Олесь Бердник - Катастрофа

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_katastrofa.docx)Oles_berdnyk_katastrofa.docx131 Кб1045
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_katastrofa.fb2)Oles_berdnyk_katastrofa.fb2331 Кб1226

 

Бердник Олесь

Катастрофа

 

ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ ТИСЯЧІ ВІКІВ

НОВЕ ЗАВДАННЯ

Я ще й досі не можу отямитися. Те, що трапилося, потрясло мене, зруйнувало звичні уявлення, сколихнуло свідомість до найтаємніших глибин. Закони часу полетіли шкереберть. В кілька останніх днів спресувалося стільки подій і вражень, що їх вистачило б на мільйони років. Саме так — я не перебільшую!

Почав діяти глибинний закон розвитку — накопичення непомітних змін переростало в революційний вибух.

За останній вік ніхто в принципі не заперечував наявності життя на інших планетах. Але це сприймалося, думалося абстрактно, поза дійсністю. Одним словом, більшість світу не ставилася до цієї думки серйозно. Лише фантасти змагалися в спробах змалювати пришельців — і кидалися від однієї крайності до другої. То скочувалися до олюднення хижих істот, проголошуючи майже ідентичність всієї безконечної живої природи в її вищих проявах, то створювали страшних потвор.

Але я ухиляюся трохи вбік і стаю балакучим. Треба зосередитись і знову пережити ці фантастичні події. Товаришу, що читатимеш мою розповідь, не поспішай висловити свій осуд чи присуд. Не відкидай і не захоплюйся. Зваж щиро і чесно, спробуй знайти резонанс на прочитане. Тобі заважають звичні уявлення? Згадай, що ці “звичні” уявлення колись теж пробивали шлях до визнання через хащі інших “звичних” уявлень, відкладених тепер в архів знання.

Отже, я починаю…

20 серпня 197… року я готувався до першого польоту на Марс. До польоту, який ще досі не здійснений. Корабель з атомно-реактивним двигуном стояв на космодромі. Ціла когорта спеціалістів востаннє перевіряла всі його вузли, механізми. Баки наповнювали водою. Це “паливо” вважали найкращим, тим більше, що на Марсі воно було знайдено давно.

В передстартові дні я прощався з рідними місцями, гостював у матері, що жила в селі серед густих лісів Бряищини. Кожного ранку, до сходу сонця, я йшов у нетрі, в болота, в найдикіші місця. Мені хотілося понести в пустелю простору спогад саме про таку незайману красу — урочисту, сумовиту, спокійну. Зі мною рядом завжди йшла наречена. Дівчина Марійка Маленька, хутка, худа, як кізка, схожа на мініатюрну статуетку. Ті смагляве личко з кирпатим носиком і великими сірими очима безупинно мінилося. То вона іскристо сміялася, то задумувалася, втопивши погляд в щось невидиме. Але не зітхала, не сумувала, не переживала нашої розлуки.

Ми з нею вже давно вирішили… ні, не вирішили, а зрозуміли в серцях — любов не знає відстані, вона не боїться розлуки. Вона палко шепотіла, дивлячись в синяву неба, що ясніла поміж деревами:

— Зрозумій мене… ось ми ходимо з тобою, розмовляємо, тримаємося за руки… цілуємось… Ти поїдеш. І всього цього вже нема. Воно тільки в спогаді, в уяві… І якщо я люблю, той спогад живе вічно. Мені не обов’язково торкатися твоєї руки, дивитись в твої очі… Ти будеш поруч зі мною, коли я захочу… тобто завжди.

Саме цього слова я чекав перед польотом — слова сумбурного, непослідовного по логіці, але послідовного по серцю. І я поїхав. Окрилений любов’ю найближчих людей і передчуттям чогось незвичайного.

Столиця зустріла мене тривожним настроєм. Люди збиралися біля репродукторів на вулицях, ждали якихось повідомлень. Я запитав одного з перехожих на привокзальній площі, в чому річ.

— Ви не знаєте? — здивувався він.

— Ні. Я тільки що з села.

— Недавно повідомили, що великий астероїд зіткнеться за місяць з Землею. Навіть вирахували, що впаде він у Литві. Небезпечна зона в радіусі кілька сот кілометрів виселяється. Ну, розумієте… паніка, тривога. А що, як вчені не точно вирахували? І впаде ця штука не на Литву, а на нас? Або на Париж, на Лондон? На будь-яке непідготовлене місце?..

Я не дослухав балакучого незнайомця, стрімголов помчав, схопивши таксі, до Комітету Космонавтики. Мене вже шукали. Секретар послав мене в кабінет академіка Любавіна — Голови Комітету. Там зібралися визначні вчені країни — цвіт Академії і представники уряду. Люба-він, плечистий, міцний чолов’яга, саме щось говорив, енергійно жестикулюючи. Він поглядом привітався зі мною, кивнув на крісло. Я сів.

— Отже, помилки бути не може, — говорив академік. — Розрахунки повторені двадцять п’ять разів. Не лише нашими вичислювальними центрами, а й центрами Америки та Англії. Результат збігається. Астероїд з масою біля мільярда тонн впаде на Литву. Евакуація навіть всієї республіки — не найкращий вихід. Адже є можливість помилки. Ми не можемо нехтувати навіть тисячною долею процента ймовірності, що астероїд впаде в іншому місці, де люди не будуть підготовлені.

— Що ж ви пропонуєте? — почулося запитання. Присутні повернулися до того, хто питав. Це був представник уряду.

— Є два проекти, — відповів Голова Комітету. — Один з них — спроба знищити астероїд ракетами з водневими зарядами на безпечній відстані від Землі. Другий проект — відправка марсіанської ракети з пілотом, який зміг би закласти на астероїді водневі заряди і знищити його. Перший проект — не дає гарантій. Є можливість помилки. А найменша помилка потягне за собою розходження в тисячах кілометрів…

— А другий проект?

— Другий… залежить від пілота ракети…

Академік поглянув на мене. Я зрозумів його. Мені навіть дивно було, що хтось може сумніватися. Раз потрібно — значить, я лечу…

Вирішено було готувати обидва проекти. На всякий випадок. В мою ракету завантажили п’ять водневих зарядів і вібратори для буріння астероїда. Головний електронний центр зробив обчислення нової орбіти. На підготовку пішло вісім днів. До зустрічі з астероїдом залишався двадцять один день.

Я вилетів 18 серпня, за два дні до проектного старту на Марс. Не було свята, урочистих промов. Земля тривожилася, сподівалася, ждала.

Ракета впевнено стартувала, вийшла в розріджені шари атмосфери, лягла на орбіту. Десь далеко внизу, мов сердиті джмелі, гули двигуни, розганяли корабель до його нормальної крейсерської швидкості в п’ятсот кілометрів на секунду. Куля Землі зменшувалася, мене охопила темно-фіолетова безодня. Вона здивовано дивилася на ракетку мільярдами розмаїтих очей-зірок. Я лежав у кріслі пілота, притиснутий силою перевантаження. Дивився в перископ. І дивувався. Навколишній Космос здавався звичним, близьким і рідним. Чому? Звідки таке почуття?

Я згадав дискусії, які велися вченими і не вченими в передкосмічну еру. Дехто запевняв, що людина не витримає міжпланетного польоту. Що вона збожеволіє в незнайомих умовах. Що вона ніколи не пристосується до умов, не схожих на земні. Що нам ніколи не судилося зустрітися з розумними істотами інших планет…

Які дурниці. Ось я лечу вперше серед порожняви Космосу і всім єством відчуваю, що я дитя Всесвіту, а не лише однієї планети. Я торжествую, радію цій думці, як радіє дитина, що вперше відкриває для себе світ поза колискою, поза хатою батьків. Я невелика іскра Розуму, але вона таїть в собі безконечні можливості… І та іскра стане господарем Безконечності. Тільки так! Тільки так…

Я відкриваю засліплені забобонами віків очі, бачу обриси нової домівки. Вона безмежно простора і прекрасна. Вона — моя спадщина, і я її господар. Звільнений Розум переборює інерцію звички, косності і егоїзму. Він лине вперед і вперед, руйнуючи один за одним кордони таємниць, і з подивом та гордістю бачить, що всі вони легко вміщуються в його неосяжному лоні. Воістину прекрасна доля твоя, людино! Ти бездонна чаша пізнання, що вічно буде черпати іскристе вино мудрості з океану Безконечності…

АСТЕРОЇД

Кілька годин я летів з вимкнутими двигунами. Невагомість — нечуване блаженство свободи. Я впивався ним, вбирав його в душу, в свідомість, в нерви. Хтось говорив, що невагомість — протиприродне відчуття, стан, ворожий людині! Дурниці! Цей стан — мета. Це — велика свобода від тяжіння, від кайданів інертної маси. Недарма нам в дитинстві сниться політ в просторі. Політ без крил, за одним лише бажанням Розуму. Закладена в наше єство глибинна, нерозкрита суть природи тривожить нас, кличе до сонця, в світ, де нема ваги, де розум відчуває свою спорідненість з Всесвітом…

Стрілка хронометра, сигнали приладів на пульті сповістили мені: пора гальмувати! Знову загули двигуни, тепер вже сповільнюючи політ ракети…

Локатори знайшли в просторі мініатюрну планетку. На екранах з’явилася світла цятка. Пройшовши крізь електронний інвертор, зображення збільшилось, набуло чіткіших обрисів. Запрацювала портативна лічильна машина, узгоджуючи теоретичні розрахунки кривої польоту з даними приладів Відхилення не було. Незабаром ракета наблизилася до небесного каменя, тихенько приліпилася до скелястої поверхні.

Я кілька хвилин лежав у кріслі, заплющивши очі. Слухав плин крові в своєму тілі, схвильований ритм свідомості. Чи був я задоволений, щасливий тим, що перший з людей Землі так далеко вирвався в Космос, відчув недосяжне для безлічі минулих поколінь?

Ні! Це була гордість за велику дорогу людства, тривога Розуму, що заглянув у прірву таємниці. І ще одне… турбота… Звичайна людська турбота про долю тих, хто на Землі з острахом чекає падіння астероїда.

Я отямився. Перевірив сигнали всіх вузлів корабля Апарати працювали нормально. Ввімкнув передавач. Через півхвилини почулися позивні — відповідь радіостанції Комітету Космонавтики. Я з насолодою слухав голос Любавіна:

— Ми чуємо твої сигнали, Михайле. Ждемо повідомлень.

— Корабель біля астероїда, — відповів я. — Все гаразд.

— Як здоров’я? Ти добре себе почуваєш?

— Дивовижний стан. Але про це потім… Зараз хочу вийти і почати буріння…

— Бажаємо успіху. Чекаємо. Будь обережним…

Я закінчив передачу, вимкнув станцію. Перевіривши скафандр, вийшов з каюти в тісний кільцевий коридор, що тягнувся навколо реактора. Захопивши вібратор, рушив до шлюзів.

Космос охопив мене такими величними обіймами іскристого безмежжя, що я довго стояв біля ракети непорушно — приголомшений, заворожений. Словами не можна описати того враження. Сказати про красу зоряних вогнів, про безмежність Космосу — це повторювати банальні описи, відомі вже сотні років. Товаришу, що читаєш ці рядки, якщо ти молодий, незабаром сам відчуєш те, про що я кажу, бо космічна ера відкривається для всіх. А якщо ти літня людина, спробуй знайти схожі емоції в глибині власної душі.

Я вийшов на скелястий майданчик, перед тим прив’язавшись до ракети. Обережно, щоб не одірватись від астероїда, рушив вздовж майданчика. Намітив кілька місць для отворів. Трохи далі я помітив досить глибокі щілини. Два заряди я вирішив закласти в них.

Повернувшись до ракети, я ввімкнув шнур вібратора в електромережу корабля. Підготував заряди. Потім протягнув шнур до наміченого місця. Скеля легко піддавалась. Вона безшумно спресовувалась під дією невидимої вібрації прилада. Три отвори я приготував за півгодини.

Затамувавши подих, я виніс з ракети перший балон з водневим зарядом. Я знав, що він не може вибухнути без спеціальної команди по радіо, а все-таки не міг стримати нервової дрожі в ногах. Уява малювала яскраву картину руйнування, яку я недавно бачив у фільмі. Вогняний пекельний вихор котився по планеті, на десятки кілометрів навколо змітаючи дерева, будівлі, людей. Яке щастя, що людство відмовилося від диявольської могутності ядерної зброї, вирішуючи суперечності, що ще розділяють народи, мирним шляхом. Ось тільки для такої справи, для рятунку планети можна і треба вживати страхітливу силу ядра…

Не відпочиваючи, я заклав усі п’ять зарядів Встановив біля них спеціальні приймачі з антенами. Ці апарати мали спіймати сигнали з корабля і ввімкнути детонатор водневих зарядів.

Закінчивши роботу, я зітхнув з полегшенням. Тепер можна летіти назад. Якщо я щасливо повернусь… саме якщо… бо хіба можна гарантувати успіх на новій, невідомій дорозі?.. то одразу ж стартую на Марс. На дивну, стареньку, хвилюючу планету. Я побачу не мертвий світ, як оцей небесний камінь, а крашу великих таємниць, тривожних загадок. Я зблизька погляну на гігантські штучні споруди супутників Марса і, може, привезу людям Землі розгадку його древньої цивілізації…

Я змотав шнур, заховав вібратор. Подумавши, вирішив зібрати на астероїді зразки порід.

Взявши портативний відбійний молоток, я минув майданчик, зупинився біля скелі. Сонце яскраво освітлювало гранітні урвища, і я розглядав їх, щоб вибрати щось цікаве.

В кількох місцях я вирубив химерні сплетіння розмаїтих кристалів, заховав в сумку. Розглядаючи цікаві скупчення порід, я піднявся на скелю, заглянув на другий бік астероїда. Там в густій тіні не видно було нічого. Та зненацька, при різкому повороті мені в очі різонуло сліпуче сяйво. Я зажмурився, затулив очі. Придивившись, помітив блискучу, шліфовану поверхню якогось утвору.

Серце тривожно стрепенулось. Невже галюцинація?

Підійшов ближче. Ні. Не химера, не привид. Серед мертвих скель справді стояв дивний неземний апарат…

ЧУЖІ

З якимось острахом я наблизився до незрозумілого апарата, розглядаючи його зокола. Він був зроблений з блискучого металу чи речовини, без жодного шва. Формою нагадував дзигу, заввишки метрів п’ять. Зісподу темнів отвір. То був, очевидно, вхід. На верхній частині вирізнялось кілька виступів — певне, канали для приладів.

Сторінка 1 з 15 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 > У кінець >>

Пошук на сайті: