Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3136
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2805
— Все буде зроблено.

— Дякую. Можеш іти.

Слуга вийшов. Берн відкрив на стіні дверцята, включив рубильник. В ту ж мить Евеліна зойкнула: підлога здригнула­ся і почала опускатися.

— Що це, Йогане?

— Спокійно! Ми опускаємось на той світ,— пожартував Берн.

Спуск припинився. Берн підійшов до отвору в стіні, про­пустив поперед себе Евеліну. Підлога з тихим шумом знову посунулася вгору.

Напівтемними коридорами, по вузеньких східцях Евеліна і Берн попрямували до підземелля…

Зустріч у лісі

Кілометрів за п’ять від вілли Берна, серед густих чагарів, які щільною стіною обступили дорогу, Гельд наказав шоферу спинити машину. В око йому впала невеличка хатинка, що стояла трохи осторонь від шляху, під високою стрункою ялин­кою і дуже нагадувала житло альпійських горців — гостровер­ха, кладена зрубом, з красивою мансардою. “Лісник”, — поду­мав Гельд.

— Візьміть за всю дорогу від міста й назад, — сказав він, даючи шоферу кілька асигнацій. — Мені доведеться затрима­тись тут.

Шофер байдуже перелічив гроші і, не попрощавшись, по­їхав далі.

Гельд кілька хвилин постояв на дорозі. Рішення, яке він щойно прийняв, було раптове й дивовижне. Ще сидячи в машині, він збагнув: його розмова з Евеліною була фікцією, Берн сховався від нього, вони не повірили йому і на призна­чене місце до нього не приїдуть. А коли так, — його поїздка була марною. Він не зміг переконати Берна, не зміг заручи­тись його допомогою. Страшне лихо наближається невідступ­но й швидко.

Гельд підійшов до хатинки. Постукав у двері. Йому відчи­нив літній чоловічок — з тоненькими вусиками і гостренькою борідкою. Зовні він здавався інтелігентною людиною.

— Я б хотів поговорити з господарем дому, — звернувся до нього замість привітання Гельд.

Чомусь виникла думка, що чоловік з борідкою — теж випадково заїжджий, можливо, комерсант, а то й просто лю­битель далеких мандрівок.

— Я — господар, — непевним тоном одказав чоловік. — Чим можу служити?

— Я вивчаю природу тутешнього краю… мені треба… — Гельд на мить завагався, і це вагання не сховалося від уважно­го погляду чоловіка. — Я хочу пожити у вас день-два… зви­чайно, якщо ви мені не відмовите.

— Заходьте до кімнати, — запросив чоловік уже при­вітніше. — Вибачайте, я лісник, і особливої розкоші ви тут не знайдете. — Він перший пройшов темними тісними сінцями і відчинив двері до кімнати. Власне, ця кімната — простора, з двома маленькими вікнами на протилежних стінах, і займала весь дім. — Прошу вас, розташовуйтесь. Мене звати Людовік фон Едельгорн. Так, так, не дивуйтесь, колись ми, фон Едельгорни, жили в кращих будинках.

Він урочисто підняв догори праву руку, його брови зійшли­ся на переніссі. Шкіряна, вже потерта куртка лісника, його грубі вовняні штани, великі зашкарублі руки, вкриті виразка­ми й мозолями, дивно контрастували з суворим благородним виразом обличчя старика.

— Колись і наш рід славився на всю країну. Мій прадід розповідав, що фон Едельгорни були першими радниками при дворі його імператорської величності. Всі оці ліси належали нашій родині. Але кому в наш час потрібні родовитість й благородство! Нікчемні грошові мішки захопили владу, роз­топтали велич нашої країни… Тепер мені доводиться працюва­ти лісником на землях, що належать якійсь шахраюватій фірмі.

Він раптом заметушився, почав перепрошувати Гельда:

— Ви мені пробачте! Чого тільки не наговорить стара голова. Можете зайняти оце велике ліжко, воно належало моїй бабусі, останній княгині на двісті кілометрів в окрузі. Спіть спокійно, сподіваюся, ви не вірите в духів. Вона зрідка прихо­дить до мене порадитись, але сторонніх не чіпає. Вибачте, як вас величати? Траумвальд? Яке чудове, милозвучне ім’я!

Гельд слухав базікання старика, але думками був далеко звідси. “Доведеться чергувати на дорозі. Якщо протягом доби Берн не проїде цією дорогою до міста, значить, вони мені не повірили. Тоді я поїду до них знову, буду переконувати їх, буду благати…”

Його роздуми перервав скрипучий голос господаря дому:

— Скажіть, ви давно були в місті?

— Ні, я щойно звідти, — майже не думаючи, відповів Гельд.

— Звідти? — раптом здивувався старик. — Але ж ви їхали до міста, а не з міста. Вибачте, що я, стара голова, лізу не в свої справи… Життя тут таке нудне, що мимоволі почнеш мудрувати…

— Я їздив по навколишніх місцях, мене цікавить флора й фауна…

— Ах, так, перепрошую, пане Траумвальд! — Старик ме­тушливо порався в кімнаті, намагаючись привести до ладу розкидані речі. — Ви не чули про останні події на Голубому Беркуті? У мене невеличкий приймач, вчора одна закордонна станція передала страхітливе повідомлення. Начебто втоплено більше п’яти тисяч чоловік. У наш час теж вбивали людей, але ж де гуманність? Все це робиться так відверто, цинічно!

— Я знаю не більше від вас, — сухо відрізав Гельд. Базі­кання старого починало його дратувати.

— Так, так, вибачте! Може, ви хочете що-небудь попо­їсти? Я не вживаю м’яса, ви самі розумієте: серце, нирки… Але ось добрий салат, коржі. Мені приносять молоко. Тут недалеко селище… Живуть одні дикуни, ніякого благородства, грубість в манерах, у словах… Але треба визнати — чесні, роботящі люди. Молоко хороше, без води. Пийте, пийте, я нічого не візьму з вас за їжу. Я вдячний вам, що ви розважи­ли мене в цій самоті.

Гельд не став відмовлятися від їжі. Апетит у нього був страшенний. Наминав за обидві щоки, але пильно позирав на свого дивного господаря. Чи справді він дивакуватий, чи, може, тільки прикидається таким. І чого так допитується про його наміри, чому його цікавить мета Гельдової подорожі?

Попоївши, Гельд одразу ж вийшов з хати. Сказав стари­ку, що піде прогулятися, роздивиться тутешню природу.

Пройшовши дорогою метрів триста, він, сховавшись в гу­стому чагарнику, що цієї пори саме пишно розквітав рожеви­ми квітками шипшини, став стежити за навколишньою місце­вістю. Це був пустельний край, розташований за сто кіло­метрів від міста, а від найближчого гірського села — за двад­цять. Тому цей шлях був майже безлюдний.

Гельд пильно дивився в тому напрямку, де за пологими узгір’ями серед густого лісового масиву ховалася вілла Берна. Звідти мали їхати до столиці Берн і Евеліна.

Гельд марно прождав до вечора. Коли вже в сутінках він повернувся в хатину, старий лісник, повільно щось пережову­ючи майже беззубим ротом, з легкою підозрою спитав його:

— Де це ви, пане, так довго забарилися? Я вже й бозна-що став думати. Може, гадаю, вас злодії запопали, а може, заблукали в лісі. Край у нас тут безлюдний. Лише вілла доктора Берна неподалік, та він тут рідко буває. Хоча вчора док­тор проїхав з своєю дружиною на машині.

— Ви… ви бачили? — Гельд спрямував на лісника настир­ливий погляд, в якому легко було прочитати гарячкове нетер­піння. — Ви не знаєте, поліція не була в цих місцях? Може, хтось цікавився Берном?

Старий задумливо почухав свою гостреньку борідку, зирк­нув скоса на Гельда і чомусь став поквапливо оглядати свій старенький похідний мішок. Дістав голку і залатав невеличку дірочку. Та все це було тільки про людське око. Нащадок імператорських радників одразу ж зметикував, що йому наго­дився випадок збагатити своє кволеньке господарство на кілька золотих монет. Треба тільки піти і… Так, негайно треба сходи­ти, доки цей невтомний “дослідник флори й фауни” ще не дав дьору з його самотньої лісової оселі.

— Ох, діла, діла, — заквапився дідок. — Оце б полежати та побазікати з шановним гостем, аж ні — треба чвалати в ліс. Народ же у нас, самі знаєте, який: недоглядів — півлісу об­чухрають. Лиха матиму тоді від пана інспектора, хай боронить свята діва заступниця наша…

Він вийшов з хатини, і Гельд ще кілька хвилин чув під вікном його бурмотіння. Потім у вікні з’явилася його постать — він уже сидів на велосипеді. Постукав пальцем у шибку.

— Ви ж не кидайте дому, доки я не вернусь, — гукнув Гельдові і хутенько покотив до дороги.

Але Гельд не послухав поради старого. Сидіти в хаті не можна було аж ніяк. Не для того він лишився в цій глушині. Може, саме зараз проскочить на своїй машині Берн. Треба негайно йти до шляху.

Сівши під невисоким сосновим деревцем, Гельд замис­лився.

Як дивно складалися події. Він, Гельд, мрійник і фанта­зер, що з самого дитинства прагнув зробити щось хороше, правдиве, геройське, прагнув відкрити людям хоча б невелич­ку часточку того, що звуть таємницею людського щастя, він, Франц Гельд, який за останні копійки здобув освіту, вийшов на широкий шлях вченого, став помічником видатного хірурга й дослідника Йогана Берна, тепер так невдало мусив викону­вати роль детектива.

Так, мусив, бо він найближче підійшов до великої таєм­ниці Берна, і друзі чекали від нього допомоги. Народжена Берном “людина без серця” вже виходила на шлях страшних авантюр. її треба було спинити за всяку ціну! Але Берн теж виступив на двобій з нею. Гельд добре знав, чому Йоган Берн з такою панічною поквапливістю покинув столицю і виїхав на таємну віллу. Він злякався свого винаходу, вірніше, тих, хто міг би використати його як зброю. Значить, треба було тільки ввійти в контакт з Берном і переконати його, що їхній шлях спільний. Без Гельда, без його друзів на атомних заводах Берн не зуміє спинити Петера Стара. І ось виявляється, що Евеліна і Берн не вірять йому. Минув день, а вони не виїхали з вілли. Вже й сонце сіло, скоро не розгледіти нічого серед темряви… Але що це? Фари? Від міста наближалась машина.

Гельд заховався в густих кущах. Краще хай його не по­мічають…

Та за якихось метрів десять від Гельда великий громізд­кий пікап зупинився, і з кузова зіскочило кілька поліцейсь­ких. У вечірніх сутінках Гельд розгледів кашкети з довгими козирками і маленькі автоматичні карабіни.

Серед них був і “благородний” лісник фон Едельгорн. Гельд одразу ж впізнав його сухорляву зібгану постать. Він щось неголосно пояснював одному з поліцаїв, напевно, стар­шому, і показував рукою в бік своєї хатинки. До Гельда доли­нули окремі слова:

— …мабуть, там… зі всіх боків…

Поліцаї, розсипавшись ланцюгом, почали оточувати хати­ну. Тільки шофер лишився в машині.

Гельд одразу збагнув усю серйозність становища. Поліція прийшла, щоб арештувати його. Він сам виказав себе необач­ним базіканням. Треба негайно діяти! Негайно, якомога швид­ше! Тікати? Та чи ж далеко він втече? По дорозі вони його одразу доженуть. Потім лісом — небезпечно. Він обов’язково заблукає, не потрапить своєчасно в місто. Поліція випередить його, і тоді йому не скоро вдасться вибратися з цих гірських країв до далекої столиці. В аеропорту на нього чатуватимуть, на всіх дорогах буде виставлено посилені пости охорони. Зна­чить, треба якнайшвидше дістатися до Шліссельдорфа пер­шим, щоб випередити поліцію.

Думки неслися в його голові з лихоманковою швидкістю. Одне рішення приходило на зміну другому. І раптом в його голові виник відчайдушний план. Більше він не вагався.

Далі події розгорталися швидко. Гельд, слідкуючи за шо­фером, який, мабуть, задрімав, бо його голова схилилася на груди, став підкрадатися. Тихо, немов нічний привид, підійшов до машини ззаду. Крок, другий… Вийняв з кишені кастет. Різкий замах, удар. Ще удар, і непритомний шофер мішком упав на дорогу.

У наступну мить Гельд сидів за рулем. М’яко зафуркотів мотор, машина подалася назад, зробила крутий розворот і швидко покотила до міста…

Вертоліт летить до Бруклінгема

Гельд зайшов у вестибюль. З плащем на руці, з чемодан­чиком, він швидко наблизився до метрдотеля і кинув на стіл ключі від свого номера.

— Прошу. Ось гроші. Ні, ні, це візьміть собі.

Сівши в таксі, Гельд коротко наказав:

— Вулиця Грінвера, дев’ятий номер.

Машина зупинилася перед невеличким одноповерховим будиночком. У досвітньому тумані ледь-ледь вирізнялися де­рева крихітного палісадника, а затулені вікна нагадували зап­лющені очі.

— Будь ласка, зачекайте, я недовго, — попросив Гельд. — Звідси поїдемо в аеропорт.

Проминувши палісадник, Гельд обережно постукав у двері. В сусідньому дворі загавкав собака, йому відгукнувся прониз­ливим гавканням ще один. “Кляті, весь виселок розбудять”, — подумав роздратовано Гельд. Він постукав ще раз, за дверима почулося чалапання ніг.

Гельд нетерпляче забрязкотів клямкою.

— Відчини, Стефане! Це я, Франц Гельд.

Двері несміливо рипнули, і крізь щілинку просунулася худорлява голова.

— Чого ви прийшли так рано, Франце? — хрипкуватим зі сну голосом запитав хлопчина.

— Де батько?

— В аеропорту.

Пошук на сайті: