Олесь Бердник - Камертон Дажбога (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx260 Кб2766
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2690 Кб2885
      Або називали одне слово, а по ньому веліли відновити всю фразу, яку задумувала, в основному, Ріона. Або мені треба було щодня в певні години уявою будувати речі, постаті, будівлі, деталі обличчя, тіла, досягаючи в цьому великої чіткості. Контролювалися мої успіхи або невдачі спеціальним апаратом, який записував мисленні утвори на відеоплівку.

      Незабаром я збагнув суть цих вправ. І вже не іронізував над власними “пустощами”, як спочатку сам називав такі заняття, а старанно виконував завдання Ріони. Треба було відточити здібність зосередження, концентрації думки, навчитися мислити чисто, ясно. І щиро, як завжди додавала Ріона. А щирість досягалася лише тоді, коли думку проводили крізь серце. Для мене в перші дні це поняття плавало десь у хмарах абстракцій, проте коли я дивився в очі моєї наставниці, то відчував, поза всяким сумнівом, що серце справді не лише центральний орган кровоносної системи, а таємничий індуктор глибинного єства, центр ще не відкритого нами буття.

      — Можна послати потужний промінь гарної думки, — говорила Ріона, — а вслід за тим засмітити простір зграєю вороння, яке своїм ґвалтом зіпсує попередній сигнал. А якщо думка захищена серцем, вона набуває урочистості і значущості.

      Я з радістю згоджувався з нею і старався не пускати в простір “вороння”. Ріона була задоволена. А ще більше Баг-рян.

      Потім наступили дні суворих екзаменів. Мені необхідно було створити у просторі психодвійника — своєрідний інформаційний дубль. У цьому допомагав екзотичний прилад ЦПК (церебропсихоконцентратор) — винахід Багряна та його помічників. На голову одягався вінець із датчиків, у ньому збуджувалося потужне Х-поле, яке спрямовувало енергію думки суб’єкта вузьким концентрованим променем в обраному напрямі, допомагало зосередитися, щоб створити необхідну форму психодвійника. Саме так Ріона відвідала Плутон тоді, коли я зазнав катастрофи.

      Враження від перших спроб перевершили мої мрії. Надівши вперше вінець ЦПК, я зосередився, як завжди. Згідно з домовленістю послав думку у простір, спрямувавши її до вершини сусідньої гори. Там ждали асистенти Багряна — співробітники інституту.

      Я миттю вийшов із стін лабораторії, майнув понад озером, понад лісом. У грудях солодко похололо, здалося, що моя свідомість охопила незміряні простори. Я метнув себе незначним зусиллям волі до призначеної гори. Зупинився біля намету асистентів. Мене побачили, радісно привітали. Весело засяяли вічка відеокамер, реєструючи появу психодвійника. Але найбільше дивувався я, бо знав, що тіло моє лежить у експериментальній камері інституту, а разом з тим почуття наочно стверджували, що я також знаходжусь на горі, біля моїх товаришів.

      Інститут тріумфував. Багрян готувався впритул підійти до заповітних дослідів — до вивчення Космосу, щоб відкрити новий шлях мандрів між зірками. І, звичайно, покласти на лопатки прихильників квантових кораблів у завоюванні простору.

      Ще кілька пробних польотів. А потім — ривок на Місяць. Мій психодвійник з’явився поміж співробітниками Космоцентру. Спочатку всі були вражені, вважали мою появу якимось фокусом, та, коли переконалися в разючому успіхові ідеї Багряна, щиро побажали мені успіхів, прохаючи об’єднати зусилля “космачів” та “психів”, як ризиковано називали вони працівників Інституту Думки.

      Минали дні, місяці. Незабаром почнуться польоти до інших планет. А потім — до інших зірок. Багрян вірить, що за життя нашого покоління вони зможуть майнути до інших галактик.

      …Мої думки збурилися, майнули врозтіч. Серце відчуло її наближення. Ніби випереджаючи обличчя, летять попереду двоє зірок-очей. Мов промені, простягнуті мені назустріч руки. Я беру їх в долоні, з серця до серця посилаю свою радість. Ми сідаємо мовчазно, тихо на камені. Дівчина обіцяла сьогодні розповісти свою таємницю. Я знаю, що ЇЇ таємниця така ж прекрасна, як вона сама.

      Розпалюю вогнище. Пломінь виривається на волю, кидає полиски на задумливе личко Ріони.

      — Мій друже… Ти читав про екзотичну гіпотезу Матакрішни? Про походження Сонця? Про його будову?

      — Не довелося. Це стосується твоєї таємниці?

      Вона кивнула схвально. Затихла на якусь хвильку, вдивляючись у багряні пелюстки полум’я. Потім звільна почала говорити:

      — Матакрішна говорить так: чому ми дивимося на Сонце та інші зірки так, як далекі предки? Вони припустили в своїх гіпотезах перше, що спало їм на думку: Сонце й зірки — великі кулі плазми, розжареного газу. Що вони кулі — це видно простим оком. Що газу — показує спектроскоп і низка інших приладів. А далі? Далі — лише домисли, припущення, натяки, до яких пристосовують математичні розрахунки моделей — термоядерних, гравітаційних, нейтринних та інших. А чому б, каже Матакрішна, не подумати про Сонце та зірки з інших позицій? Такі думки не нові, в казковій формі вони висловлювалися раніше.

      Сучасна наука тримається припущення двадцятого віку, що Сонце й зірки — саморегулюючі термоядерні системи, де відбувається процес синтезу елементів легких у тяжчі, — наприклад, водню в гелій і так далі, — з виділенням певної енергії. Цю гіпотезу прийняли майже як догму.

      Матакрішна стверджує, що зірки — не природні утвори, а штучні. Справді, який механізм природного формування Сонця? Одразу таке гігантське тіло не може виникнути, а народжуються з туманностей первісні глобули — планети. Вони гуртуються в своєрідну сім’ю на чолі з планетою типу Юпітера. Якщо в надрах небесного тіла нагромаджено достатньо сировини — водню, дейтерію чи інших легких елементів — і розпочнеться термоядерна реакція, то неминучий титанічний вибух, ланцюгова реакція, яка розшматує планету. Ні про яку зірку не може бути й мови. Матакрішна каже: Сонце й зірки — утвори мислячих істот.

      — Всі? — здивувався я.

      — Учений певен, що всі, — ствердно мовила Ріона. — Я переконана, що він каже правду.

      — А як же тоді виникають попередні мислячі істоти? Ті, що творять сонця, зірки? Хіба не в променях Сонця виникла наша біосфера, наше життя, наші людські тіла, зрештою?

      — Зачекай, друже, я все поясню. Матакрішна каже: окрім видимого проміння, є безмежний спектр інших радіацій, цілий океан вібрацій. Якщо раніше не було зірок з видимою радіацією (відзначимо, що “видимою” для нас), то хіба це означає, що Безмежжя було таємним, що в небесах панував вічний морок? Виникали істоти під іншими променями, життя зачиналося в інших лонах, ніж наші, сягало розумного рівня, еволюціонувало, гармонізувало Світобудову. Припустимо, що на якійсь планеті (чи, може, в просторі) життя сягнуло суперкосмічного рівня. І ті мудрі істоти розширили спектр свого буття, запаливши вогняну зірку, яку ми тепер назвали Сонцем.

      — Навіщо? — здивувався я.

      — Чому ми дивуємося? Навіть діти з цікавістю заглядають у печери, щілини, прагнуть мандрувати за обрій, а тут ідеться про божественний Розум, котрий має можливість подарувати буттю, всесвіту, Природі небувалі, грандіозні шляхи Еволюції, народити нових істот. Може, це саме сонячні жителі, оточивши свою сферу потужними енергополями, дали поштовх нашому життю? Може, саме вони є ті, кого пращури називали Богами, Аватарами, Девами, Кумирами? Хто скаже, які масштаби їхньої дії, творчості? Ми, люди, може, лише краплина їхнього всеохопного експерименту Світотворення?

      — Отже, Матакрішна вважає, що там… живуть…

      — Живуть, — урочисто підхопила Ріона. — Живуть і творять наші вогняні брати, учителі, друзі. І дають приклад нашого прийдешнього.

      — У мене паморочиться в голові. Все це несподівано. Ми ж ніколи не зможемо їх побачити. Жоден корабель не проникне на Сонце. Тим більше якщо це химера, якщо Сонце — плазмова куля, а не такий світ, про який каже Матакрішна.

      — Саме для цього я й почала розмову з тобою, друже. Ми повинні перевірити гіпотезу Матакрішни. Експериментально. Справді, жодні апарати не проникнуть у Сонце. В прадавній криптограмі про Матір Світу стверджується, що Сонце — твердиня її. Те ж саме говорить Одкровення Івана про “Жону в обіймах Сонця”. Всі пророки запевняли, що ніхто не зійде за нею на сонячну вершину, окрім тих, хто стане її дитям. Ти розумієш, що це означає?

      — Ти хочеш, щоб психодвійник…

      — Так. Я хочу, щоб ми помчали на Сонце. І ти знаєш, що цього неможливо досягти, якщо вогонь Любові не очистить нас.

      Я мовчав. Проте, напевне, промовляли мої очі, бо в них Ріона прочитала все: я готовий був піти з нею куди завгодно — в безодню смерті, на Сонце, в пекло, навіть туди, куди неможливо проникнути.

      — Але це дуже небезпечно, — прошепотіла дівчина, торкнувшись моєї руки.

      — То й що? — Просто запитав я.

      — Можуть бути несподіванки, ускладнення.

      — Це ти мені кажеш, Ріоно?

      — Так, так, — ніжно засміялася вона. — Я забула, що розмовляю із славетним Буревієм, тигром Космосу.

      — Тигр чи ні, але й не заєць. Та що нам заспіває Багрян?

      — Йому ні слова, — твердо сказала Ріона. — Я натякала про можливості “промацати” корону Сонця, побувати в його околицях, але він оскаженів, закричав, що таке можливе тільки через його труп, що ми не належимо собі, а людству, що наші двійники згорять, а разом з тим і тілесні носії будуть паралізовані. Ні, ні, він не дозволить.

      — Тоді що ж?

      Ріона повернулася до мене, глибоко глянула в очі. Щоки її запаленіли, і я відчув усім тілом, як вулканічно вирує її серце.

      — Буревію…

      — Я готовий, — зірвалося з моїх вуст.

      — Ти віриш?

      — Вірю, кохана.

      Вона стрепенулася від цього слова… Заплющила очі.

      — Ще раз… скажи…

      — Кохана… Єдина…

      — До Сонця, Урагане мій?

      — До Сонця, кохана…

      На світанку наступного дня ми прийшли до інституту. Там ще нікого не було. Основні експерименти й заняття розпочнуться через чотири години. В головній лабораторії панував морок — віконниці були зачинені. Ріона підійшла до стіни, натиснула кнопку. Віялоподібні фіранки плавно розійшлися, рожеві барви світанку м’яко попливли до приміщення. Дівчина поглянула на мене уважно, ніби вимірювала глибину моєї певності.

      Обрій над горами розгорівся багрянцем. Запломеніли вершини. Між зубцями скель викотився палаючий диск Сонця. Його промені сяйнули у простір, відбилися в тривожних очах дівчини. Здавалося, що світило здригається, пульсує, напружується у зусиллі відірватися від Землі. Нарешті сліпуча куля піднялася над хребтами гір, легко й урочисто покотилася у Безмежжя дивокола.

      — Пора, — зітхнула Ріона.

      Ми переступили поріг експериментальної камери. Двері зачинилися. Тепер зовні, на стіні, палахкотить червоний напис: УВАГА, ЕКСПЕРИМЕНТ!

      Жодна жива душа не зайде до лабораторії, не потривожить нас. Все, що станеться, залежить від нашої волі.

      Ріона вказала на глибоке, зручне крісло. Я сів.

      Вона наділа на моє чоло вінець ЦПК. Перевірила функціональну систему. Те ж саме зробила для себе. Вимкнула світло. Сіла в крісло.

      — Пора, — почувся її голос.

      У ту ж мить ми опинилися в просторі.

      Будівля інституту блищала срібним склепінням внизу. Потоки хмар рожевіли між спокійними ніжно-фіолетовими вершинами. Сонце піднялося височенько над нами.

      Я побачив поряд з собою Ріону. Крізь неї просвічувалися гори. У променях ранку “психодвійник” здавався райдужним.

      — Ти ніби істота з казки, — промовив я, і сам здивувався, що мої слова звучать у просторі.

Пошук на сайті: