Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx185 Кб2004
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2480 Кб2259
Вібруючий відбиток заспокоївся, і Гіпатія скам’яніла від болю і туги. Так, так, нічого дивного нема: на неї тепер страшно глянути навіть гієні, не те що людині. Чорно-багрові струпи всіяли щоки, зморщилася шия, на чолі з’явилися горбики бородавок і прищів.

Вона відійшла від води, сіла на землю і заплакала. Плакала довго і невтішно — без дум, без міркувань, як дитя. Потім відчула полегкість, вхопивши просту думку, а чого вона бродить серед чужого, байдужого світу? Чи не краще покінчити з даремними мандрами? Підійти до води, пірнути — і все. Так просто і легко. Прозора хвиля прийме її в супокій, в одвічну лагідність, зніме бентежність, потворність, шукання…

Гіпатія підійшла до берега, постояла, дивлячись на журливий потік. Хвиля тихенько співала, жебоніла, плюскала довкола камінців, безтурботно гралася з землею, з небом, з повітрям. І раптом еллінка відчула — ні, не слід зупиняти потоку життя! Це насилля! Навіть вода, насильно зупинена, рве греблі, руйнує загати і скелі! Треба знайти природний вихід з тісних берегів життя… Треба знайти…

З’явилися перед нею засмучені очі батька, замайоріли в просторі ніжно-сріблясті хащі олив, вирізьбилися в небі пам’яті білосніжні стіни Александрії. Ой, як хочеться бодай одним оком глянути на рідні береги, почути слово любих людей, походити там, де вона бувала з коханим…

Іти, йти, прагнути до кінця… Хай веде її доля, яка б вона не була…

Знову палючі, кам’янисті стежки. Самотина серед людей.

Минають дні. Ночі.

Сандалії розбиваються на скелях. Вона підв’язує їх стьожками, одірваними від сарі. Перетирається і те штучне взуття. Гіпатія мандрує боса. Грубішають ноги, вкриваються пилом. Вже нема чого їсти, тіло слабне, а вона не може підійти до людей, попросити.

Одного вечора еллінка злягла під стіною храму в якомусь місті, не могла встати. Було байдуже, було . легко. Люди проходили мимо, ніхто не звертав на неї уваги, дехто опасливо заглядав під покривало і хутенько одходив убік. Гіпатія дрімала в якомусь забутті. Палило вуста від спраги, але втома пересилювала, хвилі забуття несли її в море спокою.

Зненацька щось холодне і ніжне торкнулося лиця. Вона розплющила очі. Біля її обличчя похитувалася голова кобри — великої й страшної змії. Еллінка відчула, як волосся на її голові заворушилося, проте страху не було. Вона лише здивувалася: звідки тут змія, чому?

Кобра тримала в роті невеликий плід манго, тикала ним в руку Гіпатії. Дівчина усміхнулася: ну, звичайно, це сниться. Невже в цій країні гади щиріші від людей?

Вона підвела погляд угору. Недалеко від неї, під грубезною колоною, сидів цілком голий чоловік, вкритий лише власною бородою, що лягала йому аж до коліна. Тіло його було худе, наче аж видублене, проте жилаве і сильне. Чорні очі пронизливо дивилися на еллінку, усміхалися підбадьорливо.

“Бери плід”, — почула вона голос. Чи то їй здалося?

Кобра невідступно похитувалася перед її лицем. Дівчина взяла манго від неї, все ще не вірячи, що це наяву, посмоктала живлючого соку. В голові прояснилося, вона побачила, як змія тихенько поповзла до господаря.

Люди проходили неподалік, побожно поглядали на голого чоловіка, а він не звертав уваги ні на кого, а лише пильно дивився на Гіпатію. “Хто він? Чого хоче від мене?” — думалося дівчині.

Спадала жара. Денна спекота змінилася вечірньою прохолодою, а незнайомий сидів під колоною непорушно, і очі його випромінювали спокій і волю.

В темряві спалахнули смолоскипи, юрби молільників рушили до яскраво освітлених храмів. Вогні в небі, вогні на землі. Гіпатії здалося, що вона пливе серед ріки грайливих іскор і вони плетуть мереживо казки та пісні, бо ось вже чутно звідусюд дивні, містичні мелодії, вони захоплюють її в полон, несуть у світ чуда і небувалості, тривожать серце неспокоєм.

Голий чоловік, нарешті, поворухнувся, дав Гіпатії якийсь знак. Вона не збагнула, запитливо дивилася на нього.

Він звівся на весь свій гігантський зріст, чорна хвиля бороди овіяла його мерехтливою тогою. Заворушилася й кобра, яка досі дрімала.

Чоловік зробив крок, кивнув еллінці:

— Ходімо!

Вона мимоволі запитала:

— Куди?

Він усміхнувся напрочуд ніжною, дитячою посмішкою, відповів на запитання запитанням:

— А хіба не однаково?

— Ти знаєш еллінську мову? — вражено прошепотіла дівчина.

— Я знаю воду океану, — загадково сказав невідомий. — Ти теж з тих вод. Ти прекрасна…

— Ти смієшся? — спалахнула еллінка від образи і подиву.

— Сміюся, — кивнув невідомий. — Від радості, що зустрів у пустелі доньку світла. Ходімо зі мною…

— Куди?

— До нагів, до священних зміїв. І більше не питай нічого. Залиш турботи. Зірка веде тебе. Дорога важка і прекрасна, незміряні муки на ній, а за нею — сонце…

В серце ввійшла певність, легкість. Гіпатія встала, похитуючись, підійшла до невідомого. Він подав їй руку, підтримав. Так і пішли вони кам’янистим шляхом, в супроводі нажаханих, збентежених, приголомшених, покірливих, шанобливих і побожних поглядів: змучена, змарніла еллінка, голий велетень, а між ними — священна кобра.

Пішли у темінь, у ніч, у невідомість…

 

НАГИ

 

Знову безкінечні дороги. Але тепер вона не самотня. Поруч мовчазно йде бородатий велет, ніби пливе над землею, очі втопив у невидимий світ, щось думає своє, незбагненне. Кобра повзе за ним, лишаючи в пилюці звивисту химерну доріжку. Затихає галаслива дітвора, уздрівши бронзову постать дивного садху, жінки схиляються перед ним у низьких поклонах, збирають у хустиночки порох з-під його слідів. Він не звертає уваги ні на кого — величний і спокійний. Лише інколи погляд чорних очей зупиниться на замурзаному личку дитини, на скронях проляжуть зморшки м’якої усмішки.

Минають довгі дні. Дорога веде в гори. Спека спадає, джунглі лишаються внизу, в долинах. Громадяться барвисті скелі, між. ними скачуть, піняться люті потоки, кидають хмари райдужних бризок у простір.

Гіпатія нічого не розпитувала, їй було приємно йти поруч з такою таємничою, доброю істотою. Приймала від нього їжу, вночі спокійно засинала, знаючи, що буде обережена і захищена. Бачила якісь прозорі, блакитні сни, але забувала, про що вони. Інколи хотіла почути голос провідника, і він охоче відповідав на запитання дівчини, проте дуже коротко і часто загадково.

— Як твоє ім’я? Ти такий близький мені, а я не відаю, як тебе величати…

— Сонце в небі найближче всім нам, — усміхався провідник, — але ж ти не питаєш його ім’я? І не питаєш у птаха наймення, пісня якого тобі до вподоби. Ім’я — ланцюг. Я скинув його…

— Ти гарно сказав. У людей багато кайданів. А на душі — найбільше. Скажи — чому в них так багато богів? Чому вони такі жорстокі й злі?

— Раб шукає господаря. Син шукає батька. Людські боги — лише луна страху і приниження. Подолай страх, і дух твій знайде істину…

— А як же карма? Всі ваші мудреці схиляються перед її тиранією. Як вийти з її потоку, коли вона всесильна, як сягнути свободи, коли кожна дія тягне за собою відплату, як голос породжує луну в горах…

Провідник лукаво усміхнувся.

— Ти сама відповіла на запитання. Карма — луна. А всяка луна затихає. Не підтримуй луну новими криками, і настане тиша. Збагнула? Ще оповім тобі притчу. Жила гусінь. Зжерла багато листя в саду. А пізніше загорнулася в лялечку і за кілька тижнів вилетіла з порожньої оболонки барвистим метеликом, який почав радіти і бавитись у небі. Зібралися мурашки, щоб судити метелика за з’їдене листя. А він сміявся: “У мене навіть рота нема для їжі, за що мене судите?” — “Твій попередник винен, — казали мурашки, — листя їла гусінь”. — “З неї й питайте”, — весело відповів метелик і полетів бавитися з прегарною квіткою. Ось тобі відповідь, прекрасна доню. Карма володіє нами доти, доки ми приймаємо світ її закону. Вийди з її шкаралупи, стань метеликом…

— Я почала розуміти. Треба звільнитися внутрішньо, йти понад потоком світу…

— Саме так, — кивнув провідник, і в його задумливих очах промайнув вираз схвалення.

— А чому ти мене називаєш прекрасною? — збентежено запитала дівчина. — Чи для втіхи, чи від жалю?

— Я бачу світло серця, а не сон тіла, — сказав провідник. — І знаю, що сталося з тобою. Не питай — звідки. І відкинь тугу. Там, куди ми йдемо, тобі повернуть попередній вигляд…

Гіпатія задихнулася від вдячності, щось хотіла сказати, але промовчала. Тамувала сльози, дивилася на громаддя крижаних вершин, прислухалася до шуму водоспадів. Невже людина може витерпіти отакі неймовірні хитання від горя до щастя і не збожеволіти?

Гірські стежки звузилися, почали петляти над такими безоднями, що у еллінки запаморочилася голова. Провідник із коброю йшов попереду, підтримуючи дівчину за руку. Увечері вони сіли спочити на скелястому майданчику під кущами невідомої рослини, від квітів якої плинув ніжний, п’янкий запах.

— Тобі не холодно? — тихо запитала Гіпатія.

Провідник заперечливо похитав волохатою головою, витягнувся на камені на весь свій гігантський зріст, затих. Дивився у зоряну далечінь, огранену суворими скелями, щось тихо шепотів. Чи, може, дівчині здалося?

Вона задрімала, згорнувшись клубочком, бо з прірви тягнуло вологою. Снилася їй покійниця мати, знайоме убрання дитячої кімнати в Александрії, чулася ніжна колискова пісня.

М’який доторк руки пробудив її. Вона, позіхаючи, встала, неохоче попленталася за високою темною постаттю. Куди вони йдуть серед цілковитої теміні?

Ось вже не видно зірок, стало тепліше, запанувала глуха, неймовірна тиша. Навіть власних кроків не чутно. А потім зажевріло феєричне світло, вони вступили до високої печери, на стінах якої виблискували самоцвітні камінці. Попід стінами забовваніли ідоли чи якісь скульптури, вони ніби просвічували зсередини. Зненацька Гіпатія пополотніла, зупинилася, наче вкопана, відчула, як кров одливає від серця.

— Що це? — прошепотіла вона.

Провідник зупинився, вернувся до дівчини. З тихим шелестом підповзла і кобра, торкнулася ноги Гіпатії.

— Невже це… я?

— Ти, — спокійно мовив провідник.

Еллінка задихалася від тривоги і хвилювання. Як це може бути? Що за чари?

Її постать стояла перед нею, вирізьблена з майстерністю найкращих еллінських скульпторів з невідомого блакитного мінералу. В прозорому тілі пробігали тіні, пульсувала якась рідина, погляд непорушних синіх очей був важкий і далекий.

— Як же це? Як?

Провідник мовчав. Потім владно взяв дівчину за лікоть і повів далі. Знову згустився морок, покотилася імла, почулися заколисуючі звуки. Голий велет зупинився, допоміг Гіпатії лягти на м’який килим, легким порухом руки заглибив її в сон без видінь…

Вона прокинулася тихо і легко, ніби в дитинстві. Дихалося приємно, думки приходили до свідомості якісь ніжні й ласкаві, мов спалахи передгрозових зірниць. Гіпатія звелася на м’якому килимі, сіла, побачила, що на ній одягнене рожеве шовкове сарі. Чий це подарунок? Невже вона заслужила таку турботу й любов? Чим?

Еллінка схопилася на ноги, оглянулася. Згори лилося м’яке світло, ніби відблиск сонця. Воно проходило крізь отвір у кам’яному склепінні і кільцевими прозорими пристроями розсіювалось по всьому приміщенні. В куточку Гіпатія помітила свічадо на підставці з ебенового дерева, над ним скульптура сидячого бога чи святого з загадковим примруженим поглядом. Дівчина несміливо ступила до полірованої поверхні, зазирнула. І не повірила власним очам. Відступила. Знову глянула. Скрикнула щасливо, полегшено. її обличчя було ніжне, молоде, прекрасне, як колись. Сталося! Мовчазний провідник правду сказав! Де ж він, де її друг і рятівник! Куди вона потрапила?

Двері відчинилися, але дівчина нічого не чула, не бачила. Дивилася, дивилася на свою прекрасну постать, на омолоджене личко, дивилася, не одриваючись, то приступаючи до свічада, то знову віддаляючись. Почувся тихий, добродушний сміх, вона знітилася, сахнулася до килима, сіла на ньому. Знайомий провідник зупинився біля неї, поклав бронзову долоню на її розпашіле чоло. Гіпатія вдячно поцілувала його руку, сльози полегкості й вдячності виступили на її очах.

— Вставай, ходімо…

Лише тепер еллінка помітила, що провідник має на собі важкий чорний плащ, що прикривав білосніжну елегантну одежу. Буйне волосся перехоплювалося срібним ремінцем, видно було чисте високе чоло мудреця і воїна. Скільки йому літ? Сорок чи сто? Чи, може, тисяча?

Вони пройшли кілька півтемних переходів, зупинилися над глибокою ущелиною. Там горіли вогні, метушилися люди, неголосно гули якісь небачені пристрої.

— Що це? Хто? — здивувалася Гіпатія.

— Наги, — відповів провідник. — Мої браття, мудрі змії.

— Де ми?

Пошук на сайті: