Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3151
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2818
— Гельд! Я просто дивуюсь вам. — Берн знизав плечима. — Ви молодий, талановитий вчений, але я не розумію, де ваші елементарні знання? Невже ви не уявляєте собі принципових основ процесу старіння? Ви забуваєте… перепрошую, я не хочу вас повчати, але ви просто забуваєте, що передчасне старіння клітин настає через втому серця. Після сорока — сорока п’яти років активність організму катастрофічно падає саме через оту нездатність серцевого апарата боротися проти створення вуглецевого кістяка[2].

— Вибачте, докторе, — стримано озвався Гельд, — навіть ці школярські істини не можуть мене ні в чому переконати.

— Не вас, а вашу впертість, Гельд!

— Докторе, — вів своє асистент, — ви хочете з допомогою механічного втручання запобігти створенню вуглецевого кістя­ка…

— О боже! — патетично вигукнув Берн, звівши догори руки. — Нарешті ви заговорили мовою справжнього медика.

— Дозвольте, докторе…

— Я дозволяю вам, Гельд, я все вам дозволяю, — перебив асистента Берн. — Але ж ви й мені дозвольте дещо сказати. Моя істина проста: ось вона, на операційному столі, у грудях пса… Так, так, це моя істина. І вона цілком підтвердить мої передбачення. Ви сказали: з допомогою механічного втручан­ня запобігти створенню вуглецевого кістяка… Додам: у кліти­нах живого організму. Ви висловили формулу, в яку не віри­те. Але, на щастя, ця формула повинна ствердитись. Я вірю, що механічне серце, яке завжди буде діяти ритмічно і з однаковою силою, безупинно даватиме поштовх для відновлення клітин. Живі тканини не будуть старіти. Якщо ж і наступить смерть, то тільки через сотні років, коли відмовляться служи­ти нервові клітини.

Гельд, заклавши за спину руки, пройшовся по операційній. Він замислено дивився собі під ноги.

— Все це вірно, докторе, — заговорив він обережно. — Але ми не певні, що механічне серце діятиме саме так. Хто гарантує нас проти його негативного впливу на органічну тка­нину? Адже природне серце зв’язане з організмом за допомо­гою нервів, тканини, лімфи. Це — органічний зв’язок. А меха­нічне серце…

— А механічне теж матиме такий зв’язок… — перебив його Берн, уже дратуючись. — Згодом ми створимо систему судин, яка, минаючи механічне серце, буде відновлювати органічний зв’язок аорти, артерій і внутрішніх органів. Штуч­не серце залишиться поза внутрішніми реакціями!.. Ніякі психічні чи інші зрушення не будуть випливати на нього і не руйнуватимуть його, як це буває з природним серцем. З допо­могою системи чутливих реле[3] воно буде реагувати на підви­щення чи пониження тонусу організму збільшенням чи змен­шенням струменя крові…

— Що ж! — примирливо сказав Гельд, лагідно усміхаю­чись. — Дай боже! Але в мене є цікава думка! Останнім часом я перечитав багато матеріалів якраз у цій області науки…

— Ну й що ж?..

— Вчені на Сході йдуть зовсім іншими шляхами, — почав Гельд.

— Знаю! — зневажливо відмахнувся Берн. — Створення живого білка…

— Цілком вірно. У них величезні досягнення… І я гадаю, чи не варто поєднати ваші роботи з їхніми дослідами…

— Цікаво, цікаво! — іронічно посміхнувся Берн. — Як же їх поєднати?

— Ще не знаю, докторе, але мені ясно одне — досягти відновлення клітин можна, застосувавши живий білок у по­єднанні з штучним серцем.

— Я вас розумію. — У голосі Берна звучало глухе роздра­тування. — Вам би дуже хотілось, щоб я віддав свої досліди іноземцям. Але цього не буде! — Його голос піднявся: — Чує­те? Ніколи не буде! І взагалі… давайте закінчимо цю розмову.

— Гаразд, — згодився Гельд. — Нас розсудить час.

— Саме так! — Берн підвівся зі свого глибокого крісла. — Нас розсудить час.

Він підійшов до операційного столу і уважно оглянув апа­ратуру.

— До речі, час уже сказав своє слово. Ось його присуд.

Рука хірурга лягла на біле покривало. Він тріумфуюче посміхнувся.

— Шановний добродію, чи то пак, шановний пане скептик, прошу поглянути сюди! — Берн плавно зняв простирадло. — Ось, мій доказ. Ні, ви дивіться! Ви гарнесенько роздивляй­тесь, пане невірний Хома!..

На операційному столі лежав здоровенний чорний пес. Очі його були закриті. Кінцівки ледве помітно здригалися. Берн тримав у руках коробочку, з’єднану з грудьми пса тон­ким ізольованим проводом, який підводився під шар бинтів в ділянці серця. Він поклав коробочку в шкіряну сумку і при­в’язав її до спини пса. Потім повернувся до асистента і сухо сказав:

— Час і дослід — кращі судді. А зараз можете йти. Я з півгодини почергую, потім ви мене заміните. Занотуєте все, що відбуватиметься в організмі тварини.

Асистент мовчки кивнув головою й вийшов.

Берн знову сів у крісло. Дві глибокі риски біля рота розійшлися, сухі вузькі губи розтягнулися в задоволеній посмішці. Розмова з Гельдом втомила його, але водночас зро­била ще яснішою його перемогу. Сьогодні не тільки його свя­то — сьогодні свято всього людства! Він — Йоган Берн — віднині на сотні років відганяє смерть від людини! Вічне сер­це створене!

Стрічка на записувачі біострумів рухалась, чорна лінія-хвиля переконливо підтверджувала великий успіх хірурга. Берн на якусь мить закрив очі, задоволено потягнувся, хруснув суг­лобами. Скільки він доклав зусиль, щоб у запеклій боротьбі відстояти свою правду. В свідомості зароїлися якісь образи, до болю яскраво виринуло минуле. Ось ніби зовсім поряд з ним звучить милий голос:

— …Йогане, прочитай. Якраз про ту проблему, над якою ти працюєш.

Ах, це ж аудиторія університету! Евеліна, чарівна Евеліна сипле в його душу іскорки з зелених очей, подає йому журнал “Вісник Московської Академії Наук”.

Прямо перед Йоганом — високий дівочий стан, обтягну­тий елегантним синім платтям, бурхливий водоспад каштано­вого волосся, напівприкриті довгими віями лукаві очі — вони з розуму зводять, ті очі. Та жоден м’яз не здригнувся на обличчі Берна. Іронічно посміхаючись, він говорить:

— Подивимось…

Потім він кидає журнал на стіл, протирає скельця оку­лярів, трохи мружачись, дивиться на Евеліну.

— Ти що ж… думала переконати мене? Навіть тоді, коли роботи по створенню живого білка будуть цілком закінчені, ще неясний механізм їхнього застосування… Це все розрахова­но на століття кропіткої праці багатьох інститутів.

Дівчина махнула рукою, надула повні губи:

— Тебе молотком по голові треба переконувати…

— Кого це треба так переконувати? — весело кричить, влітаючи до кімнати, Петер Стар. — А, Евеліна знову докучає Йоганові… Ну й що ж, не піддається?..

Петер взяв журнал, пробіг очима кілька рядків, посміхнувся:

— А! Тепер розумію! Все та ж сама проблема — продов­ження життя. Ти не згоден з доказами цих учених, Йогане?

— Ні! — вперто хитає головою Берн. — Таку проблему треба вирішувати одним ударом.

— І, звичайно, тільки великий геній Йогана Берна здатен піднятись на цю вершину, — з дружньою іронією проголошує Евеліна.

Берн якось непевно знизує плечима:

— Я говорив і завжди скажу, що продовжити життя на багато років можна тільки створенням штучного серця, яке не буде стомлюватися, як природне.

— Невже здоровій людині потрібне твоє…

— Ні, ні, не перебивай! Я не хочу сказати, що нормально­му індивідууму треба заміняти серце механічним! Воно стане нам в пригоді тільки тоді, коли людина опиниться на грані смерті. Штучне, механічне серце активізує організм, допомо­же йому боротися з утомою. Висновки — ясні!..

Евеліна закинула ногу за ногу, почала розгойдуватись у кріслі.

— Ясно тільки одне, — озвалася вона з посмішкою, — замість теплого ніжного серця ти хочеш вставити людям залі­зячку!

— І не дивно, — жартівливо додає Петер, — бо ти, Йогане, сухар. Великий розум без гарячого серця. От і хочеш зробити всіх людей подібними до себе!

— Ну, це вже занадто, — ображається Йоган.

Але Петер перебиває його:

— Хіба неправда?.. Тому Евеліна й зробила свій вибір.

Холодна гадюка закрадається в душу Йогана.

— Ну, що ж, поздоровляю, — іронічно скрипить він. — Це правда, Евеліно?

Евеліна грайливо обіймає Петера за шию, кокетуючи, ствердно киває головою:

— Угу!..

Якісь звуки вивели Йогана із задуми, образи минулого покрилися туманом. Хірург глянув на стіл. Пес відкрив очі, кліпнув кілька разів, широко позіхнув.

Ось він — тріумф! Евеліно, Петере, подивіться, як працює моя механічна “залізячка”! Значить, не марними були п’ять років напруженої роботи.

Пес, побачивши хірурга, вдарив кудлатим хвостом по столу, хотів піднятись, та паси, якими його було прив’язано, не пус­тили.

— Полежи, песику, полежи, — ласкаво промовив Берн і ніжно провів рукою по цупкій шерсті. Пес облизався, тихо заскавучав.

Йоган кинув погляд на прилади.

— Що це таке? — Очі Берна розширились від подиву.

Стрілка електронного записувача біострумів ніби скази­лася. Вона викреслювала велетенський зигзаг. Це свідчило про те, що активність організму пса збільшилась в десятки разів проти нормальної. Берн тривожно стежив за механічним пером. Зигзаги наростали, гострішали, ось вони почали виходити за межі стрічки. І раптом в апараті почувся сухий тріск, стрічка зупинилась.

Берн зблід. Щось неймовірне, непередбачене! Апарат навіть не розрахований на таку дивовижну активність! Це добре чи, може, навпаки, зле? І яка цьому причина?

Пес підняв голову, заскавучав, потім, розширивши ніздрі, з шумом втягнув повітря.

— Що тобі, песику?

Різко відчинилися двері. Зайшов Гельд.

— Ви, Франце? — здивовано запитав Берн. — Я ж гово­рив — через півгодини…

— Вибачте, докторе, — схвильовано відповів асистент. — Вас терміново викликають. У клініку привезли двох пацієнтів з місця автомобільної катастрофи. Вони непритомні…

— Гаразд! — коротко кинув Берн. — Чергуйте тут і підключіть новий записувач: старий вийшов з ладу. Стежте за інтенсивністю біострумів, нагодуйте пса…

Йоган скинув халат, натиснув кнопку на стіні операційної. Безшумно відкрилися маленькі дверцята, і він опинився в стерилізаційній камері. Приємні теплі хвилі невидимого ви­промінювання пронизали його тіло.

На операційний стіл!

Берн швидким кроком зайшов до приймального покою, тихо причинивши за собою двері. Ось вони — двоє, чоловік і жінка. Доки він захоплювався експериментами, життя йшло своїм шляхом…

Назустріч хірургові поквапливо ступив лікар, який привіз потерпілих.

— Хто? Звідки? — коротко запитав Берн.

— Молода пара. Вінчалися в церкві. Потім — автомобіль­на катастрофа. Інженер Петер Стар і його дружина…

— Хто? — мимоволі здригнувся Берн.

— Що з вами, докторе? Я кажу…

Та хірург вже не слухав лікаря. Швидко підійшов до колясок, відгорнув покривала.

“Так ось де ми зустрілися! Дорога Еве, ти прийшла при­вітати мене з моїм відкриттям у своєму весільному вбранні”.

Великі очі Берна наповнилися сумом, губи гірко стисну­лись. Дивився непорушними, немов скляними очима поперед себе і, здавалося, бачив якесь видіння. Перед ним лежало тіло його товариша Петера Стара, а поряд… Еве, люба Евеліно, на твоїх скронях я бачу кров! Але ти не вмреш. Ні, ні! У Берна вистачить сил порятувати твоє життя!

— Скальпель! — У його голосі почулися тверді владні нотки. — Та швидше, швидше!

Сестра, яка стояла поруч, хутко подала хірургові інстру­мент. Берн одним помахом розрізав вінчальну сукню Евеліни.

— Аналізатор!

Два санітари підкотили квадратний жовтий ящик на колі­щатах. Берн ковзнув побіжним заклопотаним поглядом по знайомих приладах.

— Серце! — наказав хірург притишеним, але все тим же владним голосом. — Тільки обережніше!

Пошук на сайті: