Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб641
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб604

 

Олесь Бердник

На вогні святому спалимо розлуку

Повість-феєрія

 

Дума перша

БОЯН

      Тяжко бути бояном у слов’янськім краю. Та й хіба всякий ним стане? Ступить на стежку пісні й думи лише той, хто перейде безодню відчаю і смерті. Перейде і збереже у серці правічне полум’я віри в любов і глибинну вартість життя.

      Ця дума про такого співця.

      У муках і тривогах народилася його слава. Почнеться наша розповідь від тих днів, коли він був ще тільки легковажним, веселим, натхненним юнаком.

      Звали хлопця Диводаром. А чому? Бо знайшли його мандрівні вої слов’янські на високій могилі в Дикому Полі. А було так. їхала лицарська дружина послами від братерства Хортицького, що за порогами словутинськими, до чорногорських ведунів-дивів, котрі з давніх-давен втаємничувалися на Дивській Полонині і доступні були для зустрічі лише тому, хто доростав мудрістю і мужністю до цих казкових істот. Так от, відрядили отамани братчиків у далеку дорогу, давши щире напуття і благословення найстаріших характерників-волхвів. На третій день путі і сталася пригода, про яку тут згадано.

      Коні поволі ступали звіриними стежками поміж високотрав’ям, що сягало буйноквіттям вище голів вершників. А коли праворуч вигулькнула з хащів могила, передній кінь тихенько заіржав.

      — Чого тобі, Вогнехресте? — запитливо схилився до гриви коня Гарипал, чільний лицар.

      Кінь знову заіржав. Вої притихли, вслухаючись у шепіт степових бур’янів та чагарів. У сюрчання коників улився дитячий плач, що чувся від могили. Гори-пал пришпорив коня і помчав туди. Майже на вершечку могили, в кубелечку з тирси-трави лежало голісіньке дитя. Відчувши, що хтось є поруч, воно зарепетувало.

      Взяли його лицарі з собою, вважаючи, що то добрий знак долі — врятувати від загибелі беззахисне створіння. Погомоніли між собою, подивувалися, хто б то міг залишити в Дикому Полі дитя на вірну смерть, та й порішили: не інакше, як дарунок від блакитного виднокола, від кумира Зоре-Дива, а то й від самого Сонця — Яр-Дива. Тому й назвали хлопця Диводаром…

      Ціле літо й осінь добиралися братчики до Чорних Гір. Багато країв перетинали вони, багатьох людей бачили. Не всі дружньо стрічали мандрівних воїв, інколи на лісових або гірських стежках зав’язувалися жорстокі герці. Дзвеніли мечі, грізно іржали бойові коні і лилася гаряча кров на спраглу землю. Знову йшли далі лицарі, лишивши десь на рівнині чи в кам’янистій долині високу могилу над впокоєним товаришем, як пам’ятку його вірності й доблесті.

      Тисові та букові ліси на чорногорських схилах вкривалися позолотою і осіннім багрянцем, коли вступив бойовий гурт побратимів у Ведунську Долину, з якої стежка вела прямісінько на Дивську Полонину. Зупинив їх гучний голос, що докочувався невідомо звідки і тривожно відлунював понад скелями:

      — Зупиніться, вої, і скажіте — хто ви?

      Переглянулися лицарі між собою, і Горипал гучно відповів:

      — Перелітні птахи!

      — Звідки й куди? — наполегливо гриміло в горах.

      — З вирію у вирій!

      — Де маєте спочити?

      — На Дивській Полонині.

      — Хто такі Диви?

      — Останні вартові Святого Багаття.

      — Стежка перед вами, вої. Хто вийшов із казки, хай повернеться в казку…

      Почувши ці слова, Горипал торкнув повід. Вузькою стежкою, понад прірвами й гримлячими потоками, братчики незабаром дісталися полонини. На кам’янистому виступі їх вітало велетенське багаття з вікових стовбурів сухого тису. Довкола вогню стояли у колі Ведуни-Диви, про яких племена Слов’янщини оповідали найхимерніші казки та легенди.

      Вої залишили коней біля останніх дерев, що оточували сторожею велетенський майданчик, і повагом наблизилися до багаття. Всі Диви були вбрані у довгі полотняні сорочки — білі-пребілі, багато з них мали сиві бороди, проте значна частина виділялася могутньою молодечою статурою і юними лицями. В кільці таємничих осіб вирізнявся велетень з гривою сивого волосся, що спадало аж до пояса. Він пильно дивився на прибулих лицарів, і погляд Дива мінився розмаїтими барвами — то іскрився смарагдом, то наливався нічною імлою.

      Горипал, несучи на руках Диводара, попрямував до таємничого велетня і зупинився за кілька кроків від нього. Принишкле кільце воїв згромадилося за ним. Послання й подарунки від характерників та отаманів Хортиці лицарі поклали перед вогнем.

      — Вартовим Святого Багаття — вітання від Словути, — урочисто мовив Горипал. — Ми і ви — діти однієї Родини!

      — Ми і ви — одного духу! — відгукнувся велетень.

      — На шляху до Дивської Полонини, — вів далі Горипал, — Зоре-Див послав нам дарунок — живу душу. Благословіть, Святі Диви, юного Диводара, і хай це буде знаком того, що стежка між онуками та пращурами вічно збережеться…

      — Добре сказав, синку, — похвалив велетень і, прийнявши малого найду з рук воя, підняв його над полум’ям. Всі Диви простягнули долоні до дитини, благословляючи його. — В самотині Дикого Поля зустріли ви Диводара. Самотнім і пройде він поміж чагарями життя. Тяжка доля судилася хлопцеві. Проте ім’я вашого вихованця, вої, не забудеться доти, доки стоятиме білий світ і житимуть в нім люди…

      Тривожно вислухали таке дивне пророцтво лицарі, переглядаючись поміж собою, і мовчки прийняв дитя від старого Дива Горипал.

Сторінка 1 з 45 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 > У кінець >>