Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx185 Кб1991
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2480 Кб2249

— Дарма стараєшся! З рук тирана її не вирвеш. Що ти маєш? Ясні очі? Пару рук? Гаряче серце? Хе-хе! Те все — мара в пустелі. Палац тирана оточений тисячною сторожею, туди й муха не пролетить. Повертайся, юначе, додому, дякуй богам за рятунок, шукай собі іншої коханої. Хіба мало гарних дівчат на світі, хіба мало прекрасних очей? Вони з’являються і щезають, як піна на хвилі. То лише гра стихій, мій гарний хлопче! Повір мені, я знаю життя. Бачу, як плачуть, проливають сльози прегарні рабині. А пізніше вспокоюються — бо не можна ж вічно плакати — і вже співають, радіють і тішать своїх володарів ніжними ласками, як ніжили десь у ріднім краю коханих хлопців!.. Ха-ха! Такий закон богів і людей! Не гнівайся, а подумай добре! Я правду кажу!

Огидною була та правда для Ісідора. Він подякував торговцеві за вість і рушив до Пальміри гірськими пустельними стежками.

Місто зустріло його велелюддям і схвильовано-уро-чистим гамом. На майдані товпилася юрма, посередині височів поміст з клітками, а в них шаленіли чорні пантери. Вої одганяли людей від помосту, нещадно били їх держаками списів, а тлумище насідало, шаленіло від жадоби видовища, і крик котився над прадавніми вежами, наче грім розлюченого моря.

“Ось воно — царство боже, — з болем думав Ісідор. — Де тут зберегти спокій і радість? Як посіяти думку добра у ці звихрені, жадібні душі? Вони хочуть лише втіхи й насолоди!”

На поміст вивели приречену, і юнак сполотнів від жаху. Він упізнав Гіпатію. Вона не опиралася, йшла спокійно і тихо, ніби вві сні. Ісідор рвонувся до неї, щось закричав, але його крик тонув у ревищі тлуму. Він бачив, як кохана зайшла до клітки, як підійшли до неї пантери і не торкнулися її. Блискавиця надії пронизала свідомість і знову погасла. Дівчину взяли з клітки і підвели до краю помосту, де кат готувався відтяти їй голову.

— За що? За що? — кричав несамовито Ісідор і поривався вперед, ніби хотів полетіти над юрбою до неї, щоб врятувати її від неминучості.

— Вона вбивця тирана! — крикнув хтось біля вуха. — Хіба не чув? Але глянь — хижаки не зайняли її! Боги дають знак, що вона не винна! Звільнити! Звільнити!

Ісідор кричав разом з усіма, тиснувся до помосту, п’янів від муки і безсилля. Гіпатія стала на коліна, і юнак бачив, як катівська сокира піднялася над нею. Він заплющив очі. “Боги! Не дайте мені бачити цієї останньої миті! Заберіть мене з проклятого світу!”

Древко списа вдарило його в груди, погасило свідомість. Тисячонога юрба накотилася, зім’яла під себе, поглинула у криваве, безжалісне чрево…

 

ПУСТЕЛЯ

 

Безвидне море колише всесвіт. Нема кінця-краю тому остогидлому колиханню. Без глузду, без мети, без доцільності, без любові. Куди, навіщо, чому?

Ісідор розпростер руки у вічність, хоче зупинитися, затриматися, збагнути. Нащо він є, звідки прийшов у свідомість, у світи відчуття і болю? Безвидна, пружна субстанція несе його, мне, терзає і не дає спочинку. Душа хоче смерті й не може осягнути її. Хіба є мука більша?

Він розплющив очі…

Над ним мерехтіли холодні зірки, плавно похитувалися у темно-синьому небі. Чулися мірні удари, тихе шелестіння. Що це? Де він?

Ісідор спробував поворухнутись, застогнав від нестерпного болю: все тіло горіло, як суцільна рана. Стріла пам’яті клюнула в мозок, розколола запону забуття. Невмолимо блиснув перед ним відблиск на катівській сокирі, загриміло юрбище. Зігнута беззахисна постать на помості, і над нею — безжалісне вістря долі. О небо! Це сталося?! І не захитався світ, не розкололися груди матері-Геї, не затремтіли основи Олімпу? Нащо ж, нащо він знову живе, хто витягнув його з чорної прірви для муки і безплідних терзань?

Він насилу підняв руку, торкнувся чогось живого і теплого. Гладенька шкіра, вкрита шерстю, далі широкі ремені, плетиво з грубої лози. Він лежить скулений в глибокій корзині, підвішеній до спини верблюда. На тлі неба видно спереду ще кілька велетів пустелі, які поважно й спокійно прямують під зоряним дахом.

Хтось схилився над Ісідором, юнак побачив жовту пляму обличчя, облямовану чорною бородою і густою гривою волосся. Насунулися темні провалля очей, почувся м’який мелодійний голос:

— Живий?

— Де я? — слабким голосом озвався Ісідор.

— Під небом, — дивно відповів незнайомий.

— Куди ми прямуємо?

— До вічності…

Що за дивні слова? Хто ці люди?

— Ви християни? Ви врятували мене?

— Як багато запитань для такого хворого тіла, — тихенько засміявся незнайомий. — Ні, ми не християни, так себе називають ті, які ніколи не збагнуть суті Христа. А врятував тебе випадок, доля твоя, а не ми. Наш караван проходив майданом міста… там когось страчували… Юрба вже розійшлася, було багато задушених… Ми оглянули трупи, ти ще дихав. Ми взяли тебе з собою…

— Там убили мою кохану, — прошепотів Ісідор. — Я шукав її по всьому світу. Знайшов і втратив…

— Те, що є, не можна втратити, — спокійно сказав невідомий. — Ти втратив те, чого не було…

— Як не було? — скрикнув Ісідор, і знову пекельний біль шпигнув йому в спину. — Я знав її змалку. Ми разом росли, кохалися. Разом їхали до Афін, щоб добути освіту й мудрість… А потім… пірати, рабство… її смерть… О боги! Навіщо така наруга?

— Кричи голосніше, — насмішкувато сказав невідомий. — Може, почують тебе боги! Може, відгукнуться…

— Ти так байдуже слухаєш мої слова? — з докором озвався Ісідор. — Ти без серця…

— Мудре серце не буде пектися тим болем, якого нема. Ти втратив мару, свій сон. Ти снив кохану, домівку, книги, майбутнє. Ти плів довкола себе барвистий візерунок ілюзій. Випадок чи доля розбудили тебе, і нема чого плакати за тим, що народилося в піні буття…

— Як дивно ти мислиш… Хто ти?

— Ми —сини гнозису…

— Гнозис? Знання? Що це означає?

— Ми пізнаємо суть цього світу, його початок, походження, його долю і прагнемо до втаємниченого кореня справжнього буття, до Великого Гнозиса…

— Хто цей Гнозис? Бог? Син божий? Чи багато богів?

— Ні те, ні інше. Це — велика повнота, духовна Плерома, де панує велика єдність. Туди вернеться лише той, хто відсахнеться світу, створеного деспотичним творцем, богом зла…

— Бог зла? Хіба не добрі боги створили цей світ, сонце, море, землю, людей?

Незнайомий з жалем похитав головою, чорні провалля очей глянули на Ісідора допитливо і докірливо.

— Ти гадаєш, що бог добра міг створити піратів, убивць і тиранів? Ти думаєш, що богу любові треба будувати світи, де страждають істоти — люди і тварини, де ллється кров і панує смерть, де киплять війни і курява замітає навіть найвищі споруди, де сьогоднішній день не відає про завтрашній…

— Мудреці кажуть, що все горе від гріхів людських. Що спочатку був золотий вік, а вже потім…

— Дитячі байки, — усміхнувся незнайомий. — Нікчемне мислення, яке боїться образити богів своєю допитливістю. Ти міркуєш, як дикун або варвар. Невже у всемогутнього бога не було снаги чи вміння дати світові повноту щастя й любові, не творити хижаків та блощиць, гадів чи крокодилів?

— Хто ж тоді його створив?

— Я вже сказав — бог зла. Негідний син святої Софії, древній дракон.

— Звідки він з’явився? — вражено запитав Ісідор. — Вперше чую таке.

— Слухай уважно, — суворо мовив невідомий. — Може, ти недарма потрапив до нас — горе, яке ти звідав, відкриє твою духовну суть, пробудить до істинного життя і розуміння. Ніч довга, пустеля німа, над нами зорі, — саме час розмовляти про священний гнозис. Було так, юначе чужинцю… З правіку існує, є, не припиняється й не виникає Єдине Нероздільне Життя, Всеосяжна Повнота. Вона обнімає всі сфери, всі вияви, всі можливості. І є в тій Повноті багато сутностей, і кожна з них — вільна. їхнє єднання свобідне, незалежне, любовне. І є право в тих сутностей — невід’ємне божественне право — бути або не бути в тій єдності…

— Але ж так можна знищити повноту! — здивувався Ісідор.

— О ні. Повнота не щезає, якщо навіть одна з сутностей виходить з неї. Повнота відтворюється іншими сутностями, бо вони — безмежні. Саме так сталося, коли з Плероми відійшла свята Софія, мудра сутність Материнства…

— Чому вона одійшла?

— Вона не вдовольнялась повнотою, даною од віку, а захотіла власного породження, дітей вільного вияву, її бажання стало дією, і стіна Плероми замкнулася за нею. Вона опинилася самотня серед хаосу. І породила того, який став її першим сином і мужем. Його воля, виявлена в слові, збудувала світ. І жахнулася Софія, побачивши цей світ, бо збагнула свою помилку: світ, народжений неповнотою, не може стати гармонійним. Щоб існувати, він повинен був живитися власними соками, самопоїдатися. Так народилася сила-силенна світів, істот, людей, які несуть в суті своїй порок неповноти і прагнення до Плероми. Вічна жадоба осягнути завершення і безсилля здійснити це завдання. І заплакала Софія горючими слізьми, збагнувши своє падіння, і звернулася до Повноти, щоб відкрилася брама любові, щоб прийняла її назад. Але мовчала Плерома, бо міст єдності було перервано вільною волею Софії. Залишаючи в новоствореному світі частки свого духу й творчості, не могла Велика Мати вернутися до Спільноти. Тоді вона попросила творця — свого мужа і сина, — щоб він зупинив колесо світу. Творець гнівно відкинув мудру пораду Софії, заявивши, що лише в ньому вся повнота буття і нема інших богів, окрім нього. Так першонароджений син Софії повстав супроти Єдності, утвердивши порочне буття, як довічний вияв своєї верховної волі. Так він замкнув цей світ у невимірну в’язницю, з якої відтоді не могла врятуватися жодна душа…

— Яка страшна легенда, — прошепотів Ісідор.

— Це істина, — заперечив невідомий. — Я тобі розповів прадавній заповіт мудреців, які несуть естафету гнозису у майбутнє, щоб колись Останній Син Софії, який прийде в силі й славі, збагнув своє покликання і почув заповіт Вітчизни Свободи…

— Ти кажеш про Христа?

— Так. Але не про того, якому поклоняються християни, не про того, який зображений розіп’ятим на дереві. Я мовлю про єдинокровного сина Софії, якого вона породила із себе, щоб подарувати змученому світові надію на повернення до Повноти. І Син прийшов у світ, проклавши міст від царства бога зла до сяючої Плероми. Кожен може стати на нього і рушити до країни Волі, але не просто пройти над безоднею — треба зректися всього земного, всього ілюзорного. Син мудрої Софії йде по світу, він мучиться з нами, страждає з нами, розіп’ятий у нас, в нашому серці. Ми — сини Гнозиса — несемо вість про розтерзаного духа, який прагне до батьківського дому, закликає всіх зрячих покинути морок і линути до вічного світла… Чи збагнув мене хоч трохи? Чи горить твоя душа жадобою волі?

Ісідор помовчав, зітхнув, дивлячись на далекі зірки. В нічній імлі пливли темні бархани, тихо шелестів пісок під ногами верблюдів. Тіні, тіні… Справді, байдуже, холодне породження… Хіба можна осягнути в цьому світі радість і повноту, коли один удар ката зупиняє все — шукання, любов і надію?

— Послухай… не знаю, як кликати тебе…

— Називай братом… ми брати по неволі… радий буду, якщо станемо братами свободи…

— Послухай, брате… А як же творець, бог?

— Він повстав проти Софії, своєї матері і жони. Тому його сокровенно назвали Сатаною. Але мало хто знає про це. Жерці бога зла, навпаки, називають Сатаною всіх духів добра і любові.

— Хто ж ці жерці?

— А всі, хто поклоняється образу бога чи богів. Всі, хто вважає, що цей світ породжено добрим богом. Всі, хто вважає, що можна врятуватися зі світу зла, повіривши в божественність Ісуса, але не ставши таким, як він. І поганські боги, і християнське бузувірство, і єврейський Єгова, і дикунські ідоли — то лише страшні тіні первісного дракона. Він не хоче дати людям свободи, він тримає душі в полоні…

— Навіщо?

— А що він робитиме без полонених душ? Без молитов, без храмів, без поклонів, без пророків? Літати в невимірному хаосі? Злитися з Повнотою він не може, бо відкинув її. А залишитися самотнім теж не може, бо самотність — це небуття. Ми є лише тоді, коли віддаємо себе іншим…

— Це правда! Ой, яка це правда! — простогнав Ісідор. — Доки я міг віддавати себе їй, я був щасливий, а тепер…

— Дурний хлопче, — докірливо сказав невідомий. — Тепер лише ти можеш вибирати стежку до справжнього життя. Там ти знайдеш, відтвориш усе, що втратив тут, у мороці нижчого світу…

— І її? — скрикнув юнак.

— А її найперше! — м’яко шепнув невідомий. — Бо повнота — то любов. За гранню тайни перша зустріч — зустріч коханих. Дерзай, брате!

Пошук на сайті: