Олесь Бердник - Зоряний корсар (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.docx446 Кб4477
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb2)Oles_berdnyk_zoryanyj_korsar.fb21227 Кб4814

      Так і не розв’язавши цього питання, УР продовжував невтомно готувати своїх вихованців до самостійних дій.

      Їм почали снитися сни. Вони прокидалися після них задумливі, занепокоєні, тривожні. Марилися хлопцям гомінливі гурти юнаків та дівчат, веселі ігри та гульбища, танці й пісні. Вабили до себе широкі простори океанів з білими вітрилами граціозних яхт, тінисті гаї, мелодійний спів птахів і марево місячних ночей, яких вони не бачили наяву. І очі… Таємничі, звабливі очі… І тривожний подих когось рідного, близького, жаданого.

      УР в такий час довго не міг докликатися юнаків. Він гукав, сигналізував, нарешті з’являвся сам до палати і дивувався, бачачи, що вони лежать на ліжках, втупивши замріяні погляди в стелю.

      — Чому не відповідаєте? — запитував УР. — Вже пора до праці.

      — Неохота, — зітхнув Ігрек.

      — Набридло, — додав Ікс, одвернувшись до стіни.

      УР спантеличено мовчав деякий час, потім підступив ближче.

      — Що таке “неохота”? І що таке “набридло”?

      — Нецікаво, — огризнувся Ігрек. — Невже не розумієш? Скільки можна вдовбувати собі в голову інформацію?

      — Скільки є вільного місця, — сказав УР.

      — То вважай, що в мене вже такого місця нема, — засміявся Ігрек. — Я вимикаюся. Захисний рефлекс. Слухай, Урчику, ти робот і не можеш всього збагнути в людині…

      УР справді не міг усього збагнути, але якийсь імпульс болю прокотився в його системі. Він помовчав, а потім спокійно мовив:

      — Ви вживаєте паразитарні слова, які не несуть у собі точної інформації. Я здивований. Звідки ви взяли їх?

      — Урчику, — відповів Ікс, — тобі лише здається, що в тих словах немає точної інформації. Якраз в абсурдних словах надлишок інформації. Це вже перехід до парадоксального мислення, яке виходить за межі раціонального.

      УР мовчав, намагаючись усвідомити почуте. Мабуть, вони кажуть правду. Адже він уже кілька років прагне розібратися в понятті любові і ніяк не збагне її суті. В людей, безумовно, є багато нелогічних проблем і явищ, які їм здаються нормальними і важливими.

      — Нам важко, Урчику, — примирливо додав Ігрек, задумливо дивлячись кудись у далечінь. — Щось розриває нас, вимагає вияву. Нам сняться сни, а ми не знаємо, що це таке, звідки воно…

      — Що таке сни? — запитав УР.

      — Видіння життя, — пояснив Ікс. — Коли виключаються зовнішні органи і ми спочиваємо, раптово нас захоплює хвиля образів, і ми живемо серед людей, бачимо дівчат, хлопців, тварин, птахів, гуляємо берегами океану, літаємо в повітрі…

      — Генетична пам’ять, — озвався УР. — Я читав про таке в інформатори. Тепер я розумію. Невикористані резерви психіки кличуть вас до звершень. А я затримую вас у космокрейсері. Мабуть, цей період затягнувся.

      УР вчасно збагнув небезпеку дальшої затримки розвитку своїх вихованців. Вони вже вільно орієнтувалися в складних системах корабля, опанували всі абстрактні й конкретні науки Землі. Вони жадібно поглинали все, що можна було засвоїти. Могутній потік інформації заповнював чисте поле їхньої свідомості, але не мав застосування. Юнаки з тривогою і хвилюванням спостерігали за життям рідної планети, яке виникало перед ними в численних фільмах, узятих космонавтами. їх потрясали історичні хроніки, видіння кривавих боїв та героїчних подвигів, сцени кохання і страти, муки рабства і поетичного натхнення. І все це не для них, не для них! То були тільки примари, тіні майже неіснуючого життя.

      Ікс та Ігрек зрештою збагнули, що не вони і не УР одержали завдання летіти в іншу зоряну систему, що на кораблі мусять бути ще якісь люди. І тоді юнаки рішуче приступили до свого наставника, але він уникав розмов на цю тему.

      — УР, ми вже не маленькі, — сказав Ікс. — Ми вирахували. Зореліт вилетів із Землі раніше, ніж ми народилися. Отже, ми з’явилися уже під час польоту. Де наші батьки?

      УР довго мовчав. Його кристалічний мозок вирував у вихорі квантових струменів. Він зважував усі можливі наслідки відвертої розмови. І нарешті зважився розрубати вузол таємниці.

      — Так, ви вже дорослі люди, — сказав робот. — Я скажу. Ви народилися на космокрейсері. Корабель вів ваш батько, капітан Богдан Полум’яний. Мати ваша — біолог, поетеса, лікар, фізіолог, співачка. Ім’я її Леся. У складі екіпажу ще, крім них, було дванадцять людей. Зореліт потрапив у потужний потік руйнівної радіації. Люди загинули. Тільки двоє дітей залишилося в біомагнітному ізоляторі. То були ви. Все інше ви знаєте. Я вирішив привести корабель до системи червоного карлика, щоб виконати завдання Землі.

      Юнаки довго мовчали, перезиралися. Тільки тепер вони почали розуміти, хто для них був УР. Ікс з пошаною і почуттям ніжності доторкнувся до руки робота.

      — Отже, все це ти?

      — Що таке я? — запитав УР.

      — Виховав нас? Ти був нашою нянькою, нашим батьком. Ти кожного дня, кожної години пестив нас.

      — Ти зробив нас людьми, — додав Ігрек, з повагою дивлячись на робота.

      — Я лише виконав програму, — незворушно заявив УР.

      — Лише програму? — 3 притиском запитав Ігрек.

      — Не слід хвалити мене, — сказав робот. — Це людські поняття. Я робив усе що міг.

      — Ти дуже скромний, Урчику, — зворушено мовив Ікс. — Ти міг би бути чудовою людиною…

      Робот промовчав. Потім обняв близнюків за плечі і бадьоро озвався до них:

      — Вернемося на Землю, я вам ще дещо розповім.

      — Що, Урчику?

      — Це моя таємниця.

      Юнакам здавалося, що всередині наставника щось тихенько булькає. Чи то він сміявся, чи муркотів від задоволення. А потім сказав:

      — Залишимо цю розмову. Пора виконувати завдання Землі. Тепер — ваша ініціатива. Я буду допомагати.

      Повітря планети було придатне для дихання, але аналізатор виявив у ньому багато шкідливих мікроорганізмів. Щоб уникнути зараження, юнаки одягнули скафандри. Захопивши КДІ — квантові дезінтегратори, вони в супроводі УРа попрямували до конічної будівлі.

      Все було для них дивне, незвичне, хвилююче: і відчуття кам’янистого грунту під ногами, і тумани над горами, і манлива океанська далина, що блакитніла па обрії. Вони раз у раз оглядалися, милувалися велетенським сфероїдом космокрейсера, дивуючись, запитували в УРа:

      — Невже це наші батьки збудували?

      — А хто ж іще?

      — Люди такі маленькі, а будують цілі літаючі планети!

      — Сила не в зрості, а в розумі, — по-менторському говорив робот. — Невже ви ще й досі не збагнули?

      — Абстрактно збагнули, а так, в житті, — дивно! — усміхався Ікс, позираючи довкола гарячими ясно-карими очима. — Аж не віриться, що це ми згодом поведемо такого велета серед зірок!

      — І повернемося на любу Землю! — підхопив Ігрек.

      — І, може, побачимо маму й тата!

      — Неодмінно побачите, — запевнив УР. — Їх відновлять у геноцентрі Землі. Тільки це буде потім, а тепер — увага. Можуть бути всілякі несподіванки.

      Конічна вежа верхівкою сягала хмар. Чаші рефлекторів то поринали в імлу, то знов іскристо мерехтіли в сяйві багряного сонця. Мандрівники обійшли вежу довкола. Ніде не видно було ні дверей, ні якогось іншого отвору.

      — Може, дезінтегратором пробити? — запитав Ігрек.

      — Не можна, — заперечив УР. — У інструкції по контакту ясно сказано, що руйнувати іншопланетні утвори, не знаючи принципу їхньої дії та конструкції, категорично забороняється. Треба знайти отвір.

      — Де ж його знайдеш?

      — Заждіть мене тут. Я приведу левітатор.

      Ікс та Ігрек почали досліджувати стіни вежі. Отвір знайшовся на висоті двохсот метрів. Глибока ніша вела до шлюзу, двері автоматично відчинялися при наближенні.

      На верхів’ї вежі були тільки чаші антен, орієнтованих у космос. Та найцікавіше юнаки знайшли в глибині споруди, у сферичній залі, до якої вели спіральні сходи. Там, за прозорим покриттям, у пластикових шафах лежали коробки з мікроплівками, якісь апарати, багатопелюсткові, схожі на штучні квіти, пристрої чи утвори (Ігрек висловив припущення, що це щось подібне до земних книг).

      Після консультації з У Ром юнаки вирішили перенести знахідки до космокрейсера, бо прочитати, розшифрувати іншопланетну інформацію без участі квантового мозку корабля було неможливо. Правда, Ікс висловив побоювання, чи варто робити це, не знаючи волі творців цієї вежі. Може, вони живуть тут, на цій планеті? Отже, спочатку варто було б налагодити з ними контакт.

      — Ні, — сказав УР. — Можу твердити, що їх тут нема. По-перше, ми вже тут кілька років, а вони не показувалися. Не видно ні кораблів, ні істот. По-друге, антени орієнтовані в космос, отже, будівельники хотіли привернути увагу мислячих істот інших систем. Саме тому сигнали почули люди Землі. По-третє, матеріали, які ми бачимо, приготовлені для іншопланетних гостей. Вони не зв’язані з генератором.

      — Ти нас переконав, Урчику, — засміявся Ікс. — Почнемо переносити…

      Юнаки обережно перекладали всі експонати в контейнери, а потім переносили до гравіольота-левітатора. УР відправляв скарби до корабля і вантажив їх у автоматичний ліфт.

      Напружена праця тривала кілька земних днів. А тут червоне сонце встигло лише двічі обійти небосхил. Кілька разів гриміла над островом гроза. Потім запанувала тиха погода, повітря було напоєне озоном і невимовно приємними пахощами: певно, розквітали дерева чи трави.

      Останнього дня юнаки вирішили не одягати скафандрів. УР запротестував. Він попередив про небезпеку.

      — Для захисту від мікробів досить біомасок, — сказав Ігрек. — А великих хижаків тут не видно.

      — Я бачив страшне чудисько першого дня, — заперечив УР. — Я знищив його.

      — Нічого, — заспокоїв Ікс. — У нас є КДІ. Ми хочемо ходити вільно, всім тілом відчути ласку повітря…

      Опівдні юнаки прощалися з вежею — звідти були забрані всі знахідки. Належало опрацювати їх — і можна стартувати з планети. Правда, їм хотілося дослідити усю планету, щоб привезти на Землю повну інформацію про далекий світ, але УР заперечував. Він твердив, що такої програми не було, і ризикувати життям людей він не може.

      Робот на левітаторі попрямував до космокрейсера, а хлопці поволі рушили стежечкою, яку за кілька днів протоптали у кам’янистому грунті. І тут сталося те, чого так боявся УР: із-за лісу на них блискавично налетіла зграя дивовижних істот.

      Птахи — не птахи, звірі — не звірі! Це було сплетіння мацаків, коренів, якихось кривавих пелюсток. Літаючі дерева! З огидним писком вони накинулися на юнаків, порснули задушливим газом, обплутали щупальцями. Космонавти не встигли ввімкнути КДІ, як опинилися вже високо в повітрі. Свідомість тьмарилася, хитався далекий обрій, віддалявся сфероїд рідного корабля. Біль і ворожа вібрація, свист і марення, якому не було відповідника в пам’яті дітей Землі…

Пошук на сайті: