Олесь Бердник - Камертон Дажбога (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx260 Кб2771
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2690 Кб2892
І піде вдаль могутній ЧАХ,

І від веселки Диво-Хора

Лишиться гіркота і горе.

Отож з Трояном вік живіть —

І процвіте Троянська віть!

Тепер скінчилася зав’язка,

Почнеться справжня, давня КАЗКА…

     
                  — Брама відкрита, — твердо сказав Горикорінь. — Горіор та Гледіс тримають прохід. Рушайте, залишаючись тут.

      — Ти ще не випив, — скрикнула Громовиця, подаючи йому келиха. Він узяв його, підніс до вуст.

      У небі потемніло, хмари налилися зловісною синявою. Вдарив грім, прокотився над Куренівкою.

      — Стій, стій! — Закричав якийсь військовий, махаючи рукою. — Стій, падло, кому кажу?! Застрелю, як шолудивого пса!

      — Пізно, Арімане! — Спокійно промовив Горикорінь і осушив келих до дна. — Горіоре, ми йдемо…

Частина третя

Яні — син зірниці

      Награлася весна в просторах Троянських. Нагулялася, наспівалася. І легко зійшла на груди Геї-Матері, землиці родючої.

      І затепліли гойні груди.

      Зігрілися.

      І задихали, затріпотіли назустріч вітодайному Ра-Дажбогу, вічно юному Синові-Данові блакитного Дивокола-Сварога.

      Трояни готувалися до нового радісного літування, як і в попередніх віках. Та інакше склалося, аніж бажалося. Хвостата зірка, що встала над краєм Троянським, примарним блиском своїм віщувала тривожні дні. Старші люди згадували, що її поява в минулих віках приносила горе, руїну і злигодні, пам’ять про які передавалася в казках і думах…

      На вершині Дивич-гори, під поглядом тисячооким Дива Зоряного, зібралися магатями Трояппільські на Раду велику, на Віче старшинське. Біля підніжжя кумира кам’яного Трояна розпалено багаття з пахучих дровець, нарубаних в священнім Гаю. Батьки й Діди всіх родів Дажбожих повсідалися довкола високого полум’я, заглибившись у таємні тяжкі думи.

      Біліють у полисках вогню святкові шати, пишні бороди й вуса, довге сиве волосся. Всі погляди обернені до темно-синього Дивокола, на грудях якого розкинула крила примарні Зоря зловіща — вісниця змін.

      Мовчання пливе понад зібранням урочистим, проте відчувається в тиші грозова дума. Внизу, під горою, виблискує плесо Дана-пра іскрами зірок, з-за обрію викочується багрове коло Місяця.

      Біля кумира Трояна з’являються дві постаті: Дід Ям, найстаріший магатям у Троянськім Краї, і його син — воєвода Пріям, славетний кошатрій, вартовий морських рубежів землі Дажбожої. Він прибув нині вранці з якоюсь важливою вістю: верхові лелеки-велетні, викохані волхвами Діда Сварога, були знеможені до краю, завершивши свою тяжку дорогу понад Чорним морем та полуденними хащами Гілеї.

      Ям підняв руку, і на його пальці засяяв самоцвіт владності — знак Старшинства.

      — Магатями, кошатрії, володарі славних Родів Троян-поля, — пролунав у тиші голос Яма. Ви всі відчуваєте тривогу, посіяну з’явою зоряної вісниці. Сотні літ спокій і злагода обнімали рідний край. Рік у рік ми плекали надійну основу радості — цілість братерської єдності. Проте всі Старшини пам’ятають засторогу наших Покровителів — Діда Сварога, Діда Дажбога, Матусі Горогни і Баби Гайї, — що могутнє щастя притягує до себе могутній опір ворожої сили. Сип мій Пріям приніс жорстокі вісті. З далекого Кріту, з гір Греції, з пустель Лівії готуються до походу кораблі наших супротивників під рукою Синів Місяця. А вчора прибули посланці з Карпат — наші побратими. Повідомлено, що вже палають троянські городища й села, захоплено в полон сотні жінок та дітей, смерть забрала до себе вірних захисників-кошатріїв. Ви знаєте, що Троян-піль утримував свою вільність лише любов’ю до мирності й злагоди. Ми були відкриті всім племенам — дітям Матінки Гейї, відкриті для обміну, любові й братерства. Тому кошатрії наші зломлені грубою силою ворогів, а достойні заміни для опору відсутні. Ріка зла і руїни котиться по землях Троян-поля. Маємо вирішити, славні магатями, як діяти. Вирішити хутко, ясно, достойно. Я сказав! Хто воліє слова?

      До вогнища виступив волхв Горислав.

      — Ми давно передчували, що такий день настане. Лише не відали — коли. Про це казали справіку вартові Троян-поля, Зоряні Діди й Баби. Маємо звернутися до них, щоб здобути ясне розуміння і добру пораду. Хай старшинська Рада спорядить повноважних слів-волхвів: одні одразу ж рушать в Рожище, до Баби Гайї, аби вона провішувала нам грядуще, а інші вкупі з усіма достойними магатямами мають увійти до втаємниченої кузні Діда Сварога, заглибленої в Дивич-горі. Відкриваю вам цю таємницю, бо грізна нора настала, і без Диво-Коваля ми безсилі зупинити зловіщу руїну. Чи згодні ви зі мною, славні магатями, кошатрії та Володарі Родів?

      — Згода! — Пролунало над Дивич-горою.

      — Тоді обирайте вісників до Баби Гайї. І одразу ж приступимо до обряду відкриття Брами зоряної кузні.

      Вісників до Баби Гайї очолив сам волхв Горислав. З ним вирушили магатям Грім-тур — славний воєвода Карпатських троянів, кошатрій Пріям, боян-співець Дивогук. Напросився до плавання син Пріама, юний воїн Гуктур. Вітець остерігався брати його для такого таємничого діла, проте хлопець наполягав — аж до сліз ув очах. Він вперше побував у серці Троянського Краю, і душі його хотілося якнайглибше зануритися в казкові сплетіння подій рідної землі. Почувши благання молодого кошатрія, волхв Горислав доброзичливо сказав Пріямові:

      — Дарма перечиш синові, славний Пріяме. Хай приймає на серце, окрім бойового ладування, ще й мудрість глибинної долі Троян-поля. Поглянь на нього — він весь тріпоче від любові до коханого краю. Бачу полум’я серця юначого і запевняю — горить воно добрим променем. Хай пливе з нами Гуктур. Еж недарма ти дав йому ім’я покровителя Землі Раїн-ської — Тура. Гук Тура маємо почути з вуст Баби Гайї, то хай же поміж нами буде його дитя.

      Пріям полегшено зітхнув, почувши таку доброзичливу раду з вуст найстарішого волхва — бесідника Сварога й Дажбога. А Гуктур вже й не відходив від Горислава, старався щомиті бути поруч, прислухався до кожного слова мудреця, приглядався до виразу обличчя, погляду очей.

      Гурт посланців до Баби Гайї, покинувши вершину Дивич-гори, попрямував до берега Дана-пра. Пролунав скупий наказ Горислава, і на байдаку, що похитувався в нічних сутінках на хвилях ріки, заворушилися постаті гребців. Сильні руки перекинули широкі сходні на піщаний берег. Першим на байдак ступив боян-співець Дивогук. Його радо привітали гребці, допомогли сісти на почесному місці під щоглою. За ним берег залишили Пріям, Грім-тур, кілька охоронців і юний Гуктур. Останній з’явився на байдаку Горислав. Гребці, вклонившись йому, зайняли свої місця біля весел.

      Волхв, сівши на кормі, помовчав трохи, обнімаючи поглядом нічний дивокіл, сяючий самоцвітами зірок.

      — Зловіща Зоря потроху втрачає силу, трояни. Зоряний Див прихильний до нас. Проте великі втрати і руїни грядуть для наших нащадків. Благо тому, хто матиме терпіння і збагне суть знаків таємних.

      Усі з повагою прислухалися до віщих слів волхва, хоч безсилі були збагнути всю глибину його рокування.

      — Гребці мої, — повагом вів далі Горислав, — маємо вельми швидко добратися до Рожища, аби Баба Гайя провішувала долю Троян-поля до світанку. Так велено. Чи встигнете, друга мої?

      — Навряд, — похитав головою керманич, чухаючи потилицю. — Навіть якщо будемо гребти з усіх сил — прийдемо за годину по світанню.

      — Тоді маємо звернутися до Водяного Дива — господаря Дана-пра, — урочисто мовив Горислав, встаючи на кормі. Він викресав вогню, запалив смолоскип, високо підняв його над головою, вдивляючись у мерехтливу далечінь широкого плеса ріки. — Дивогук! Ми зрідка турбуємо володаря святих вод, і лише при крайній потребі. Заграй йому величальну, прошу тебе!

      Дивогук кивнув головою, торкнувся трьома складеними докупи пальцями чола і серця, поклав руки на струни гусел. Зарокотали переливи срібнотонних згуків над просторами Дана-пра, лягли до підніжжя Дивич-гори. Під зоряним склепінням почулися рокування, звернені до Водяного Дива:

— Матері Сила, тайни Дитина,

Струмінь одвічний Диво-Життя,

Радості й мудрості річка невпинна,

Просим Твого напуття.

Бийся у стінах нашого тіла,

Геть вимивай Чорнобога багно,

Щоб наше серце в Ирій летіло,

Щоб засіяло воно.

В пошуку Правди дай нам пораду,

Щоб не блукать у пітьмі навмання,

Обережи від падіння і зради,

Шлях покажи до Дажбожого Дня.

      Байдак рушив з місця, набираючи ходу. Під днищем весело заспівала вода. Дивич-гора віддалялася, вогнище на ній хутко зменшувалося.

      — Тепер встигнемо, — просто сказав Горислав. — Дякувати Водяному Дивові, маємо надію на успіх. Магатяме Диво-гук! Щоб Тихозгук Дажбога супроводжував нас, заспівай нам пісню-напуття. Ти відаєш яку…

      — Що це таке — Тихозгук Дажбога, татусю? — Здивовано запитав Гуктур, схилившись до батька. — Не чув про теє.

      — Скоро дізнаєшся, — тихенько відповів Пріям. — Та Пісня Дажбогова лунає повсюдно, повсякчасно. Та вона надто ніжна, тихенька. І треба в собі притишити громи буденності, щоб почути. Ось надійде пора твоєї посвяти — старші скажуть про все. Слухай співця, сину. Слухай…

      Дивогук поклав пальці на віщі струни, заплющив очі. На високому чолі відбилася печать задуми. Потім він оглянув усіх супутників — гребців, Пріяма, Горислава, Грім-тура, юного заморського кошатрія Гуктура.

      — Почуємо, що скаже нам Баба Гайя, — мовив співець. — Проте знаю, що земля Троянська мас пробудитися від глибин до високості. Чує серце — сила Найвищого Вітця повинна ввійти до нашої душі, щоб здолати силу ворожу. Хай же напуттям буде молитва до тайного Духу Прабатька.

      У Гуктура аж подих перехватило, коли гуслі зарокотали дивну мелодію вступу. Здавалося, що ті згуки виникали, народжувалися поза пальцями бояна-співця, поміж лозами прибережними, під зорями усміхненими, у глибині таємничих яруг святої землі троянської, а вже потім переливалися якимсь чаклунським способом на струни і до голосу Дивогукового. Слова молитви були значущі й глибокі, проте юнак і всі його супутники сприймали суть напуття поза змістом, вродженою від батьків чутливістю.

— Понад світами погляду і слуху,

Над царствами і світла, й темноти —

Прийди до нас, преславний Отче Духу,

Прийди до нас і серце освяти.

Під громи зла, в годину надзвичайну,

Коли душа не зна, куди іти,

Зійди до нас, преславний Отче Тайни,

Зійди до нас і думу освяти.

Відкрий нам браму, де злагода дише,

Дозволь ступить на райдужні мости!

Прийди до нас, предивний Отче Тиші,

Прийди до нас і дух наш освяти.

      Пісенна молитва так заворожила всіх, що довго ще супутники мовчали.

      — Татку, а хто така Баба Гайя? Чому ти про неї досі мовчав?

      — То Берегиня рідного краю, сипку, — шепоче на вухо юнакові Пріям. — Чим менше людей знає про неї, тим краще для долі Троянщини.

      — Чому так? — Дивується син.

      — Бо діти Чорнобога пантрують, аби завдати удару в серце нашої землі. А на варті серця з давніх-давен поставлена Баба Гайя. І ще — Матуся Горогна. А окрім них — Прадіди Сварог і Дажбог.

      — Про них я чув, матінка оповідала. А про Бабу Гайю і Матусю Горогну в казках мовчання.

      — Хто заслужить — той знатиме, — заперечив Пріям. — Ось ти віднині будеш знати. А тому й знання таке принесе, окрім радості, ще й тривогу.

Пошук на сайті: