Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1588
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1679
      — Ну, Мечику, — звернулася до нього Мирося, — лишився ще ти. Чи одгадаєш загадку?

      — Одгадаю, — засміявся Мечик, і рот його роз’їхався від задоволення, як верша. — Наймиліша в світі — твоя любов! Ги!

      — А ти звідки теє знаєш? — гостро запитала Мирося.

      Мечик розгубився.

      — Я тебе не кохала, — додала царівна. — Звідки ж тобі знати, що моя любов наймиліша?

      — Кажи наступну загадку, — невдоволено озвався цар. — Не роби моїх воїв дурниками. Не муч лицарів…

      — Слухайте, лицарі, мою найголовнішу загадку, — урочисто мовила дівчина. — Що в світі найгарячіше?

      — Жар, — з надією відповів Борен.

      — Водою можна залити…

      — Сонце найгарячіше! — підхопив Тирло.

      — Стань в тінь — не буде пекти! — заперечила царівна під схвальний гомін.

      — Я скажу, — вихопився вперед Мечик. — Найгарячіше, коли тебе ремінним батогом добре виполощуть! Довго пече, аж сісти не можна! І чого ви смієтеся?

      Люди реготали, хитаючись, мов жито під вітром. Печерун ляпнув руками об поли корзна, люто засичав до сина:

      — Зморозив! Дурня оковелок!

      — Хоч і пече, Мечику, — відповіла царівна зніченому воєводі, — проте біль вщухає. А ще одне скажу тобі, лицарю: не гоже воякові заробляти на такий гостинець!

      — Що, з’їв? — жартівливо гукнув Боян.

      — Ой, і в мене запекло, — витираючи сльози на щоках, озвався цар. — Отак насмішила, химерна дівка! Кажи далі, що там у тебе?

      — А тепер скажіть, лицарі, — запитала Мирося, — що в світі найголосніше?

      — Теж мудра загадка, — вкинув слівце Боян.

      — Грім! — з певністю гукнув Борен. — Як гримне Перун — не відаєш, куди сховатися! Дуже страшно!

      — А все ж, можна сховатися в глибокий льох, де грому не чути!

      — Го-го! — зареготався Тирло. — В цій загадці — хитрощі, як і в перших. Я знаю…

      — То кажи, хай їй заціпить! — пробурчав цар. — А то вона всіх вас дурнями поробила!

      — Найголосніше співає півень! Навіть сонечко його чує: як заспіває півень — встає… А що, вгадав?

      — Не вгадав, — одвернулася від Тирла царівна. — І без півня сонце встає. Є такі царства, де півнів нема.

      — Найголосніше бурчить у животі, — чухаючи в потилиці, сказав Мечик. — Чого це ви регочетеся? — визвірився він на людей, які хилилися один на одного від нестримного сміху, шаленіючи від веселощів.

      — Отак осоромив! — схопився за голову Печерун, люто блимаючи на сина. — Дурень, та ще й з-за рогу мішком прибитий!

      — Як у пузі бурчить, неодмінно почуєш, — розвів руками Мечик. — Давай йому жерти, бо біда! І від того бурчання в жодному льоху не сховаєшся!

      — Ну й утнув! — сміявся цар. — Ой, аж у боці закололо! Я й не знав, Печеруне, що в тебе синок такий сміхач? Миросю, давай далі, я давно так не веселився…

      — Все, — мовила царівна.

      — Як то все?

      — А так. Три загадки. Лицарі не одвітили й на одну. Ні з кого вибирати нареченого. Хіба що… може, хтось інший одгадає?

      Вона кинула промовистий погляд на Зореслава. Юнак подався наперед, паленіючи від хвилювання, і хрипким голосом звернувся до Горевія:

      — Я знаю…

      — Знову цей парубійко, — здивувався цар. — Що ти знаєш?

      — Як розгадати загадки…

      — Хай розгадує, — озвалася Мирося, підступивши до батька.

      — І ти його вибереш, як він розгадає?

      — Атож. Ти ж сам згодився, що така умова…

      — Ну й дурна. Я казав про лицарів. А він — пастух.

      — Ти сам нарік його воєводою! — спалахнула донька. — Ти його нагородив!

      — Я нагородив, я можу й розгородити! Так ти гадаєш, що він знає? Лицарі не відають, а пастух знає?

      — Знає чи ні — хай скаже…

      — Хай! — згодився цар. — А ми посміємося.

      Царівна підвела погляд на Зореслава, зашарілася.

      — Кажи, юначе, що в світі наймиліше?

      — Воля, — сказав хлопець, і люди на майдані завмерли, ніби оцінюючи його відповідь. — Воля — наймиліша в світі!

      — Одгадав, — почувся в тиші голос Бояна. — Орел!

      — Одгадав! — радо підтвердила царівна

      — Йому хтось підказав, — невдоволено буркнув цар.

      — Друга загадка, — гукнула Мирося, покриваючи шум дзвінким голосом. — Що в світі найгарячіше?

      — Любов, царівно. Кохання, — зітхнув Зореслав. — Як торкнеться серця, вічно пектиме. Нічим не загасиш…

      Дівчата — Миросині подруги — з радісним щебетанням кинулися до Зореслава, почали його обнімати, цілувати, наділи на шию гірлянду з польових квітів.

      — А що, — сміялася щаслива Мирося, лукаво зиркаючи на батька, — самі бачите, татку, що парубок одгадав загадку. Мої подружки схвалюють його відповідь.

      — Ви всі хитрі, як вужаки, — нахмурився цар. — Змовилися!

      — Де він набрався тієї мудрості? — здивувався Корінь. — Хіба думалося, що в мене такий син росте?

      — Останню загадку одгадай, юначе, — мовила царівна. — Що на світі найголосніше?

      — Тиша, царівно, — твердо промовив Зореслав.

      — Оце устругнув! — залився сміхом Тирло.

      — Хі-хі! Тиша! — ошкірив зуби Мечик. — Сказав ще дурніше, ніж я. Це ж треба вигадати?

      Царівна взяла Зореслава за руку, глянула на батька.

      — Він одгадав, татку. Найгучніший крик затихає. А тиша одвічно панує. Зійди на гори — тиша. Зійди в підземелля — і там вона…

      Хвиля зворушення й втіхи прокотилася в Боянових грудях. Він згадав далекі Чорні Гори, прощальне вогнище, світлий лик Тайно-Дива. О мудрий старче, твої чарівні заповіді породжені досвідом віків, великим знанням, довголітнім спогляданням. А звідки ж у душі юної дівчини народилися слова твоєї таємничої заповіді: всі громи закінчуються тишею?

      — Слава Зореславу! — гримів майдан радісними вітаннями.

      — Слава Зореславу!

      — Він переміг, татку! — голосно сказала Мирося, підводячи ошалілого від щастя хлопця до Горевія. — Він мій обранець!

      — Лихо, царю, — по-гадючому зашепотів за спиною володаря Печерун. — То все чари. Пастух Корінь — ведун, він знає всякі трави. На Миросю наслано. Бережися, царю…

      — Татку, чому мовчите? — наполягала царівна.

      — Не бути тому, що ти мовиш, — розпалився Горевій. — Підведіть мене… Ой! Болить… Геть усіх, не хочу бачити нікого. А ти, дурна дівчино, що надумала? Сина пастуха — царевичем? А як я помру — царем? Га?

      — Ви ж обіцяли, татку, — крізь сльози озвалася дівчина. — Люди, ви чуєте?

      — Слава Зореславу! — кричали витичці, розмахуючи шапками, мечами, руками. — Зореслав переміг!

      — Цитьте! — репетував Горевій. — Щоб вам заціпило! Ганьбити царський рід? Скорше в мене на коліні конопля виросте, як теє буде! Ось так!

      — Царю, — зважився на слово Зореслав, — я кохаю твою доньку. Чи я гірший від твоїх лицарів? Хіба не я врятував тебе від смерті?

      — Ага, вихваляєшся? Довіку попрікатимеш мене?!

      — Він мій наречений! — тупнула ногою Мирося.

      — Візьміть голодранця! — розлючено крикнув цар вартовим, і вої накинулися шуліками на безоружного Зореслава. — В льох його! Іч, закортіло смердові в царські хороми! Ой, ведіть мене… темніє в очах…

      Дружинники купою насіли на юнака, зв’язали і потягли у вежу. Слідом поплентався Горевій, опираючись на вартових. На ґанку зупинився, посварився на доньку.

      — На тебе наслано! Хтось наворожив! Не треба мені царевича! Сам царюватиму! І не вмру — чуєш? Знахарів… ведунів з усього світу скличу… Найкращих… Ой! Ведіть мене… Сам царюватиму!..

      — Ех, царю, царю, — кивав головою Боян, прислухаючись до невдоволеного гомону людей, які потроху розходилися з майдану. — І ти такий, як всі інші володарі. Недарма казав на прощання Горипал: хто має владу, той насильник! Нема правди у царів…

      — Синку, синочку, — поривався до вежі Корінь, пробиваючись крізь кільце воїв. — Чого тебе потягло у прокляте сильце? Я ж казав тобі, молив! Не послухався! Пустіть мене до сина!..

      — Йди геть, дурний чоловіче! — гримнув воєвода. — Не гніви царя! Все минеться, дай володареві охолонути!

      Дівчата втішали Миросю, але вона не могла стримати ридання. До неї наблизився Боян, торкнувся сухою долонею чола.

      — Втішся, дівчино. Чуєш? Не край серця передчасно.

      Мирося втерла залите слізьми личко, з надією глянула на сліпого співця.

      — Що нам робити, любий старче? Поможи, я тобі віддячу!

      — Е, пусте мовиш. Нащо мені дяка? Аби кохання ваше не зміліло, не стало попелом. Ти ж хитра, а одразу у відчай впала…

      — Яка я хитра? — схлипнула дівчина.

      — Навіть мене обдурила, — осміхнувся Боян. — Хлопцем прикинулась. Я відчуваю — щось не те… потім здогадався… Розумна в тебе голова, а як прийшло до вузлика — тут і плачі пішли. З твоїм батеньком треба хитрощів і хитрощів! Давай зберемося десь у затишку та й погомонимо…

      — Кажи, — припала до нього ясочкою дівчина, — всі мої подруженьки допоможуть тобі, тільки звели, що треба. Заради кохання ми на край світу підемо, аби любий мій став нареченим ладом!..

Пошук на сайті: