Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3136
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2805

Раптом над розтрубами бетонованих споруд-велетнів вда­рили водяні фонтани. Водяна хмара на кілька хвилин затяг­нула весь екран. Та ось струмені трохи послабли, вітер відніс убік водяне марево, і одразу ж відкрилася моторошна карти­на. Десять бурхливих потоків, скаженіючи, ламаючи на своє­му шляху дерева і поодинокі будівлі, рвалися до дна улого­вини.

Охоплені жахом люди, рятуючись від неминучої загибелі, тікали від насосних станцій. Чулися відчайдушні крики, дитя­чий лемент. Кволі й старші віком люди падали під ноги тих, Що навалювалися ззаду. їх безжально топтали, мішали з зем­лею.

Вода вже розтікалася широким плесом по дну улоговини. Перші стрімкі ручаї доганяли втікачів. Люди брели по воді, падали, захлиналися, повзли рачки.

А вдалині, немов велетенські неземні чудовиська, чорніли контури насосних станцій з казково красивими султанами води. Із затятою впертістю вони випльовували смерть, і не було їхньому шалу ні спину, ні перепони.

— Ох! — зойкнув хтось істерично в напівтемній кімнаті.

Всі обернулись і побачили покоївку Гелену. В темноті блищали її великі чорні очі, у яких відбивався весь жах, вся безпорадність приречених людей.

— Гелено, хто тобі дозволив заходити без виклику? — розгнівано спитав імперський міністр.

— Я… я на хвилину… — почала виправдовуватись жінка. — Я принесла вам квасу, який ви мені загадували…

Вона схилила голову і боязко пішла до дверей.

— Ось, бачите, — звернувся Тод до присутніх, відриваю­чись на мить від телеекрана, — мене називають надмірно жор­стоким, а в себе вдома я навіть нездатний тримати в покорі служниць.

— Дивіться! Дивіться, що там коїться! — вигукнув хтось з присутніх.

Тепер весь простір улоговини перетворився в суцільне ви­руюче море. Тільки подекуди над водяним плесом витиналися осиротілі будівлі виселка. Серед шумовиння й піни борсалися люди. Сотні людей, допіру пройнятих нестримною обопільною ворожнечею, стали жертвами невблаганної водяної стихії.

Кімната сповнилась гнітючим мовчанням. Тільки легке шурхотіння хвиль виривалося з динаміка телевізора. Гранді­озне море смерті повільно піднімалося в берегах. Жодного свідка, жодної людини, яка бачила його народження, не лиши­лося в живих.

— Інженер Грюнтер утік вчасно, — задоволено констату­вав імперський міністр, — і таким чином звільнив нас від цілого ряду серйозних політичних неприємностей.

— Що ж ви маєте на увазі? — спитав Ерік Фіне.

— О, панове, я дуже багато чого маю на увазі, — відповів Герман Тод підкреслено спокійним, розважливим тоном. По­ринувши в своє глибоке крісло, він втомлено відкинув назад голову. — Я маю на увазі, насамперед, інтереси “Золотого анге­ла”. Про цього невинного хлопчика треба інколи піклуватися.

— Але ж у хлопчика міцні крила, — ввернув улесливим тоном Шаукель, хитрувато усміхаючись.

Тод кволо похитав головою.

— Так, так, крила… Ти маєш цілковиту рацію, Гансе. Кри­ла і дужі м’язи… — Міністр замовк.

— “Золотий ангел” має також добру голову, — промовив ввічливо один з корпоратистів. — Це ваш світлий розум, пане Тод.

— О, так, світлий розум… Дякую за визнання. До речі, ми говорили допіру про Голубий Беркут. Я хочу повідати вам, панове, свої міркування. — Герман Тод говорив в’ялим, бай­дужим тоном, немов йшлося про найзвичайнішу річ у світі. — Бачите, панове, людська порода має дивну властивість: вдовольнятися дрібною помстою за велику кривду.

Герман Тод дістав зі столу коробку з сигарами, запалив. Обгорнувшись голубуватою хмаркою диму, відкинувся голо­вою на спинку крісла, мрійливо втупився очима в стелю. Щось пригадував.

— Я пересвідчився в цьому ще замолоду, — почав він. — По сусідству з нашим маєтком жив один заповзятливий зем­левласник. Одного разу йому вдалося застрахувати свої землі і весь майбутній урожай на дуже пільгових умовах. Якась нова страхова компанія, завойовуючи собі клієнтуру, пропо­нувала дивовижно високі страхові ставки. Сусід одразу ж зметикував, що ця історія може принести йому немалий зиск. Коли хліб визрів, він потай наказав своєму управителю підпа­лити поле. Згоріли не тільки його хліб, а й усе збіжжя його наймитів і сусідів-селян. Компанія виплатила йому солідну страхову суму, але в окрузі пішли балачки, що справа нечиста, Що це він накоїв лиха. Оскаженілий натовп з’явився до сади­би нашого сусіда. Тоді він наказав зв’язати свого управителя і передав його селянам, як винуватця злочину. І що ви думаєте, панове? Натовп розтоптав управителя, змішав його із землею, і на тому заспокоївся. Дрібна помста зробила свою справу.

— Невже ви… ви хочете… — пробелькотів огрядний корпоратист, знімаючи в подиві золоте пенсне, — ви хочете нашо­го Грюнтера…

— Ваша догадливість, пане Штюкгауфен, мене щиро ра­дує. Я мав на увазі саме Грюнтера.

Штюкгауфен, якого спочатку налякала здогадка про Грюн­тера, тепер, заохочений словами імперського міністра, вдово­лено закивав головою.

— Так, так, значить… Грюнтер, — говорив він з дитячою запальністю, — чудова ідея. Але, перепрошую, як це…

Герман Тод владно вдарив по столу долонею.

— Інженера Грюнтера буде обвинувачено в державній зраді, в тому, що він навмисне затопив резервуар Голубого Беркута, не дочекавшись виводу звідти військ і цивільного населення. Свідками його злочину будемо тільки ми з вами, панове. Але… — Імперський міністр на якусь хвилину замовк. — Опе­рація із затопленням Голубого Беркута пройшла успішно. Те­пер ми повинні так само успішно закінчити справу Берна і Стара. Все залежить від нашої ініціативи, пане поліцай-президент! — Він кинув останню фразу навмання в темний куток, де сидів Екельгафт.

Після його слів одразу ж заговорив політичний бос Шаукель:

— Панове, ідея! Трагедія на Голубому Беркуті допоможе нам спіймати Петера Стара. Бог і провидіння не забувають нас, панове.

— О, дорогий Ганс! Говори! — пожвавішав імперський міністр.

Шаукель вдоволено потягнувся у кріслі.

— Піймаємо його, як куріпочку. Завтра ж у ранкових газетах треба повідомити про трагічну подію в Штірвальді, оголосити Грюнтера злочинцем і… довести до відома всіх, що поліції й рятівним загонам вдалося вирвати у смерті кілька чоловік. Можна вигадати окремі імена, але на перше місце поставити ім’я Евеліни Стар. Мовляв, серед потерпілих ви­падково опинилась дружина інженера Петера Стара, вона тяж­ко поранена. Хоч Стар і людина без серця, свою дружину він любить безтямно. Це я зрозумів у той день, коли побачив його в поліцай-управлінні. Прочитавши повідомлення, він обо­в’язково з’явиться в лікарню. До речі, ми точно вкажемо, де розміщено потерпілих. Петер Стар піде провідати свою дру­жину, він піде туди, твердо переконаний в тому, що своїми психічними імпульсами захистить себе від будь-якого нападу. Ось тут ми його й візьмемо. Ми заманимо його в темну кімнату, він просто не зможе ні на кого вплинути.

— Непоганий план. — Герман Тод вдоволено провів паль­цями по своїх сухих губах. — Ви хочете поставити йому уль­тиматум?

— Так і… ні.

— Ви хочете благати його, умовляти?

— Панове, — самовпевненим тоном став пояснювати Ганс Шаукель. — Трошки насильства і море обіцянок. Звичайно, чесних обіцянок, бо, зрештою, таку людину, як Стар, можна чесно ввести в наше коло. Я запропоную йому джентльменсь­ку угоду. Пообіцяємо йому гроші і політичний вплив. Він стане членом корпорації “Золотий ангел”. Я знаю характер Стара. Він дуже марнолюбний і не дуже принциповий в пи­таннях честі. Досі він мріяв про світову славу вченого, ми запропонуємо йому славу політичного діяча.

— Злий джинн, — застеріг боса корпоратист з волячою шиєю. — Ми викличемо злого духа, якого опісля не зможемо приборкати.

— Можливо, що нам доведеться дечим поступитися перед ним, — згодився Шаукель. — Але, панове, зрештою, ми маємо справу з розумною і тверезо мислячою людиною. Ми доведе­мо йому — та він і сам мусить зрозуміти, — що без нас його психічна могутність не варта копійки. Разом з нами він стане велетнем. Разом з нами він завоює світ. А далі… Що ж, немає нічого вічного. Мавр зробив свою справу, мавр може забира­тися геть, — здається, так писав Шекспір.

Пропозиція Шаукеля, хоч і ризикована, а певною мірою навіть авантюрна, все ж відкривала блискучі перспективи. Особливо вона сподобалась імперському міністрові. Він теж несамовито прагнув до наступальної політики, йому, як і Шаукелю, здавалося, що саме тепер настав час для великих дій. Корпорація “Золотий ангел” мала вийти на світову арену, підкорити людство своєму безроздільному пануванню. Настав час, і втрачати його було б непоправним безглуздям.

Тому, коли політичний бос запитав присутніх, чи підтри­мують вони його пропозицію, імперський міністр і голова “Зо­лотого ангела” Герман Тод урочисто промовив:

— Я завжди вірив тобі, Гансе. Тепер ти ще раз довів свою відданість нашим ідеалам. Гадаю, панове, що заперечень не буде? “Людина без серця” повинна стати нашою наймогутні-шою зброєю. Тож, панове, нехай нам щастить в цьому. Нехай бог допоможе нам звершити велику справу!

“Ти не вмреш, Арнольде!”

Він прокинувся вранці в напівтемній кімнатці убогого го­телю і довго не міг збагнути, що з ним трапилося. Якісь неясні маячливі образи туманили його голову. В свідомості поволі виринали картини вчорашнього дня: ув’язнення, покірні, без­глуздо віддані очі начальника в’язниці, кривава колотнеча…

І одразу ж в голові майнула думка: “Евеліна”. Можливо, вона вже дома і чекає на нього. Але як зайти в дім? Його, напевно, підстерігає поліція, на нього влаштовано засідку. Чи допоможуть вольові імпульси? Він сильний, коли ворог вис­тупає відкрито, але боротися з агентами, із шпиками…

Він довго ходив по місту, сторожко озираючись навколо. Нарешті забрів на вулицю Бохум. Пройшовся протилежною стороною, непомітно кидаючи погляди на вікно. Наче ніхто не чатує внизу біля дверей.

Стар підняв голову. Два вікна його квартири були відчи­нені, одне зачинене. Здається він лишав відкритими всі. Хто ж це похазяйнував? А може, Евеліна вдома!

Петер повернув за ріг, до телефонної будки. Довго при­слухався до гудіння в мембрані. Ніхто не озвався. Значить, квартира порожня. Але ж вікно зачинене. Не міг же він забу­ти… Зайти чи ні?

Петер таки зважився. Прискорив ходу і, насторожено ози­раючись, зайшов до під’їзду. Думка працювала напружено, га­рячково. Петер піднявся на п’ятий поверх і попрямував до своїх дверей. Мить прислухався. Жодного шереху, квартира німувала насторожено і грізно.

Тоді Петер, ще раз озирнувшись, дістав ключ і поквапли­во відчинив двері. Все начебто в порядку. Ніхто не стежить за ним. Звичайно, це дивно, це навіть підозріло. Може, там вни­зу він і прогледів кого, але принаймні зараз…

Петер не знав, що в ту мить, коли він підійшов до своєї квартири, двоє агентів у цивільному прожогом кинулись уго­ру по сходах. Вони мали наказ: побачивши Стара, негайно стріляти в нього газовими кулями, запаморочити йому свідомість і зав’язати йому очі. Але поява людини без серця нагнала на поліцейських шпиків справжній жах. Всі інструкції одразу ж вилетіли у них з голови, і вони, немов наполохані щури, шмигнули до самого солярію. Там і завмерли, притис­нувшись до стіни і затамувавши подих.

І лише коли в квартирі Стара клацнув замок і все стихло, агенти навшпиньки спустилися на вулицю і дременули до поліцай-управління.

Петер зайшов у вітальню. Насторожена тиша огорнула його своїми цупкими обіймами. Петер пильно заглянув у кож­ний закапелок, у кожну шпаринку. По тому, як лежали речі, він збагнув, що за час його відсутності ніхто не відвідував квартири. Тільки вітер бавився шовковою фіранкою на відчи­неному вікні.

Стар втомлено опустився на канапу. Його пройняло по­чуття байдужості й гіркоти. Евеліни немає. Він лишився са­мотнім, без підтримки і друзів, без теплого слова, без поради і втіхи.

Час спливав у гарячковому напруженому чеканні. Кожної хвилини могла з’явитися поліція. Напевне, дім оточений, і за кожним його кроком стежать. Про подію у в’язниці давно вже знає вся країна. Уряд напевно вжив термінових заходів. Але що ж робити? Тікати від правосуддя? Забути про свою силу і визнати себе звичайнісіньким смертним? Чи, може, спровоку­вати нову страхітливу різанину десь на центральній вулиці міста, залякати всіх своєю нездоланністю, довести президентові, що з ним, Петером Старом, треба говорити іншою мовою?

Так, так, доки ще батарея не втратила свого заряду, він повинен завоювати політичні позиції. Дрібні авантюри нічого йому не дадуть. Потрібна зустріч з високими урядовцями у сферах великої політики. І тому він нікуди звідси не піде. Буде чекати. Зрештою вони з’являться. Не такі вони дурні, щоб залишити його в покої.

Пошук на сайті: