Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx185 Кб2004
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2480 Кб2259
— В моїм серці — біль і надія. Наче жарина загорілася. Ти оповіси мені все, старший брате. Я хочу знати істину…

— Ми відкриємо тобі таїну буття. Твої крила відростуть. Ти — син духа, якщо так швидко відчув вітер істини…

— Я залишаюся. Іншого шляху нема. Вибираю найважчий. Може, на ньому відшукаю те, що втратив на минулих стежках…

 

ПРИМХА ДОЛІ

 

Ой, як довго тягнеться чекання! Чому не опускається сокира? Чи остання мить розтягнулася на віки?

Дивний гомін юрби. Схвильовані крики.

Біля шатра правительки метушня. Вона дає знак зачекати, і кат відходить.

— Видовища! Видовища! — гримить невдоволена юрба, п’яніючи від екстазу чекання.

До шатра правительки наблизився багатий мандрівний гість — розкішний індуський магараджа. Не сходячи з коня, привітав тиранку, приклавши руку до серця. Вона скупо кивнула, гнівно зсунувши брови: чого треба пришельцеві?

Слуга магараджі схилився перед правителькою в поклоні, промовив скупо й стримано:

— Великий володар Аріаварти магараджа Хара-дева пропонує викуп за жінку, засуджену до страти.

— Вона вчинила злочин і повинна вмерти, — різко мовила правителька.

— Магараджа каже, — смиренно відказав слуга, знову кланяючись, — що вона для вас щезає і так і так. Чи візьме її земля, чи далека Індія — ясні очі володарки ніколи не побачать ту, яка вчинила злочин.

Правителька мовчить, кусає безкровні вуста, запитливо дивиться на радника. Той погладжує довгу сиву бороду, смиренно опускає очі долу.

— Великого правителя не повернеш з неба на землю, — тихо прошепотів радник. — Наша скарбниця не порожня. Хай володарка не боїться назвати суму, достойну славетного роду…

Правителька похмуро кивнула, крізь зуби процідила відповідь. Слуга повернувся до магараджі, і той, вислухавши посланця, ледь помітно всміхнувся, схиливши голову на знак згоди.

Бої повели Гіпатію з помосту до магараджі. На її місце потягли інших засуджених; ярою блискавицею майнула в повітрі сокира. Юрба побачила кров, захоплено закричала, почала тиснутися до помосту.

Гіпатія оглухла від крику, нічого не розуміла і тупо дивилася на вродливе обличчя магараджі, який з цікавістю розглядав бліде й замучене створіння з велетенськими блакитними очима — казковими вікнами у нетутешній світ, Він щось запитав її — дівчина мовчала, лише зуби її дрібно цокотіли, ніби від холоду. По знаку магараджі слуга накинув їй на плечі теплий плащ, закутав, підсадив у закритий паланкін, укріплений на спині верблюда. Вона знеможено опустилася на м’які подушки, якась старенька жінка ласкаво поклала її голову на зручне підвищення. Відхилилася завіска, блискучі чорні очі магараджі знайшли Гіпатію, гортанний лагідний голос промовив досить чистою грецькою мовою:

— Заспокойся, дівчино. Бог смерті Яма пожалів тебе. Він одійшов і не скоро вернеться. Ти вільна і поїдеш зі мною до прекрасної Індії, в мою Аріаварту…

Сльози покотилися з очей Гіпатії, ридання стрясали її змучене тіло. Стара жінка пригортала її голову до висхлих грудей, жалісливо шепотіла:

— Поплач, поплач, бідненька! В сльозах виллєш горе і страх. Все мине… Все мине… Як минає життя… як проходять дощі над Аріавартою, щоб дати дорогу страшним суховіям… Поплач, поплач, ясноока чужинко… Приготуй душу свою до великої радості…

 

ШУКАННЯ В СОБІ

 

Похмурий Сінай.

Безводна пустеля, непривітні гори. Палючі дні, прохолодні ночі.

Тут шалено прокочуються смерчі над мертвими пісками, ніби сліди нечестивих ігрищ лютих демонів. Тут ховаються в крутих ущелинах розбійники і знедолені, зберігаючи свою нужденну волю від довгих, рук тиранів, правителів та префектів провінцій. Тут шукають шляху до бога тисячі християнських аскетів, поховавши себе навіки від світу та його принад в глибоких відлюдних печерах. їх принаджують сюди славетні місця, де прадавній суворий пророк гартував Ізраїля до вирішальної битви за землю заповітну, де м’яв і ліпив з дикого і хаотичного плем’я божих войовників, здатних пронести через тисячоліття грізну волю невмолимого Єгови. їм ще й досі ввижається грозова постать володаря світу, який серед блискавиць та грому опускається на гору Сінай, щоб ствердити Мойсееві свою прихильність а чи гнів. І коли понад горами шаленіють громовиці, самітники радісно прислухаються до урочистого відлуння, і молитви їхні тоді стають бадьорішими, і перед їхнім втомленим зором постають видіння ангелів та прадавніх святих, втішаючи їх та обіцяючи неземне блаженство за муки, що доводиться терпіти на землі.

В цій пустелі знайшли собі притулок і сини Гнозиса, супротивники ветхозавітного бога. Сюди прибув і еллін Ісідор, врятований гностиком Коліоном, послідовником славетного Валентина, відомого духовного учителя.

Кілька днів та ночей Ісідор спочивав, думав, блукав поміж непривітних скель, намагався віднайти сам в собі рівновагу для того, щоб жити, мислити, відчувати. Бо жити — то означає мати якусь мету і прямувати до неї. Для Ісідора все позаду було зруйновано, обезцінено, втрачено, отже дух вимагав нового розуміння і шляху. Перші розмови, що їх вів еллін з Коліоном в дорозі, заронили зерно надії в серце, але треба було зміцнити ті несміливі парості, відчути їхню життєвість, надійність, доцільність.

Сінайська пустеля, обрана самітниками для духовних подвигів, вельми відповідала тому, заради чого тисячі змучених шукачів істини прагнули сюди. Вона залишала людину на самоті з небом, вона відрубувала її від принад хаотичного світу і в сумних довколишніх краєвидах показувала марність земного буття. Нагромадження скель, бідні чагарі, майже повна відсутність життя, якщо не лічити пустельних змій чи самотніх орлів у далекому небі, — все це говорило подвижникові, що він перебуває не в рідному краю, а мандрує далекими шляхами чужини і повинен знайти жадану вітчизну неба за туманами і обманом ілюзорного життя.

На п’ятий день Ісідор зустрівся з синами Гнозиса. Окрім Коліона, довкола вечірнього вогнища, запаленого біля печери, зібралося ще кілька духовних братів. Два з них були молоді єгиптяни, не старші від Ісідора, інші — літні, досвідчені люди. Серед них еллін відзначив сивобородого велетня з прозорими очима, худого й мовчазного. Він дивився у веселе багаття, і погляд його спочивав на видиві нетутешнього світу. Коліон торкнувся його руки, і той кивнув. Неохоче розімкнувши вуста, зітхнув і, наче прокинувшись зі сну, звернувся до Ісідора:

— Наш юний брате, ти прибув до нас. Що бажаєш добути в цій пустелі?

— Випадок привів мене сюди чи воля богів, — тривожно відповів юнак, — але я відчув поклик душі — дізнатися правду про себе, про світ. Навіщо я, звідки й куди? Я мав батьківщину, батька, кохану, надії й мету. Я прагнув у майбутнє, бо гадав там знайти здійснення свого життя, завершення і плід. Я був сліпцем. Перша буря, граючись, зруйнувала мої дитячі уявлення. І я став жебраком; чого мені тепер просити і в кого? Брат Коліон врятував моє тіло. Хто врятує мою душу, мій розум від безнадії?

— Ти сам, — суворо відповів сивобородий.

— Як?

— Відповідь у людині. Ззовні нема нічого. Якщо ти чекаєш пояснень чи повчань збоку, — ти неминуче стаєш залежним від речей, молитов, богів, людей, учителів, вождів, священних текстів. Отже, ти потрапляєш у рабство — грубе чи ніжне, але все-таки в рабство. Я можу передати тобі свій досвід, порадити те чи інше, але не більше. Все, що скажу тобі я чи інший брат, візьми в серце, перепали на вогні сумління і муки і тоді прийми або відкинь. Істина — в тобі!

— Але ж це страшно! Ніби ціла вічність перед тобою і ти — її господар.

— Так воно і є, — кивнув сивобородий, і в його дитячих очах заблищали веселі іскри. — В серці людини — зерно вічності. Але всяке зерно можна знищити недбалістю або добути з нього багатий врожай. Боїшся ти втратити зерно, боїшся посадити його в землю, — залишишся жебраком. А кинеш у землю, позбудешся того скарбу, ніби втратиш дорогоцінне зерно, — глянь, восени матимеш замість одного зерна десятки зерен. Зможеш і друзям подарувати дорогоцінний врожай серця. Запитуй же, юний брате, хочу почути, чим бентежиться твоя душа. Запитання показують глибину потреби. Мої відповіді будуть лише відгуком на спрагу твоєї сутності…

— Брат Коліон пояснив мені, — звільна мовив Ісідор, — що цей світ не створений добрим і всеблагим богом…

— Це так, — кивнув сивобородий. — Міркуй відверто й щиро, без страху. Навіть ми, люди, маючи добре серце, діємо так, щоб не вчинити зла, щоб не турбувати рідних істот, щоб допомогти нашим ближнім. Невже всеблагий бог може бути гірший від людей? Адже для всеблагого творця все суще — його діти! А особливо люди — істоти мислячі. Тоді подумай: чи може всеблагість і любов творити світ, в якому знемагають міріади тварин і людей, поїдають одне одного і умножають з дня в день океан зла і муки?

— Не мислю такого, — сказав Ісідор відверто. — Любов не може вразити нікого. Бо тоді вона перестане бути любов’ю.

— Істина звучить в твоїм серці, — кивнув сивобородий, і Коліон та його сусіди схвально глянули на елліна. — Отже, треба збагнути, що цей світ — незаконне породження сил зла.

— Але ж в ньому є любов? — замислено озвався Ісідор. — Є квіти, сонце, ніжність, чисті дитячі очі. Є материнська вірність, є побратимство і мужність, є подвиги і шукання…

— Не бачу протиріччя. В’язниця мурується тиранами, але сидять в ній герої та шукачі істини. В цім світі змішані добрі й злі серця: сини світла й сини мороку. Велика Софія дарує світові свою любов, тому ти бачиш квіти, ніжність, красу неба. Якби не її жертва, люди б захлинулися в бруді й ненависті, що їх посіяли жерці земного бога та їхні слуги…

— Чому ж Софія не покине цього світу? Чому не вернеться в світи любові і єдності?

— Вона не може кинути свого сина, розіп’ятого в серцях людей. Треба зібрати докупи частки небесного вогню. Час прийде, але не скоро…

— Чому не скоро? Що заважає цьому? Навіщо такі нескінченні муки? Хіба Плерома не має всемогутності?

Сивобородий усміхнувся поблажливо й ласкаво, поворушив палицею жарини у багатті.

— Жерці язичества і християнські єпископи посіяли отруйні зерна нерозуміння в душі людей. Бідні діти землі! Вони населили небо страшними тінями і поклоняються їм, годуючи упирів живою кров’ю. Плерома не може вторгатися в долю земних створінь, як не може небо опуститись на землю, щоб підняти в повітря пташку. Пташка повинна сама зростити крила для польоту і прагнути вгору. Чи збагнув?

— Я буду думати…

— Думай самовіддано і безстрашно. Головне — відкинь страх. Нам нікого боятися, бо дух невмирущий: він — дитя безсмертної матері Софії. Деміург — зрадливий син, творець видимого світу, може взяти все від нас: тіло, майно, землю, багатство. Але хай бере всю ту піну буття! А нерушиме багатство з нами — наша невмируща сутність…

— Як же звільнити ту вічну частинку? Як повернутися до рідного краю?

— Це — найголовніше питання. Не просте рішення стоїть перед кожним шукачем. Господар світу через своїх жерців утверджує нерушимість цього творення. Він загрожує карами або принаджує нагородою. Але істина, прийнята під страхом,— лише гримаса потворності, а істина, дана як нагорода, є лише плата за послух. Що нас тримає тут, в цьому світі?

— Батьки… друзі, вітчизна… принади життя, насолода, любов…

— Так, так… І ще безліч інших явищ та речей. Тисячі, тисячі ниточок і мотузів, незримих пут, що ними сповито душу. Щоб їх розірвати, треба відмовитись від цього світу…

— Як? — здивувався Ісідор. — Убити себе? Я думав про це, коли втратив кохану. Невже так просто?

— Не просто, — заперечив сивобородий. — Самогубство не звільняє нашої невмирущої частки. Ти вбиваєш тіло, але не знищуєш жадоби відчуття. Відчай, втрата близької істоти кидає тебе в обійми небуття, але твоє серце залишається в полоні ілюзорного світу. Щоб добути волю, треба, залишаючись тут, на землі, відмовитись від неї, від її принад. Жінка, багатство, насолода — все це кайдани деміурга, якими він закував нас. Вирви в серці своєму корені жадання, запали в душі вогонь одного лише прагнення — до краю свободи, до божественної повноти…

— В чому свобода? В чому повнота?

— Свобода — від всього. Повнота — відсутність всього.

— Не збагну.

Пошук на сайті: