Олесь Бердник - Хто зважиться — вогняним наречеться (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.docx163 Кб2932
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2)Oles_berdnyk_hto_zvazhytsya_vohnyanym_narechetsya.fb2423 Кб2928
      — Чарівну. Таку, якої ще ніхто не бачив. Світиться вона, має три пелюсточки і літає, — випалив хлопець одним духом.

      — Збожеволів, — вражено озвався батько. — Точно збожеволів! Де ж це бачено — квіточка сама собою літає?

      — Правду кажу, — крикнув Славко.

      — Не свари дитину, — глипнула на діда баба Оришка. — Він диво бачив.

      — І ви туди ж…

      — І я. Бо знаю, що така квіточка є…

      — Правда, бабо? — зрадів Славко і кинувся до неї. Баба обняла онука за шию і пригорнула.

      — Правда, синку. То ти бачив справжній чудо-цвіт. Він ще сильніший від квітки папороті.

      — Чудо-цвіт?

      — Атож!

      — Що старе, що мале, — докірливо зітхнув батько, облизуючи після борщу дерев’яну ложку. — Ну, хай тішиться, аби не захворіло…

      — То щастя, що онучок побачив диво, — мовила баба, радо усміхаючись. — Не всякому це дається. Мало було таких людей, які уздріли чудо-цвіт. Колись його зустрічали частіше, а тепер щось не чути…

      — Бо дурощі забули люди, — сказав дід, прямуючи до дверей. — Не тішаться люди байками…

      Гупнувши дверима, він вийшов у сіни, а за ним і мати. Невдовзі почулося цюкання сокири. Баба погладила Славка по голові.

      — Ти знай своє. Раз побачив чудо-цвіт — то вже не одступай.

      — Од чого, бабо?

      — Од казки, — пояснює вона. — Од чого ж іще? Чудо-цвіт бачить, у кого серце ясне та вірне, — тому й одкривається.

      — А хіба чудо-цвіт хтось мав? — допитувався хлопець.

      — Атож. Тільки люди гадають, що він одкриває золото, всякі скарби. То в казці так сказано, щоб не всякий збагнув. Для мудрого золото — чисте серце та вірні друзі. А злий чоловік шукає собі проклятого скарбу, щоб забагатіти. Мудрому чудо-цвіт дає хоробрість і силу або й славу. А злому — вічне терзання, страх, щоб ніхто не одняв нещасного багатства. То великий знак, Славку, що в нашім краї з’явився чудо-цвіт…

 

“ФОКУСНИЦЯ”

 

      Тієї ночі Славко не міг заснути. Тільки склеплював повіки, як марилися йому сліпучі блискавиці, могутні грози, політ не знати на чому понад горами й лісами, блакитні вогняні кулі. Він пробирався правічними непролазними лісами, втікаючи від чорних страхітливих драконів. Чудиська переслідували його, роззявляли пащі, щоб проковтнути, а він холонув від жаху і кидався з дрімоти. А потім знемога знову тягла його в свої обійми і залишала у вирі химерних сновидінь — серед небачених хащів, між високими скелями, над урвищами, на дні яких люто клекотіли бурхливі потоки. І коли вже не можна було врятуватись, і свідомість вважала, що наступив кінець, що шляху далі нема, з’являлася над хлопцем синя квіточка, миготіла вогнистими пелюстками, кликала далі, далі — до рятунку, до щасливого завершення важких мандрів чи пригод…

      Наступив ранок, промінь сонця прогнав нічні видіння. Проте в душі не зникло відчуття дива. Хлопцеві не хотілося йти до хати, говорити щось, відповідати на запитання. Він скочив з горища, шаснув на город, нашукав огірків, помідорів, а потім, захопивши вудку та банку з черв’яками, дременув до річки. Там був прив’язаний батьків плоскодонний човен з підвісним двосильним моторчиком — якраз в тому місці, де Славко вперше познайомився з Ліною. Там річище робило викрутень і лизало високу кручу Перунового бору. Чого так звали той бір, Славко до сих пір не довідався від старих людей, — певно, колись тут далекі предки молилися древнім богам.

      По дорозі трапилася несподівана зустріч. З-за берези раптово вискочила Ліна, схопила його за руку, переможно засміялася.

      — Ага, зрадник! Хотів без мене?!

      — Пусти…

      — Що — неправду кажу? — наполягала Ліна. — Чому не покликав? Га?

      — Ліночко, — зітхнувши, мовив Славко, — якби ти не сміялася…

      — Я? — сплеснула вона руками. — Та хай мені…

      — Не треба! Я вірю! Зі мною таке робиться…

      — З того часу? — таємниче запитала дівчинка. — Еге?

      — Вгадала, — кивнув Славко. — З того самого…

      — Я ж казала — ти щось бачив!

      — Бачив!

      — А чому не сказав мені? Максиму Йвановичу?

      — Не можна.

      — Так ти ж і я — ми друзі? — хитро запитала Ліна. — Що ти знаєш — те повинна і я знати?

      — То ходімо чи що, — радо буркнув Славко. — Поїдемо до гатки рибу ловити. Там тихо, дачників нема. У ситнику таке окуняччя водиться. Там я тобі про все й розповім…

      — Ходімо, — згодилася Ліна. — Тільки щоб все-все…

      Коло річки їх перестрів Онопрій. Він переможно посміхався, здавалося, кожна його ластовина випромінювала іронію на адресу Славка. Його кругле обличчя промовляло: ага, втекли від мене? Славко скривився, наче проковтнув кислицю, Ліна невдоволено знизала плечима.

      — Тебе де не посій, там і вродиш, — сказала вона.

      — Хороші друзі, — промимрив Прі. — Самі їдуть кататися, а мене кидають!

      — Що ти — безплатний додаток до нас? — роздратовано запитав Славко, пораючись на кормі човна, де були примкнені моторчики. Він загуркотів ланцюжком, сплюнув у воду. — Тебе ж ніхто не запрошував!

      — А мені сумно без вас. Я теж хочу рибу половити. Ліно, — заступись за мене!

      — Та вже їдь! — зітхнув Славко, припасовуючи мотора до корми. — Тільки триматимешся подалі од води, а то всі окуні розбіжаться…

      Ліна засміялася. Прі мовчки проковтнув образу Славко витягнув весло, дав його Онопрієві, звелів тримати човна проти течії, а сам почав смикати за тросика. Мотор чхав, але чомусь не заводився.

      — Хочу їхати, — примхливо скривилася Ліна. — Чому ми не їдемо?

      — Захолов мотор, — заклопотано сказав Славко, присідаючи навпочіпки. — Або бензину багато насмоктало…

      — Давай я, — запропонував Прі.

      — Теж знайшовся моторист…

      — Я й трактора водив, — похвалився Прі. — І хлопцям помагав автомашину лагодити…

      — Не дам! Мотор зіпсується зовсім, як ти до нього візьмешся, у тебе око недобре.

      — Забобони, — чмихнув Прі.

      — Драстуй, Славку! — почувся голос-дзвіночок від берега.

      Всі поглянули туди. Онопрій випустив весло від несподіванки. Славко пробурмотів щось невиразне. На кручі стояла незнайома дівчинка років тринадцяти, вбрана у білу лляну сукню нижче колін, вишиту бісером і шовковистою заполоччю, на ногах — легенькі темно-малинові босоніжки. Та найнезвичайнішим у неї видавалося обличчя — яскраво-сині очі промінилися лагідністю й ніжністю, товста золотава коса спадала на груди, високе чисте чоло охоплював віночок з білих лілей.

      Ліна з цікавістю дивилася на незнайомку.

      — Хто вона? — стиха спитала в Славка. — Де ви познайомились?

      — Я її не бачив…

      — Чому ж вона знає тебе?

      — Славку, чого ж ти мовчиш? — ніжно засміялася незнайомка.

      Ліна розгублено поглядала то на Славка, то на дівчинку.

      — Розігруєте мене? Обманюєте? Еге ж? Ну, гаразд!

      Славко нагнувся над бортом, виловлюючи з води весло, яке впустив Прі. Спідлоба глянув на незнайомку.

      — Звідки ти знаєш, як мене звати? Хіба ми стрічались?

      — Атож, — забриніло у відповідь. — Ми вже стрічалися.

      — Не пам’ятаю. Може, в тому селі, де я раніше жив?

      — Це не має значення, — загадково мовила дівчинка. — А що це ви збираєтесь робити?

      — Попливемо… покатаємось, риби наловимо, — осмілівши, сказав Славко.

      — А мене візьмете?

      — А чому б ні? — підхопився хлопець. — Сідай. Я зараз до берега підіпхну човна…

      — Коли ви так, то я не попливу, — зашепотіла Ліна на вухо Славкові. — Самі пливіть.

      — Ну чого ти? — примирливо мовив Славко. — Незручно ж! Вона нікого тут не знає, а ти набобирилась…

      — Все одно не попливу.

      Ліна вискочила з човна на кручу і подалася до кущів.

      — Що це з нею? — здивувалася незнайомка.

      — Не знаю, — знизав плечима Славко. — То сідай, чи що? Як тебе звуть?

      — А хіба неодмінно треба звати? — запитала дівчинка, легко ступаючи в човен. — Можна й без імені. А коли охота, то клич Катею…

      — Дивна ти, — мовив Славко. — Ніби несправжня…

      — Несправжня? — Дівчинка замислилась, лілеї на її голівці тремтіли. — Тривожне слово. А яка справжня? Така, як твоя подруга? Еге? Тобі такі подобаються?

      — Ти не так мене зрозуміла, — зніяковів Славко, соваючись на кормі.

      — А як же? Невже я тобі не подобаюсь?

      — Кахи, кахи, — закашлявся хлопець, не знаючи, куди подіти очі від її погляду. — Ти чудне кажеш… І називала моє ім’я, хоч ми й не бачились ніколи…

      — Бачилися, — впевнено сказала Катя.

      — Де?

      — Колись згадаєш…

      Славко задумався. Справді, в ній є щось знайоме. Сміх, ніби ледь чутний дзвіночок, мова, глибокий погляд ясно-синіх очей. Де, коли вони бачились? Може, вві сні?

      — Чому ж не пливеш? — запитала Катя, сідаючи на лавку.

      — Мотор барахлить…

      — А хіба не можна так, просто?

      — Як?

      — Без мотора, без весел…

      — Не розумію…

Пошук на сайті: