потім внизу з’явилася широка смуга сріблястих тополь. Вона тягнулася на багато кілометрів, пропадаючи в імлі. Відразу ж за тією смугою була величезна забетонована площа, на якій виднілися овальні споруди, схожі на ангари. Горовий і Діжа припали до ілюмінаторів, обмінюючись схвильованими вигуками.

      — По-моєму, це шосе на Бориспіль!

      — Тут десь був аеродром!

      — Оце ж він і є!

      — Але чому такий величезний?

      — А он дивись, дивись, стріла! Велетенська стріла!

      — Стріла, — прошепотів Горовий. — Стріла, націлена в небо… Космічний корабель. Мрія моя дитяча!..

      Вертоліт плавно приземлився. Гнатенко хутко відчинив дверцята, вискочив назовні.

      — Оце другий сюрприз! — сміючись, сказав він. — Ну та ти сам догадався, що воно таке! Як ти сказав? Стріла, націлена в небо? А це здорово!

      — Стріла, що пробиває небо! — підхопила Оксана. — Стріла, яка відкриває невідоме!

      Василь Горовий мовчки вийшов з вертольота, подивився навколо. Скільки оком кинь, матово виблискує площа космодрому. На ній височіють естакади, узорчаті башти, прозорі ангари. А ось, зовсім недалеко — космічний велетень, що формою своєю ніби уособлює прагнення невгамовної людської думки, порив неспокійного духу в незвідані глибини. Василь заплющив очі. В його уяві виник пам’ятник Вогняному Смерчу — революціонеру далекої системи. Акорди безконечності сколихнули простір, яскраво спалахнула гігантська зоряна спіраль… Горовий труснув головою, відганяючи видіння. Ось він — початок спіралі, початок титанічного стрибка у Всесвіт — оця стріла, схожа на закуту в метал блискавицю!

      — Подобається? — тихо спитала Оксана.

      Горовий, не повертаючись, мовчки кивнув. Потім, після довгої паузи, запитав:

      — Робота ще не закінчена?

      — О ні, вона триватиме ще кілька років. Адже цей корабель готується для польоту до зовнішніх планет.

      — А поки що?

      — А поки що… далі Марса люди не бували… крім вас!

      Горовий метнув швидкий погляд на Оксану. Сміється, чи що? Ні. очі серйозні і навіть сумні. Ось вона ніжно поклала свою долоню на руку Василя, по-материнськи погладила.

      — Я розумію вас… Але ж ви даремно так… переживаєте! Ви недавно сказали: почнемо перші кроки. От і робіть їх. Знаєте, для чого ми привезли вас сюди? Для того, щоб нагадати вам, що треба робити!

      — Днями я повертаюся до Москви, — обізвався Гнатенко. — Поїдемо разом. В школу астропілотів. Там ти й передаси свій проект космічного корабля в Інститут космонавтики!

      — Але ж та конструкція розрахована для міжзоряних перельотів?

      — От і чудесно! Значить, ми ще, може, побуваємо в інших системах… Ну як? Василю, Іване! Чого ви похнюпилися? Чи вигляд оцієї стріли запаморочив вас?..

      Три руки дружно піднялися вгору, зустрілися в сильному потиску. Потім Гнатенко охопив Горового і Діжу за плечі і потягнув до вертольота.

      — Я знаю, вам хочеться подивитися, походити, порозпитувати! Знаю і співчуваю! Але сьогодні не треба. Ну, прошу вас, друзі… Єй-єй, вам ще надокучить мати справу з ракетами. Мамо, ну скажи їм!

      — Вони підкоряться мені! — удавано грізно сказала Оксана, нахмурюючи брови. — Ану, діти мої, сідайте до вертольота, а то як візьму лозину!..

      Вона не втримала, розсміялася і зовсім лагідно додала:

      — Бачите, сонце закотилося за обрій, скоро ніч. А сьогодні треба зробити вам ще один сюрприз. І хто зна… — Оксана пильно подивилася на Горового і Діжу. — Хтозна, який із сюрпризів вам припаде більше до душі?

      Діжа підняв руки вгору, кумедно заплющив очі. Хрящуватий ніс його смішно заворушився.

      — Здаюся, везіть, куди хочете. Тільки не моріть голодом! Ми ж не в чужому світі, а на Землі! Чи є тут якийсь ресторан або буфет, як в добрі минулі часи?

      — Діжа невиправний, — засміявся Василь-старший. — Але я згоден… Везіть, куди хочете. Тільки скажіть же, мучителі, чи далеко?

Пошук на сайті: