Олесь Бердник - На вогні святому спалимо розлуку (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.docx163 Кб1588
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2)Oles_berdnyk_na_vohni_svyatomu_spalymo_rozluku.fb2424 Кб1679
      — Та вже не забарюся! Почну варити зілля невмирущості! Хі-хі! Темні духи саме в силі… Не забарюся, Печеруне!..

 

НЕВМИРУЩІСТЬ

 

      Накочувалася ніч, моторошна, густа. З Словути дихав вологий вітер, стукав тужавим крилом у відчинене вікно. Де ж Печерун? Де відьма? Несила терпіти, серце калатає в грудях, як підбитий птах, інколи здається, що воно ось-ось зупиниться…

      Чути кроки. На порозі — чорні постаті.

      — Ти, ти, Печеруне? Слава Перунові. А з тобою хто?

      — Вона…

      Цар звівся на ліжку, з острахом глянув на зігнуту постать, з-під хустини блиснули пронизливі, чорні очі. Махнув рукою чатовим:

      — Вийдіть за двері. Очікуйте…

      Відьма поволі наблизилася до ліжка. Він посміхнувся.

      — Ось яка ти… А я чув про тебе, та жодного разу не бачив… Моя підлегла, а не бачив…

      — Хто тобі набалакав, що я твоя підлегла? — глухим голосом запитала відьма.

      — На моїй землі живеш…

      — Хо-хо! — проквоктала відьма. — Спробуй, знайди мене…

      — Добре, добре, ти в своєму ділі цариця…

      — Ото ж бо!

      — Ближче до діла… Радник сказав, що можеш дати мені…

      — Невмирущість, — підказала відьма. — Правду мовив…

      — Що для цього треба? — радісно підхопився цар.

      — Багато чого, — загадково одвітила відьма.

      — Все, що забажаєш. Печеруне, золота їй досхочу! Візантійських шовків, оксамитів — землю встели перед нею!..

      — Прийму й дарунки, — згодилася баба. — Але щоб приготувати напій, треба до мого зілля додати людської крові…

      — Крові? — зиркнув цар на Печеруна. Той мовчав. — А без цього… не можна?

      — Ні. Треба убити молоду дівчину. Не страхайся! Хіба мало ти пролив крові? Хочеш бути невмирущим, а боїшся крові?

      — Правда твоя, — перевів дух Горевій і оскальнувся. — То так… серце стукнуло… Печеруне, кого б же нам?

      — Зорулю, — тихенько дихнув радник на вухо цареві.

      — А чому її?

      — Язиката дуже. Пора їй давно щезнути, — їдко пробурмотів Печерун. — Царя не поважає, сам чув, як лаяла тебе… Мізерний, каже, нікчемний, боязкий…

      — Годі! — гримнув цар. — Переказуєш бридоту. Клич чатових. Хай її знайдуть і… Скажи, що це моя воля…

      — Будь певний.

      Дружинники виросли біля дверей. Печерун шепнув їм кілька слів. Вої перезирнулися, проте не рухалися з місця. Радник гримнув:

      — Чому стоїте? Не збагнули?

      — Та йдемо вже, — якимсь чужим голосом одвітив вусатий дружинник. — Тільки де ж її шукати? Вона гуляє з дівчатами…

      — Покличте. Скажіть — воля царева. Поспішайте!

      Вої вийшли. В покоях попливла могильна тиша. У віконниці стукав вітер, і Горевій мерзлякувато щулився від тих ударів. Відьма посеред покоїв розіклала своє начиння, витягла з торби корінці, трави, горщечки, бронзову таріль. Розпалила невеличкий вогонь, щось вкинула у високу череп’яну пляшку, звідти поплив чорно-сизий димок, паморочливою хвилею оповив покій. Цар скулився під ведмежою шкурою, цокотів зубами, зацьковано позираючи на відьму.

      — Йдуть, — тривожно мовив Печерун.

      До покоїв ступили дружинники. Вусатий чатовий — блідий, аж зелений — підступив до ліжка, простягнув цареві срібний келих, в якому парувала багряна рідина.

      — Маєш, царю, кров Зорулину, — глухо мовив він.

      — Віддай їй, — нажахано скрикнув цар.

      — Давай сюди, — сказала відьма. — А тепер, царю, ще одне…

      — Чого тобі ще?..

      — Треба ще крові рідної…

      — Що ти верзеш? — помертвілими вустами пробурмотів цар.

      — Те, що чув. Дай мені ще крові доньки твоєї…

      — О Перуне! Ти збожеволіла?

      — Пізно стогнати. Ти обрав невмирущість. Пролилася кров. Якщо зупинишся — вона впаде на тебе… і ти вмреш наглою смертю…

      — І не можна інакше? — простогнав Горевій.

      — Можна, — глумливо одвітила відьма, піднявши над вогнем келих з кров’ю. Струмочок полився у горщик, червона пара оповила бабу.— Є інший шлях, царю. Ти вмреш, житиме донька, стане царицею…

      — Я хочу жити, — белькотів Горевій. — Хочу побачити, як моє царство опанує всю землю…

      — Поспішай же. Час темної сили минає. Скоро заспівають перші півні, і тоді буде пізно. Ти згинеш…

      — Думай про долю царства, — шепнув Печерун.

      — Роби, що вона сказала, — схлипнув цар. — Боже, що я дію?

      Радник дав знак воям, вивів їх за двері. Відьма заспокійливо торкнулася царевого плеча.

      — Не страхайся, царю. Невмирущий не відає жалю…

      Повзли тягучі, давлючі хвилини. Чаклунський вогник чадів їдучою імлою, п’янив душу. Тривожно метушився біля дверей радник, виглядав у сіни, прислухався. Нарешті надійшли до покоїв дружинники, подали відьмі ще один келих. Баба злила кров з обох посудин в один горщик, хлюпнула на вогонь. Багаття криваво запломеніло.

      — Що вона… казала? — помертвілим голосом запитав цар.

      — Спала, — понуро відповів дружинник.

      — Спала.. — прошепотів Горевій, божевільно оглядаючись. — Відьмо, ти скоро?

      — Питво готове! — Відьма подала келих. — Пий, царю!

      — Жахливий трунок, — прошепотів Горевій, тримаючи посудину в тремтячих руках. — Та я… хотів цього. Віднині нема у мене жалю. Я найдорожче вбив. Тепер все можна! Ха-ха! Все можна. Пекучий твій трунок, відьмо! Ух, пекучий!

      Він випив келих одним духом, відкинув геть і схопився за груди.

      — Світ затуманило! Я вмираю… Де я? Що зі мною? До-о-оню…

      Він впав на ліжко, витягнувся і завмер. Печерун підступив до царя, заглянув в обличчя, непевно запитав:

      — Спить чи що?

      — Спить і не спить, — одвітила відьма, збираючи начиння в торбу. — Він невмирущий. Отак і житиме сто віків. Та що тобі до того? Клич людей. Оголоси: цар став богом. А радник — царем!

      — Гарно сказала, — судомно посміхнувся Печерун, і його очі гордовито заблищали. — Радник — царем! Чули, вої? Завтра зібрати до вежі весь Витич. Цар наш віднині невмирущий. Я оголошу його волю!

      — А тіла? — озвався вусатий дружинник, якось дивно поглядаючи на радника. — Куди подіти зарізані тіла?

      — Ну, ти… зарізані, — невдоволено пробурчав Печерун. — Менше базікайте. Щоб ні слова. Віднині станете воєводами. Всього вдосталь. Втямили?

      — Втямили, — перезирнувшись, одвітили вої.

      — А тіла? В Словуту… рибам на харч… Хіба вперше?

 

МЕРТВИЙ НА ПРЕСТОЛІ

 

      Лишившись наодинці з відьмою, Печерун відчув себе непевно. Підніс до ліжка смолоскип, довго вдивлявся у жовте лице царя. Скляні очі володаря дивилися грізно й страшно. Радник одвернувся, уткнув держало смолоскипа в отвір біля дверей, глипнув на бабу:

      — Ну… що я тобі винен?

      — Чимало, — відповіла відьма, і в голосі її чувся затаєний сміх. — Тепер ти, Печеруне, мій одвічний боржник…

      — Не хочу! — скрикнув радник. — Кажи одразу, скільки привезти скарбу, куди?

      — Хочеш спекатися спогаду? — прокихкотіла відьма. — Не спекаєшся, голубе, ой ні! Хі-хі-хі! Тримайся, Печеруне, за престол царський, тримайся міцно, бо він пекучий! Хі-хі-хі!

      — Що ти мелеш? Кажи, що тобі дати? — злякано мовив Печерун.

      — Сама з’явлюся, коли треба буде. Щасливо зоставатися, раднику… чи то пак, царю! Ха-ха-ха!

      Покій осяяла блискавиця, засліпила Пєчеруна, холодний вихор сипонув в обличчя жменю граду. Коли він розплющив очі, відьми вже не було. Печерун кинувся до дверей, покликав чатових. Нікого… У переходах скиглив пронизливий вітер, розхитував димуючі вогники смолоскипів. Моторошно стало радникові. Він побіг униз, розбудив сина. Мечик щось бурмотів спросоння.

      — Вставай! — кричав батько. — Клич сторожу!

      — Що таке? Чого ти такий?

      — Який такий? — сердився Печерун.

      — Сам не свій. Якийсь зелений, наче мертвяк…

      — Я дам тобі мертвяка! Пробуркайся, буди Борена, Тирла та й всіх інших нероб! Маємо на світанні зігнати до вежі всіх витичців. І ще одне: кинути до темниці Кореня і Бояна. Чуєш? З-під землі дістати!..

      …Вдосвіта захеканий Мечик повідомив батька, що Корінь зник, в землянці його нема. Зникли і вівці з кошари. Старий пастух ніби крізь землю провалився.

      — А Боян? — озвірів радник.

      — Теж нема, — розвів руками син. — Люди повідали, що поплив Боян десь униз на човнику…

      — Хай пливе, — полегшено зітхнув Печерун. — Він мені сидить ось де, як кістка в горлянці собачій!..

      На світанку з’ясувалося, що не лише Корінь та Боян зникли з Витича. Дружина не долічилася половини охоронців царської вежі. Вої лаштувалися на майдані лавою, всі були мовчазні й похмурі. До воріт поволеньки вливалася юрма, густішала, присувалася до царського ґанку. Плив тривожний гомін. Люди не розуміли, навіщо їх збирають, запитливо поглядали на чорну оксамитну запону, що закривала ґанок. З-за неї вийшов Печерун, розгладив бороду і гучно крикнув:

      — Люди! Для Витича настала важлива пора! Віднині наш цар, пресвітлий володар Горевій, став богом Світовидом. Він — невмирущий! ,

      — Бреши! — здивовано озвався хтось з юрби. — Для забави ти нас зібрав, чи що?

Пошук на сайті: