Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1523
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1587

 

Олесь Бердник

На вогні святому спалимо розлуку

Повість-феєрія

 

Дума перша

БОЯН

      Тяжко бути бояном у слов’янськім краю. Та й хіба всякий ним стане? Ступить на стежку пісні й думи лише той, хто перейде безодню відчаю і смерті. Перейде і збереже у серці правічне полум’я віри в любов і глибинну вартість життя.

      Ця дума про такого співця.

      У муках і тривогах народилася його слава. Почнеться наша розповідь від тих днів, коли він був ще тільки легковажним, веселим, натхненним юнаком.

      Звали хлопця Диводаром. А чому? Бо знайшли його мандрівні вої слов’янські на високій могилі в Дикому Полі. А було так. їхала лицарська дружина послами від братерства Хортицького, що за порогами словутинськими, до чорногорських ведунів-дивів, котрі з давніх-давен втаємничувалися на Дивській Полонині і доступні були для зустрічі лише тому, хто доростав мудрістю і мужністю до цих казкових істот. Так от, відрядили отамани братчиків у далеку дорогу, давши щире напуття і благословення найстаріших характерників-волхвів. На третій день путі і сталася пригода, про яку тут згадано.

      Коні поволі ступали звіриними стежками поміж високотрав’ям, що сягало буйноквіттям вище голів вершників. А коли праворуч вигулькнула з хащів могила, передній кінь тихенько заіржав.

      — Чого тобі, Вогнехресте? — запитливо схилився до гриви коня Гарипал, чільний лицар.

      Кінь знову заіржав. Вої притихли, вслухаючись у шепіт степових бур’янів та чагарів. У сюрчання коників улився дитячий плач, що чувся від могили. Гори-пал пришпорив коня і помчав туди. Майже на вершечку могили, в кубелечку з тирси-трави лежало голісіньке дитя. Відчувши, що хтось є поруч, воно зарепетувало.

      Взяли його лицарі з собою, вважаючи, що то добрий знак долі — врятувати від загибелі беззахисне створіння. Погомоніли між собою, подивувалися, хто б то міг залишити в Дикому Полі дитя на вірну смерть, та й порішили: не інакше, як дарунок від блакитного виднокола, від кумира Зоре-Дива, а то й від самого Сонця — Яр-Дива. Тому й назвали хлопця Диводаром…

      Ціле літо й осінь добиралися братчики до Чорних Гір. Багато країв перетинали вони, багатьох людей бачили. Не всі дружньо стрічали мандрівних воїв, інколи на лісових або гірських стежках зав’язувалися жорстокі герці. Дзвеніли мечі, грізно іржали бойові коні і лилася гаряча кров на спраглу землю. Знову йшли далі лицарі, лишивши десь на рівнині чи в кам’янистій долині високу могилу над впокоєним товаришем, як пам’ятку його вірності й доблесті.

      Тисові та букові ліси на чорногорських схилах вкривалися позолотою і осіннім багрянцем, коли вступив бойовий гурт побратимів у Ведунську Долину, з якої стежка вела прямісінько на Дивську Полонину. Зупинив їх гучний голос, що докочувався невідомо звідки і тривожно відлунював понад скелями:

      — Зупиніться, вої, і скажіте — хто ви?

      Переглянулися лицарі між собою, і Горипал гучно відповів:

      — Перелітні птахи!

      — Звідки й куди? — наполегливо гриміло в горах.

      — З вирію у вирій!

      — Де маєте спочити?

      — На Дивській Полонині.

      — Хто такі Диви?

      — Останні вартові Святого Багаття.

      — Стежка перед вами, вої. Хто вийшов із казки, хай повернеться в казку…

      Почувши ці слова, Горипал торкнув повід. Вузькою стежкою, понад прірвами й гримлячими потоками, братчики незабаром дісталися полонини. На кам’янистому виступі їх вітало велетенське багаття з вікових стовбурів сухого тису. Довкола вогню стояли у колі Ведуни-Диви, про яких племена Слов’янщини оповідали найхимерніші казки та легенди.

      Вої залишили коней біля останніх дерев, що оточували сторожею велетенський майданчик, і повагом наблизилися до багаття. Всі Диви були вбрані у довгі полотняні сорочки — білі-пребілі, багато з них мали сиві бороди, проте значна частина виділялася могутньою молодечою статурою і юними лицями. В кільці таємничих осіб вирізнявся велетень з гривою сивого волосся, що спадало аж до пояса. Він пильно дивився на прибулих лицарів, і погляд Дива мінився розмаїтими барвами — то іскрився смарагдом, то наливався нічною імлою.

      Горипал, несучи на руках Диводара, попрямував до таємничого велетня і зупинився за кілька кроків від нього. Принишкле кільце воїв згромадилося за ним. Послання й подарунки від характерників та отаманів Хортиці лицарі поклали перед вогнем.

      — Вартовим Святого Багаття — вітання від Словути, — урочисто мовив Горипал. — Ми і ви — діти однієї Родини!

      — Ми і ви — одного духу! — відгукнувся велетень.

      — На шляху до Дивської Полонини, — вів далі Горипал, — Зоре-Див послав нам дарунок — живу душу. Благословіть, Святі Диви, юного Диводара, і хай це буде знаком того, що стежка між онуками та пращурами вічно збережеться…

      — Добре сказав, синку, — похвалив велетень і, прийнявши малого найду з рук воя, підняв його над полум’ям. Всі Диви простягнули долоні до дитини, благословляючи його. — В самотині Дикого Поля зустріли ви Диводара. Самотнім і пройде він поміж чагарями життя. Тяжка доля судилася хлопцеві. Проте ім’я вашого вихованця, вої, не забудеться доти, доки стоятиме білий світ і житимуть в нім люди…

      Тривожно вислухали таке дивне пророцтво лицарі, переглядаючись поміж собою, і мовчки прийняв дитя від старого Дива Горипал.

      Кілька днів спочивали посланці від тяжкої путі, розмовляли з Дивами у затишній печері біля Вічного Вогню. Диводар ще не міг розуміти, про що йшлося у товариських бесідах, він зачаровано розглядав на стінах печери зображення кумирів — покровителів Слов’янщини, милувався грайливими язиками жертовного вогню, на якому згорав пахучий гірський ялівець, і виспівував щось лише йому відоме.

      Минуло багато літ.

      Лицарі-братчики ще кілька разів мандрували до Хортиці й назад, з боями і втратами долаючи тяжкий шлях. А Горипал всі ці роки лишався разом з Диводаром на Дивській Полонині. Він став юному найді батьком, товаришем, вчителем. Згодом бесіди біля вогнища стали зрозумілі хлопцеві: в них розкривалася для молодечої свідомості доля рідної землі, слов’янських племен, які виборювали своє буття поміж кипіння різноголосих народів. Часом Диви оповідали казки й легенди про далеке минуле білого світу, і тоді Диво-дар, затамувавши подих, мандрував у таємницю інших часів і просторів — тривожну, але хвилюючу й жадану. І почав розуміти юнак, чого бажають мудрі Диви, чого прагне пестун Горипал і характерники зі священного острова Хортиці.

      Довкола Слов’янщини виникали могутні королівства, князівства, імперії, царства. В свої водокрути вони захоплювали безліч молодих племен і народів. І багатіли володарі, нагромаджуючи скарби в підземеллях веж та городищ, а потім озброювали дружини, щоб захистити свої багатства від жадібного ока інших завойовників.

      Ведуни-Диви посилали увсебіч мандрівних лицарів, щоб передати Слов’янщині дружню й щиру пересторогу: воля — найбільший дарунок Зоре-Дива. Всі скарби землі не зрівняються з нею. Не віддавайте волі жодним володарям. Як орел, втративши крила, стане жалюгідною куркою, так і лицар, віддавши волю навіть найпишнішому, найвеличнішому володареві, стане смердом, гречкосієм, холопом. Бо саме так прозивають упокорених трударів бояри й царі.

      — Користуйтеся дарунком вільної землі, — закликали Диви. — Що посієте — жніть самі. Ви і діти ваші. А щоб ворожа рука не сягнула вашого плоду, посилайте синів своїх до мандрівних воїв. Братерство єдинокровних лицарів захистить ваші городища і селища від чужинців. Згадайте Троянпільську руїну: доки трояни оберігали спільність духу і помислів, доти земляні вали були надійними кордонами. Впустили до серця чужинецькі звичаї та богів — розпалася прадавня потуга, троянські сини стали перегноєм на ворожих полях. Пора відновити, відродити дух предковічної волі Трояна.

      Диводарові до серця припав той заповіт, він напоював ним єство своє, свідомість, чуття. Диви теж полюбили кмітливого хлопця і потроху передавали йому приховану від звичайного люду мудрість пращурів.

      Настала пора, коли Горипал з братчиками знову рушав до рідного Словути. Поруч з ним на білому коні гарцював не підліток, а сильний і мудрий юнак, сповнений глибокого розуміння людей і світу.

      Для проводів лицарів зібралися всі Диви. Стояли вони — сивобороді й юні — на священному майдані біля печери, а між ними й лицарями палахкотіло багаття. Довгі сорочки з найтоншого полотна підкреслювали спокій мудреців, урочисту заглибленість у себе і дивний смуток. Найстаріший ведун Тайно-Див довго дивився на Горипала, на його молодого супутника Диводара, і на чолі його залягла глибока зморшка тяжкої думи. Що він бачив за кремезною постаттю старшого лицаря, що йому ввижалося за ясним променем Диводарових очей?

      Промовчав про щось втаємничене правічний Див, а звернувся з прощальним словом до всіх лицарів. І мовив так:

      — Діти мої! Між нами й вами — пречистий вогонь. То наше життя, дух і розум. Хай же очистить він моє слово від мізерності, хай розтопить у ваших серцях все, що заважає мудрості ввійти до душі. Перед далекою мандрівкою марні довгі повчання, проте варто сказати заповітне слово. Хай воно буде живою водою для тих воїв, котрі стануть колись на суд своєї останньої миті.

      Перше моє слово таке: і мертвий орел краще, ніж живий шакал.

      Друге слово: ліпше малесенька іскра, ніж гора попелу.

      Третє слово: і живих — ще нема, і мертві — живуть.

      Четвертий заповіт: всі громовиці завершуються тишею.

      Шосте слово: лише мудрість не іржавіє.

      Останній заповіт: запали полум’я в серці і повернися до Яр-Дива.

      Я все сказав, діти мої! Хай Правічні Матері обережуть вас в путі!

      Покинули вої священні Чорні Гори. Минули хорватські землі. Заглибилися в Карпатські гори, в глибокі ущелини, в предковічні хащі. Пробиралися над громовими водоспадами, перетинали віковічні завали.

      Горипал вів лицарів потаємними стежинами, обминаючи відомі кочовим племенам перевали. І все-таки сталася лиховісна пригода: в горах над Дністром перестріло їх чималеньке військо. Горипал глянув довкола і збагнув — сутички не уникнути.

      — Гей, браття, — сказав стримано старший лицар. — Дарма старалися ми дістатися рідної землі тихцем. Що станемо діяти?

      — Нас двадцятеро, — мовив лицар Славобор. — Їх же я виджу близько сотні. Та ще — гляньте! — позаду шлях відрізано. Там теж з тридцятеро воїв. Нам не пройти!

      — Яка рада?

      — Спробуємо обійти ворожу лаву праворуч. По грунті…

      — Коні зірвуться, — озвався хтось із старших воїв. — Та й хіба гоже нам на виду у чужинецьких дружинників повертати в кущі?

      — Вояцьке слово, — кивнув Горипал, скупо всміхнувшись, а від тої мови затремтіло серце в Диводаро-вих грудях, бо він збагнув — буде бій! Тайно-Див хіба даремно на прощання дав напуття: і мертвий орел краще, ніж живий шакал!

      — Він сказав ще й інше, — додав Славобор, пересуваючи ближче до коліна сагайдак з бойовими стрілами. — Він сказав, що й найгостріший меч ламається!

      — Крицевий меч, — згодився Горипал, уважно спостерігаючи за своїм вихованцем Диводаром: чи здригнеться, чи зблідне перед першим своїм боєм? — Зате хіба щербиться меч мужності? Та й де взяти часу для вибору, браття мої бойові? Ворог наближається, і марно чекати пощади від нього. Пам’ятайте ж іще одне слово преславного Дива: і живих — ще нема, і мертві — живуть! Гей, лицарі, за мною!

Сторінка 1 з 22 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 > У кінець >>

Пошук на сайті: