Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб2088
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб1702

 

Олесь Бердник, Юрій Бедзик

Людина без серця

Науково-фантастична повість

Частина перша

Катастрофа

Від Фрідбурзького собору машина звернула ліворуч і пом­чала широким залюдненим проспектом. Петер Стар, тримаю­чи ліву руку на рулі, правою ніжно обняв Евеліну. її каштано­ве волосся тремтіло від поштовхів машини.

— Петере, тихше. Хочеш накоїти лиха? — Вона говорила напівголосом, зморена щастям і ніжністю, притиснувшись що­кою до його грудей. — Чого ти поспішаєш? Ми повінчалися і тепер завжди будемо разом…

— Повінчалися? — Він скоса глянув на дружину і ши­роко посміхнувся. — А ти знаєш, Еве, мені все ще не віриться, що ми їдемо з церкви… Та хто знає, може, й зараз це тільки сон.

Евеліна рішуче відхилила від себе його усміхнене облич­чя — вольове, красиве, із зухвалим поглядом сірих очей.

— Не плещи дурниць, Петере, — наказала вона владно. — Пильнуй краще за дорогою і не прикидайся нещасним. Якщо це й сон — то дуже хороший. Хай він буде таким вічно. Чуєш, любий мій? Вічно! Я знаю, я певна — щастя не покине нас.

— Звичайно, при одній умові, — перебив її жартівливим тоном чоловік, — якщо мої атомні досліди увінчаються успі­хом. Скільки ще роботи! Адже я, власне, тільки почав. Це не якесь там утопічне маячіння. Ми з тобою, Еве, люди ділові, нехай бідолаха Берн займається чаклунством…

— Облиш, — гостро зауважила Евеліна. — Нащо знущати­ся з людини.

Стар звів над переніссям брови. На його самовпевненому відкритому обличчі з орлиним носом і важким м’ясистим підборіддям з’явився вираз щирого подиву.

— Ти серйозно говориш? Йоган Берн — мій кращий друг, і я маю знущатися з нього…

Слова завмерли на вустах Стара. Натиснувши на гальма, він уважно подивився вперед. Біля тротуару юрмився натовп, перегороджуючи шлях машинам. Десятки вилискуючих ку­зовів уже збились докупи, немов казкові черепахи з сяючими панцирами. Над натовпом здіймалися кулаки, палиці, стеки. Чулася лайка, відчайдушний крик.

— Ого-го! Там комусь добренько всипають! — з безтур­ботною посмішкою вигукнув Стар.

На обличчі Евеліни проступила болісна гримаса.

— Петер! Петер! — Вона схопила чоловіка за руку. — Вони когось топчуть. Це ті… зеленоберетники… Боже мій! Нащо ж вони! Нащо?

— Хай побавляться, — озвався Петер, якого несподівана сцена вразила не більше, ніж кадр у доброму пригодницькому фільмі. Він виглянув з машини і підкликав до себе хлопчика-газетяра.

— Слухай, малий, що там скоїлося?

Газетяр стріпнув білявим чубом, простягнув Стару газету.

— Купуйте! Купуйте! Переговори Германа Тода в Браунгтоні! Загроза червоної агресії на африканському континенті…

— Малий, дай мені газету й скажи, кого там лупцюють? — змінив тон Петер, розуміючи, що інакше йому не дізнатися правди.

Хлопчик одразу підскочив до машини і всунув у віконце газету.

— Легіонери б’ють двох червоних, — квапливо став поясню­вати білявий газетяр, веснянкуватий, довгошиїй, з великими, мов тернини, очима. — Ті закричали: “Хай живе Герман Тод”, а червоні розреготалися. Ну, вони їх і взяли в шори… Онде бачи­те, бачите, як нападають. — На блідому обличчі хлопчика про­майнула зневага. — Герої! Десять на двох. А поліцаї хоч би тобі вухом повели. — Він голосно сплюнув і, відійшовши до тротуа­ру, загукав до перехожих: — Переговори Германа Тода в Браунгтоні! Купуйте екстрений випуск! Купуйте екстрений випуск! Герман Тод веде переговори про створення імперської армії…

Машини рушили з місця. Натовп став поволі розходити­ся. Майнули поліцейські каски, одна, друга… Стар включив мотор. Його губи були міцно стулені, але в очах ще грали задерикуваті вогники. На тротуарі кілька чоловік тримали під руки юнака з закривавленим обличчям і гнівно про щось пе­ремовлялись.

Коли машина Стара проминула місце бійки, Евеліна гля­нула на свого чоловіка повними сліз очима.

— Останнім часом вони зовсім знахабніли. Петере, чим це кінчиться?

— Нічим, моя люба. Нація піднімає свій голос. — Петер знову впевнено вів машину через неспокійне вуличне море. Весняний вітерець лопотів його шовковою сорочкою. — Ти, Еве, якась дивна. Хіба тобі не зрозуміло, що все повинно бути саме так? Моральне змужніння нації, народження сили, вик­лик гнилій цивілізації сучасного! Ха-ха-ха! Як ще там просто­рікує Ганс Шаукель, вірний поплічник президента?

— Не смійся, Петере, — роздратовано перебила його Еве­ліна, відсуваючись од чоловіка. — Поліція не захищає грома­дян. Розвалюються правові підвалини держави…

— Ох, боже мій! — знову розвеселившись, промовив з робленим відчаєм Петер. — Я чую випускницю юридичного факультету. Правові підвалини! Перестань, Еве. Я нічого не хочу знати про політику. Давай краще поговоримо про наші справи… Постривай-но! Ти щось там говорила про Йогана. — Мить помовчавши, він раптом пригадав: — Ага! Ти казала, що я знущаюся з нього…

Евеліна, все ще заполонена якимись далекими думками, враз ніби прокинулась зі сну. Звела на Петера зелені очі, него­лосно промовила:

— Звичайно, знущаєшся, Петере.

Петер здивовано похитав з боку в бік головою. Ото ска­зала!

— Ти знаєш, Еве, — серйозним тоном заговорив Петер, — коли я згадую про нашого Берна, мені стає жаль його. Такі люди в наш час не геть скільки щастя можуть подибати. Гор­дий, відлюдкуватий, до всього ще й чесний. Ех, Йоган! Забув він, що наука без комерції — все одно, що життя без кохання.

Стар нахилився грайливо до Евеліни, але в ту ж мить мусив міцніше взяти до рук руль, бо машина саме підкотилась до перехрестя.

— Швидше б уже додому! — незлобиво вигукнув Петер. — Зараз я схожий на Йогана. Сиджу поряд з тобою, а по-справ­жньому обняти тебе не можу. Так, Йоган мрійник і фантаст. Що ж дивного, коли такій людині ні в чому не таланить: ні в науці, ні в коханні.

— Кажуть, що в житті буває інакше, — озвалася задумливо Евеліна. — Кому не щастить у коханні, тому щастить у роботі.

— Ти віриш в його чудернацькі експерименти?

— Любий мій, колись же повинно поталанити людині. Берн — наш щирий друг…

— Так, Еве, він наш друг, і тому я хочу, щоб він кинув свої дитячі забавки. З його здібностями можна гори перевернути.

Евеліна рішуче хитнула головою. Глибше відкинувшись на спинку м’якого сидіння, задумливо мовила:

— Вчора він сказав мені, що апарат вже сконструйовано. Залишилось тільки випробувати його на живих істотах.

— Дурниці! — Пройнятий самовпевненою рішучістю, Стар гордовито підняв свою біляву голову. — Механічне серце може бути тільки проміжним етапом, але ніколи…

— Петере, стій! — раптом перелякано зойкнула Евеліна. Розширеними від жаху очима вона дивилась поперед себе.

Стар подався вперед, щосили натиснув на педалі.

Назустріч їм, обганяючи великий незграбний автобус, мчав поліцейський автомобіль. Він з’явився раптово, виповнюючи повітря надривним завиванням сирени.

У голові Стара майнула думка: “Врятувати Евеліну… Під удар лівий борт”.

Крутим поворотом керма він спрямував машину право­руч. В ту ж мить жахливий удар відкинув автомобіль до тротуару.

Серце працює

На високому, випуклому лобі Йогана Берна виступив ряс­ний піт. Блиснули за скельцями рогових окулярів очі, зупи­нилися на обличчі асистента.

— Скільки? — схвильовано спитав Берн, витираючи ру­кавом білого халата чоло.

— Десять хвилин п’ятнадцять секунд…

— Зашивайте.

Берн втомлено опустився в глибоке крісло. Крізь заскле­ну стелю до операційної вливалося яскраве сонячне проміння. Але радість весняного пробудження, всі барви оновленої землі здавалися Берну далекими і чужими. Його серце жило зараз одним — операцією. Усі думки зосередилися на отих вправ­них руках асистента, який, ставши замість нього до операцій­ного столу, швидко орудував інструментами.

“Чи вдасться? Чи не буде сьогоднішня операція останнім днем моїх дерзновенних мрій? — думав Йоган, раз по раз поглядаючи на хронометр. — До великих відкриттів ідуть ро­ками пошуків і жертв, а я сподіваюся досягти свого одним ударом. Але ж усе продумано. До найменших дрібниць. Що б не думав цей вічний скептик Гельд, я на вірному шляху”.

— Все! — коротко озвався асистент, і з полегшенням підняв перед собою руки. То були великі, здавалося, незграбні руки трударя. І весь він, Франц Гельд, був схожий на витесаного з міцного дуба несхитного велетня, добродушного і замріяного, з постійною посмішкою на товстих, по-дитячому ніжних губах.

— Дайте мені вимикач, Франце… — Голос у Берна зри­вався. Він важко дихав, ніби йому довелося допіру шалено бігти. Смаглява шкіра на його худому обличчі ще дужче на­тяглася. Гельд, з тією ж прихованою посмішкою на вустах, простягнув йому плоску металічну коробочку. Подав її обе­режно, ніби якусь найдорожчу в світі кришталеву річ. Ми­мохідь глянувши на свого асистента, Берн раптом вловив у його синіх очах тепле співчуття. І посмішка на Францевих повних губах здалася Йогану дружньою і підбадьорливою.

— Включайте, — тихо наказав Берн.

Біля операційного столу спалахнув екран. На ньому виник світловий промінь, зігнувся зигзагом і швидко забігав в різні боки…

— Компресор працює, — тихим урочистим голосом про­мовив Гельд.

Берн мовчки кивнув головою і вп’явся очима в широку стрічку електронного записувача біострумів[1]. Стрілка лиши­лась нерухомою.

— Невже невдача? — похмуро промовив асистент. Його усмішка згасла. В цю мить Гельд уже не пам’ятав про те, що до останнього дня скептично ставився до дослідів свого шефа, що гаряче доводив Берну нездійсненність його за­думів омолодити людину і зробити її безсмертною з допо­могою шматочка металу. Це переконання йшло в Гельда не тільки від розуму, а й від усієї його життєрадісної, людино­любної натури. А ось зараз, коли його погляди мали підтвер­дитися, Франц раптом зажадав пристрасно, щиро успіху операції. Адже чудеса теж трапляються, і буває так, що найкарколомніші відкриття приходять випадково й незбагнен­но.

— Зачекайте… не судіть так рано, — відмахнувся Берн. Зігнутий, напружений, він стояв, вчепившись тремтячими ру­ками в операційний стіл, і невідривно дивився на екран. — Може… ще не все втрачено. Адже тиск нормальний… Так, так… — Його обличчя раптом проясніло, густі кущуваті брови радісно підскочили вгору. — Дивіться! Пішло! Пішло!

Він відчув, як перед ним загойдалась кімната і скляна стеля невблаганно стала навалюватись на нього. Берн зап­лющив на мить очі, але й із заплющеними очима виразно бачив перед собою маленьке перо, що повільно рухалося по стрічці. За ним, наче за равликом, що неквапом повзе по піску, лишалася хвиляста лінія. Берн розплющив очі. Спокій уже повернувся до нього. Впевненим, твердим голосом, не­мов виносячи вирок своєму невблаганному ворогові, про­мовив:

— Серце працює!

Зірвав з голови білу шапочку, витер з обличчя піт, роз­куйовдив підстрижене їжачком волосся. Гельд з подивом сте­жив за ним. Ніколи він ще не бачив хірурга Берна таким збудженим і неврівноваженим. Берн перехопив погляд асис­тента, посміхнувся.

— Не дивуйтесь! Це ж тріумф. Це — виклик смерті!

Гельд із сумнівом похитав головою. Знову ним опанувала колишня зневіра. Успіх на собаці — ще не доказ. Людський організм поставить свої вимоги. Гельд хотів сказати про свої сумніви хірургу, але стримався. Шанобливість не дозволила йому бути до кінця відвертим.

— Ви не згодні зі мною? — Обличчя Берна спохмурніло. — Ви — вічний скептик, Гельд. Навіть такий факт не може вас переконати.

Асистент журливо посміхнувся.

— Докторе, я щиро радію разом з вами. Однак моя радість не означає, що я цілком і остаточно вірю в механічне серце, тобто — в його чудодійну силу.

Доктор Берн знову сів у крісло. Гельд скромно став поруч.

Сторінка 1 з 33 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 > У кінець >>

Пошук на сайті: