Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3219
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3257
      Конгрес зібрався в останній раз. Виступи були короткими, суворими. Всі одноголосно прийняли останнє рішення. Висадити на Ма-ото десант на космічних кораблях. Почали розшукувати Сіта, щоб сповістити йому це рішення.

      Сіта ніде не було…

 

                  ***

     

                  …Корабель вийшов у міжпланетний простір і помчав над Та-іною. Сіт непорушним поглядом дивився в перископ. Вирішено! Іншого шляху нема! Коло замкнулося… Він дав у руки злочинцям величезну силу, він і мусить зруйнувати їх пекельні установки.

      Астропілот вилетів з Ціно-бер сам. Внизу пропливав материк, покритий сірими кошлатими хмарами. По екватору планети здіймається гребінь голубого туману і шлейфом тягнеться в темряву простору. То Та-іна втрачає атмосферу!

      Під кораблем — Східний океан. В жовтій імлі видно яскраву пляму. Рожевий струмінь пробиває атмосферу, сягає космосу. Неабиякий факел запалив Нур на страх усій планеті! Проклятий! Для якої ганьби він використав могутню силу знання!

      Чіткими рухами Сіт включив мозок корабля, дав завдання автоматам. Сам хутко перейшов у рятівний шлюз. Там була невелика ракета. Сіт пробрався до керівної рубки, сів у крісло пілота.

      Легенький поштовх, і ракета віддалилася від корабля. Сіт, спрямувавши ракету в космос, глянув у нижні перископи. Велетенський апарат, гримлячи могутніми вибухами, помчав прямо на архіпелаг Ма-ото. Все стане на місце. Все буде гаразд!

      Сіт палким поглядом провів корабель і повернув ракету по велетенській дузі назад. Зараз космічний велетень уріжеться глибоко в планету, вся маса пального виділить свою енергію. Ядерний вибух страшної сили зруйнує все навколо в радіусі ста кілометрів. Установки Нура перестануть існувати! Загинуть і люди! Чи має Сіт право вбивати їх? А де тепер право? З ким можна порадитись або чим замінити оцей єдиний хід? Загине архіпелаг, але ж Та-іна залишиться! Хто осудить Сіта?

      Зараз! Скоро! Ще одна мить!

      В мороці хмар спалахнуло море вогню. Вихор газів ринувся в Космос. Він миттю досяг ракети, закрутив її з титанічною силою, метнув у безодню. Сіт боляче вдарився об пульт, хвиля непритомності склепила очі. Отямившись, припав до перископа, згасаючим поглядом подивився в нього.

      Та-іна задрижала, закуталась хмарою розпечених газів. Крізь ту хмару засяяло сліпучо-голубе проміння. В пітьму простору полетіли гігантські уламки планети. Та-іна розліталася на частки. Половина її спалахнула ніби новий Цон-і, і, залишаючи вогняний слід, помчала в Космос…

      Сіт упав. Темрява насунулася на свідомість, погасила останню розпачливу думку космонавта:

      “В реакцію вступила вода океану. Планета загинула…”

      …Сіт не вмер. Він опритомнів. Усвідомивши своє становище, важко звівся на ноги. Ракета летіла по орбіті Та-іни навколо Цон-і. Десь далеко, за тисячі кілометрів від апарата, блищали кам’яні брили. Сіт знав, що то за брили! То були останки рідної планети!

      Холодними руками, машинально Сіт спрямував ракету до найближчого уламка, вміло посадив її на поверхню. Одягнувшись у скафандр, вийшов назовні. Темрява космосу зустріла його величним сяйвом мільярдів зірок. Сіт довго стояв біля ракети, дивлячись у бік зеленого вогника планети Льо.

      Залишків Та-іни вже не було видно. Вони розсіялися в безконечності.

      Прощай, мати моя! Я власними руками знищив тебе! І тепер один, один у всьому Космосі! Безліч світів сяє вдалині, але хіба є там теплі, дружні серця, рідні душі?

      Мовчить космос, холодить тіло. Але що це поряд з ракетою? Гігантський циліндр. Він світиться в темряві голубим промінням. То, напевне, залишки пекельних установок Нура. Портативний лічильник на грудях Сіта показує, що від того циліндра випромінюється радіація величезної проникаючої сили. Ну та дарма! Сіту вже нічого не страшно!

      Він присів на скелі, недалеко біля ракети, повернувся обличчям у той бік, де мусив бути Цон-і. Ще раз побачити животворне світило, відчути тепло проміння… і можна вмирати!..

      В згасаючій свідомості Сіта з’явилося ясне розуміння неосяжності Всесвіту. Планети, зірки, цивілізації — все це мить, іскра в безконечному плині часу! Значить, даремно пройшло все — історія, прогрес і страждання Та-іни? Значить, не треба було боротися, шукати?

      Ні, неправда! Смисл життя — в безконечній боротьбі, в пошуках, стражданні, в розумінні самого себе… Умираючи, треба мати право заявити собі, простору, далеким світам: я був людиною!

      Гро-оча! Дика планета! Може, на тобі згодом з’явиться істота, осяяна вогнем розуму! Чи знайде вона шляхи до світлого майбутнього? Чи не повторить жахливої трагедії Та-іни?

      Голубий вогник Гро-очі заспокійливо блимнув у темряві простору, закутався туманом. Де ж Цон-і? Чому не видно його променів?

      Холодок смерті сідає на серце. Руки німіють. Чи то в Космосі чи всередині мозку задзвеніла висока нота. Вона здіймається все вище, боляче розриває все тіло гострим звучанням.

      Ще трохи терпіння. Останній протест тіла проти небуття. Почорнілі губи Сіта ледь-ледь ворухнулися, з них злетіли вже нечутні слова:

      — Я був людиною!..

      З-за скелі зійшов Цон-і. Його сліпучі промені залили поверхню астероїда, ракету і постать космонавта. Вони відбилися в його мертвих, широко відкритих очах…”

 

ОСІННІ КВІТИ

 

      …Над Києвом опускався літній прозорий вечір. Пісня пливла над Дніпром — древня, прекрасна, як спогади про дитинство. На схилах Володимирської гірки з’являлись і зникали ніжні пасма туманів. Вітер доносив аромат польових квітів з лівобережжя.

      Василь глибоко вдихнув те запашне, неповторне повітря, ніби хотів напитись його. Потім звільна повернувся до Оксани, її зелені очі посміхалися, але на обличчі з’явився вираз ніяковості.

      — Вам, може, не подобається, друже?

      — Як ви можете говорити таке? — серйозно заперечив Горовий. — Хіба я не слухав, затамувавши подих? Але звідки ви взяли всі інші подробиці? Адже Сіт незабаром після розповіді помер… а інших матеріалів не було…

      Оксана скрутила рукопис трубкою, лагідно всміхнулася.

      — Звичайний авторський домисел. Може, воно й не зовсім так було… Особливо, що стосується подій на Ма-ото. Але ж ситуація змальована вірно?

      — Безумовно!..

      — А раз так, то беріть цей рукопис…

      — Для чого, Оксано? — здивувався Василь.

      — Я дарую його вам. Завтра — знову на Марс…

      — Спасибі. Але я вважаю, що це оповідання треба обов’язково опублікувати… Хай всі люди на Землі… на Гро-очі… знають, що може статися й у нас, якщо силу науки обернути проти людини!..

      — Ви думаєте, що на Землі теж може бути така трагедія? Василь на мить задумався, потім рішуче похитав головою.

      — Ні. У нас історія йшла інакше. Атомна могутність з’явилася тоді, коли вже стало майже неможливо застосувати її проти людства! А тепер — тим більше…

      — А все-таки… — Брови Оксани високо піднялися вгору, в очах блиснули строгі вогники.

      — Все-таки… обережність не завадить! Давайте ваш рукопис. Думаю, що він побачить світ…

      — Спасибі… а тепер попрощаємось?

      — Ні… Ще трохи… пройдемося понад Дніпром…

      Дві постаті спустилися з гірки, влилися в широкий потік людей, що плив понад рікою. І хоч на голові жінки сріблилася сивина, а обличчя чоловіка горіло рум’янцем молодості, обом не хотілося розлучатися. Яка сила з’єднувала їх, що викликало в двох серцях нездоланний сум за давно минулим, яке розділило їх широкою безоднею?

      Для чого питати відповіді? Та сила — вічно молодий дух пізнання, гаряче серце, ясний розум, які завжди штовхатимуть їх у країну тайни, в неосяжні далі за світлом істини…

      А хвиля дніпровська тихо плюскотіла об кам’яні береги, і здавалося, що вона шепоче казку — дивну неповторну казку, яка кликатиме нові, грядущі покоління до подвигів, до шукань і до безсмертної слави…

 

На сходах Безмежності

Частина перша

Брати з Космосу

АБСТРАКЦІЯ І ЛЮБОВ

 

      Відкритий автомобіль повільно виповз на автостраду, розвернувся і, набираючи швидкість, помчав до Парижа. Горовий оглянувся, ще раз прощаючись у думці з французькими друзями-астропілотами, яким він і його екіпаж допомагали оволодівати технікою космічних польотів.

      — Хороші хлопці! — вголос промовив він.

      — Еге, — вигукнув весело Гнатенко, милуючись білосніжними котеджами обабіч шосе. — 3 такими хлопцями не страшно летіти навіть у пекло. Радісно їм — сміються, боляче — сміються, холодно — сміються і жарко — теж сміються! По-моєму, це найкраще, що є в французах!..

      — І в француженках! — єхидно озвався Діжа, переморгуючись з Леонідом. — Я бачив, бачив твою кралю. Напевне, домовився, щоб і в Київ приїхала?..

      — Не твоє діло! — одрізав Гнатенко.

      — Зчепилися! — докірливо озвався Горовий. — Одне слово — і як коти! Що за охота?

      — А ти не вчи мене! — огризнувся Діжа. — Я все-таки старіший від тебе! Ти забув, що я твій учитель?

      — Був колись! — вколов Івана Горовий.

      — Нагадала баба дівера, що хороший був! — піддав жару Гнатенко. — Минулося, минулося, Іване! Треба було тобі не молодіти! А то лисина зникла, тепер нема чому шани віддавати…

      Всі зареготалися. Водій автомобіля — юнак-француз з кирпатим веселим носом і рудим вихором на голові — зацікавлено обернувся до Леоніда і попросив перекласти, бо, як він висловився, веселощі, сміх — це перли, які, зустрівши на дорозі, обов’язково треба підняти. Леонід виконав його прохання. І тоді дзвінкий сміх водія вплівся в голоси космонавтів.

      Високі естакади космопорту Франції зникали вдалині, танули в голубій імлі. Автомобіль, тримаючись на потужних пневматичних подушках над матово-чорною площиною дороги, майже з швидкістю гвинтових пасажирських літаків краяв тепле літнє повітря, яке, обтікаючи стріловидну машину, тоненько співало якусь мелодію. Водій, все ще усміхаючись, поглянув на своїх пасажирів, кивнув на екран портативного телевізора.

      — Може, включити, мсьє?

      — Давай! — озвався Діжа.— Та що-небудь веселіше, а то на триклятому Місяці нічого, крім каміння, не побачиш!..

      На екрані виникло миловидне личко жінки-диктора. Осліпивши глядачів білозубою посмішкою, вона сказала:

      — Сьогодні відкривається Виставка космічного живопису. Поспішайте!

      Жінка махнула рукою, ніби знімаючи якийсь покрив. На екрані виникла перспектива зоряного простору, на тлі якого спалахнули яскраві слова:

 

      РЕВОЛЮЦІЯ В МИСТЕЦТВІ!

      НОВЕ СЛОВО ХУДОЖНИКІВ!

      ВЕЛИЧЕЗНІ ДОСЯГЕННЯ АБСТРАКТНОГО ЖИВОПИСУ!

Пошук на сайті: