Олесь Бердник - Подорож в антисвіт

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_podorozh_v_antysvit.docx)Oles_berdnyk_podorozh_v_antysvit.docx54 Кб662
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_podorozh_v_antysvit.fb2)Oles_berdnyk_podorozh_v_antysvit.fb2110 Кб650

 

Бердник Олесь

Подорож в антисвіт

 

Пролог

Людина з неба

 

Старий рибалка Хуан схопив Педро за плече, схвильовано затермосив його.

— Дивись, дивись!

— Що таке?

— Падає. З неба. Бачиш? Над Чортовою скелею?

— Бачу. Ніби людина.

— Звідки людина? Що ти мелеш?

— Може, з літака? Не розкрився парашут…

— Не чути. Не гуде!

Темна постать стрімко наближалась до поверхні моря. Ось з’явився високий стовп води. Діти і жінки на березі перелякано кинулися врозтіч.

Почувся крик. З води з’явилася рука, знову зникла.

— Заводь мотор! — крикнув Хуан.

Педро смикнув тросик старого підвісного мотора. За човном весело зашуміла вода. Берег колихнувся, почав наближатися. Старий Хуан скерував човен до місця падіння людини. Педро, стоячи, пильно вдивлявся вперед.

— Нічого не видно! Ще трохи, дядю Хуан. Ага, з’явилася знову рука. Бачу. Ще трохи…

На поверхні моря плеснула ще раз рука, показалося обличчя і зникло.

— Педро! Втопиться! — приглушено крикнув Хуан.

Студент мовчки став на борт і стрибнув у воду. Старий рибалка схвильовано ждав. Минали тягучі секунди. Нарешті в глибині забіліла сорочка Педро. Він зринув біля човна, глибоко вдихнув повітря.

— Є. Тримайте, дядю Хуане.

Одною рукою студент витягнув утопленика за комір піджака. Старий рибалка поміг йому. Незабаром Педро вже сидів у човні, скидаючи мокре вбрання, а незнайомець непорушно лежав на дні човна. Обличчя в багрових сутінках заходу було непорушне, мертвенне, волосся поприлипало до лоба і щік, очі глибоко запали.

— Невже мертвий? — прошепотів Педро. Хуан приклав вухо до грудей, послухав.

— Живий.

Він перехилив утопленика вниз обличчям — з рота полилася вода. Потім, розтираючи ноги, старий наказав:

— Роби штучне дихання, чи як там його…

Через хвилину груди незнайомого судомливо піднялися… опустилися. Почувся стогін. Хуан радісно поглянув на небожа, підморгнув. Вони мовчки дивилися на обличчя врятованого, ждали. Нарешті очі його розплющилися, повіки затремтіли. Незнайомий довго дивився в темно-синє небо, потім його погляд ковзнув униз, зупинився на Педро, перескочив па Хуана.

— Де я? — ледь чутно промовив він.

— Заспокойтесь, — Педро нахилився над ним. — Ви в друзів. Ми врятували вас…

— Врятували, — повторив незнайомий.

— Так. Ви впали в море. Що сталося з вами? Звідки ви з’явилися?

— З антисвіту, — тихо відповів утопленик.

— Як? — заїкнувся Хуан.

— З антисвіту, — байдуже повторив незнайомий.

Хуан і Педро перезирнулися. Старий рибалка доторкнувся пальцем до лоба. Студент знизав плечима.

— Чи мене хто-небудь бачив? — раптом запитав незнайомий.

— Бачили, — сказав Педро. — Діти, жінки на березі… Але поясніть нам… Хто все-таки ви?

Врятований не відповів. Він знову заплющив очі, почав марити. Пальці його судорожно ворушилися, ніби шукали чогось на дні човна.

— Зовсім негодящий, — Хуан похитав головою. — Треба везти на берег. Як ти гадаєш — звідки він?

— Може, з в’язниці? Або з божевільні.

— Це точніше. Раз побував на якомусь там світі — значить, не інакше — з жовтого дому…

— В тюрмі теж можуть дати так, що збожеволієш.

— І то правда. Раз боїться, питає, чи хто бачив — значить, утік. Тут, на великому острові, недавно побудували якісь секретні заводи, приїхали янкі, багато вчених і солдатів… Може, звідти?

— Може… Тільки хто ж він? Ніби не з простих людей…

— Схожий на вченого. Обличчя біле… Мабуть, янкі…

Старий озирнувся, поглянув на берег, на хвилю.

— Буде шторм уночі. Треба їхати додому.

— А його?

— Заберемо з собою. Вже темно, ніхто не побачить. Заводь мотор…

Човен рушив до берега. Колихаючись па гребенях високої хвилі, він минув Чортову скелю, зайшов у малесеньку бухту.

Залишивши човен, Хуан і Педро підхопили врятованого попід руки і понесли вузенькою стежечкою до хатини. Розстеливши благеньку ковдру на дерев’яному ліжку, вони поклали на неї незнайомого.

— Побудь з ним, а я піду розвішаю сіті, — сказав Хуан.

Він вийшов надвір. У відчинені двері війнув теплий вітер, дихнувши духмянистим запахом тропічних дерев. З моря наступали хмари, темрява дуже швидко скрала небокрай. Педро присів на край ліжка. Невідомий щось бурмотів, стогнав, глухі прокльони виривалися з його грудей, неясні благання.

— Лю, — марив невідомий. — Лю, кохана моя… Я знайду тебе… знайду… Хмари, хмари… Чорні тирани… Я обійду їх… Я знайду тебе… Лю, дівчинко моя…

— Що з вами, друже? — стурбовано сказав Педро. — Чи чуєте ви мене?

Невідомий не відповідав. Хаотичні слова зривалися з його вуст:

— Вогонь… Небесний вогонь… Ми пройдемо крізь нього… Лю… дівчинко моя… Він не спалить тебе… Де ти?.. Де? Лю… Я не бачу… не чую тебе…

Знадвору ввійшов старий Хуан, запалив ліхтар. Слабке сяйво впало на ліжко, на зелене обличчя незнайомого.

— Ну що? — запитав Хуан.

— Марить. Повторює ім’я дівчини якоїсь. Нічого не зрозуміло…

— Що ж ми з ним будемо робити?

— Хай лежить. Отямиться — поговоримо.

— Хай буде так. Тоді я пішов спати…

Хуан розстелив старі сіті в кутку хатини, крекчучи, приліг на них. Вмощуючись, сказав:

— Ловили ми з тобою рибу, а впіймали… виходця з іншого світу. Ну, тобі добраніч…

— Добраніч, дядю Хуан…

Незабаром старий рибалка засвистав носом. За стінами хатини розгулювався вітер, важко гупала хвиля об Чортову скелю. В щілини вривалася негода, ліхтар хитався, і мерехтливе сяйво його кидало примарні тіні на глиняну долівку, на обличчя невідомого. Печать таємниці лежала на ньому. Вона відчувалася у всьому—і в дивному маренні, і в загострених, тривожних рисах лиця, і в незвичайній появі цієї людини.

Педро сидів, думав, намагався зрозуміти, звідки міг впасти незнайомий. З літака, гелікоптера? Навряд чи залишився б живим. Та й літака не видно було…

Студент приліг на вузький тапчан, заплющив очі.

Незнайомий знову застогнав. Педро схопився з тапчана, підійшов до нього.

— Ви чуєте мене?

Незнайомий заворушився, розплющив очі, над силу звівся на ліжку, сів.

— Ви врятували… мене? — прошепотів він.

— Так, друже, — лагідно відповів Педро. — Але про це не слід говорити… Краще скажіть, хто ви, звідки? І чим вам допомогти?

— Я з антисвіту, — відповів незнайомий.

Педро пильно поглянув на нього, здивувався. Очі врятованого дивилися зосереджено і серйозно, вони ніяк не були схожі на очі божевільного. Тільки в глибині їх тремтів невідомий вогник, іскра якоїсь таємниці.

— Ви не вірите мені? — запитав невідомий.

— Я б хотів, щоб ви розмовляли зі мною серйозніше, — обережно сказав Педро. — Бачте, я студент фізик. Про інші світи ви могли б розповісти моєму дяді Хуану. Та й він не повірить…

— І даремно. Я кажу про антисвіт… матеріальний, а не містичний… Якщо ви фізик, то зможете зрозуміти. Я теж фізик — тільки не студент, а вчений. Спати однак вже не зможу… Я розкажу вам все…

Очі Педро заблищали.

— Але, може, ви втомилися? Може, слід відпочити?

— Ні, — рішуче заявив незнайомий. — Добре, що я зустрів саме вас. Може, ви ще допоможете мені. Але спочатку познайомимось… Моє ім’я Генріх. Генріх Уоллес…

— Педро. Педро Саіра…

— А тепер дайте мені води… Мучить спрага. Спасибі… Так слухайте ж…

 

Розділ перший

ЛЮ ЗНИКАЄ

 

Ми закінчили університет у Сан-Франціско минулого року. Нас викликали в якесь військове відомство і запропонували роботу за межами країни.

Ми — це я і Люсі, моя наречена. Чудова дівчина. Чорноволоса, висока, струнка, з гарячими японськими очима. Це все, що впада у вічі. Та про душу її ніхто не зможе розповісти. Це можна лише відчути. Ви посміхаєтесь… Гадаєте, що всі закохані вважають своїх подруг за найкращих? Може й так.

Отож… нам давали роботу на острові в Карібському морі. Ви знаєте його. Це — сусіда вашого острова. Нам не сказали, що за робота, але попередили: досліди будуть секретні і дуже важливі. Плату обіцяли велику, місце було чудове, і ми, після недовгого вагання, дали згоду.

Ми відпливли з Нью-Йорка електроплавом, а потім, серед ночі, нас пересадили на гелікоптер. На світанку ми вже були на острові.

Нас зустрів керівник секретної лабораторії професор Шрат. Ми чули про нього раніше, в університеті. Він вважався найкрупнішим спеціалістом у галузі тяжіння і квантової механіки . Він здавався нам суворим і стриманим. Привітавшись, оглянувши нас, професор сказав:

— Три роки ви звідси нікуди не вийдете. Вам говорили про це?

— Ні.

— То знайте ж. Жодного слова про напрям роботи. Ніяких запитань. Ясно?

— Ясно, професоре… Але…

— Ніяких але… Ще одне. Ви повинні брати участь в експериментах. Вам сказали про це?

— Ні, — занепокоєно відповів я.

— Тоді знайте, — твердо заявив професор. — Маєте час. Можете відмовитись, повернутись назад.

Ми з Лю переглянулись, потім подивилися на шефа, його м’ясисте, в глибоких зморшках обличчя було непорушне, суворе. Він ждав.

— А експерименти… небезпечні? — несміливо запитав я.

— Все життя небезпечне, — знизав плечима Шрат. — Люди гинуть під колесами машин щодня, але вперто йдуть на вулицю, топляться у воді, але сміливо купаються, вмирають на ліжку, та не бояться лягати в нього…

Коротше кажучи, ми згодилися. Почалася робота. Вона була нескладна. Настройка електронних агрегатів, монтаж схем окремих вузлів невідомих конструкцій. Окрім нас, працювало в лабораторії ще десятки інженерів і вчених, але всі були мовчазні, недружні. Безумовно, їх усіх було попереджено. За порушення заборони можна було ждати чого завгодно, тим більше, що лабораторія була під наглядом військових.

Після роботи ми виходили на берег океану, купалися, ловили рибу. Ми любили штормові дні. Буря несла з собою свіжість, далекі запахи, обіцяла зміну в майбутньому. І ми зустрічали її радісно, мріяли про ті дні, коли ми вийдемо з добровільного полону, заробивши досить грошей, щоб жити і працювати самостійно.

Ми мали намір купити собі будинок, зв’язатися ще з кількома вченими й організувати лабораторію психічних досліджень.

Минуло кілька місяців. В головному залі лабораторії було змонтовано невідомий пристрій. Туди входило лиш три інженери, крім самого професора. Всім другорядним працівникам доводилося тільки монтувати розрізнені схеми. По них не можна було дізнатися нічого.

В той день професор сяяв. Він вітав кожного з нас, всміхався — це було навдивовижу — і навіть обіцяв згодом розповісти про суть нашої роботи. Якщо експеримент пройде успішно, додав він.

Увечері Шрат підійшов до нас, привітався. В моє серце закралося тривожне передчуття. Воно не обмануло мене.

— Настав час, містере Уоллес. Ви не забули нашу умову?

— Я до ваших послуг, професоре.

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>

Пошук на сайті: