Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3165
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2829
— Ходімо зі мною, допоможеш викликати батька. Я мушу негайно вилетіти першим-ліпшим літаком або вертольотом. За мною йде поліція.

— А чого вони за вами женуться? — запитав хлопець стривожено.

— Багато будеш знати — старим станеш, — похмуро пожар­тував Гельд. — Не думай, що вони вже на цій вулиці. Я їхав на машині і залишив їх кілометрів за вісімдесят позаду. Але я боюся, що вони зв’яжуться з містом по телефону. Ну, швидше!

Хлопець швидко одягнувся, щось шепнув на вухо матері й вийшов за Гельдом на вулицю.

Небо вже бралося ранковим багрянцем. Дерева перед бу­динком набули чіткіших обрисів. Десь почулися людські го­лоси, і Гельд тривожно повернув у той бік голову. Але розмо­ва стихла.

— Швидше, Стефане, кожна хвилина дорога.

Вони поїхали безлюдними вулицями до аеропорту. За кілька кварталів від головного входу в аеровокзал Гельд відпу­стив шофера.

— Стефане, йди розшукай батька, — тихо озвався Гельд до хлопця. — Передай йому те, що я тобі сказав. Хай він знає, що від нього залежить життя сотень і тисяч наших товаришів. Я мушу негайно вилетіти.

Хлопець шугнув у бокові двері.

Гельд насторожено прислухався. В його напруженій уяві весь час поставали якісь дивні загрозливі образи. То йому здавалося, що приміщення порту оточено поліцією, то вчував­ся чийсь застережливий голос, що кликав його до себе…

Але поступово нерви Гельда вгамувалися. Він зосередив свої думки. Що він має зараз робити? Вилетіти звідси — це перше і найголовніше. Йому не вдалося переконати Берна, тепер треба діяти власними силами. Він повідомить товаришів. “Комітет мужніх” обміркує всі заходи, зважить обстановку, мож­ливо, доведеться закликати до дії робітників. Зволікання — найнебезпечніша річ…

До нього наблизилися дві постаті. Це були Стефан і його батько Томас. У ранкових сутінках важко було розглядіти обличчя чоловіка. Але Гельд його добре знав. Він любив цього старого підпільника з мужнім відкритим обличчям і виразни­ми голубими очима.

— Ти завалив справу? — спитав Томас притишеним голо­сом.

— Трапилось непередбачене, — став пояснювати Гельд. — Берна я не зустрів. Мені не повірили. Напевно, вирішили, що я агент поліції. Потім я сам ледве не потрапив до рук цих молодчиків. Коротше, організуй мені втечу. З першим ранко­вим літаком…

Томас мить помовчав. Нарешті підняв голову, пильно по­дивився в пітьмі на Гельда.

— Ти певний, що за тобою не стежать?

— За мною не стежать, — твердо мовив Гельд, — але, може, вони повідомили телефоном… У всякому разі, іншого виходу немає. Якщо я залишусь тут, корпоратисти почнуть діяти. “Залізне серце” вже служить їм. Тільки що я прочитав повідомлення в вечірніх газетах: Петер Стар сформував уряд.

— Через півгодини до Бруклінгема відлітає вантажний вертоліт. Я тебе влаштую туди. Правда, пілот там ненадійний. Ти маєш зброю на всякий випадок?

— Маю.

— Тоді ходімо. Я проведу тебе в одне місце, де ти заче­каєш. — Вони пройшли крізь невеличкі двері на територію аеропорту і наблизились до невисокого металічного корпусу.

— Це наш склад. Постійте з Стефаном. Тут менше світла. — Старий Томас помітно хвилювався. — Якщо хтось запитає — звідки, скажіть, що ви прийшли за мною, що мамі погано, захворіла.

Хвилини чекання здалися нестерпно довгими. Електричні вогні вже погасли, кволе, немов змішане з туманом ранкове світло надавало будовам аеропорту невиразного сизого відтінку. Здавалося, що й земля, і ангари, і поле аеродрому, і літаки пофарбовані в один збляклий сірий колір.

Раптом Стефан схопив Гельда за руку.

— Ходімте, онде тато кличе нас.

Справді, біля самого входу в аеропорт виднілася постать Томаса. Він заклично махав рукою. Гельд і Стефан наблизи­лись до нього.

— Ходімте швидше, — мовив Томас. Голос його був три­вожний. — Поки що все йде як слід. Але я турбуюся: кажуть, що годину тому, перед самим твоїм приходом, приїздили якісь люди. Ніхто з наших не бачив, куди вони пішли. Може, три­вога даремна, але…

— Ти став лякливим, Томасе, — підбадьорливо кинув йому Гельд. — Я тебе знав не таким, коли ти працював на нашому атомному заводі в Бруклінгемі.

— Гаразд, пішли, — невдоволено буркнув Томас, і першим рушив навпростець через льотне поле.

Вони наблизились до довгастих з пласкими дахами при­міщень — пакгаузів. Біля одного з них стояв незграбний вер­толіт. Кілька робітників навантажували його.

Томас відвів Гельда вбік.

— Зачекайте трохи, зараз вони кінчають.

Через двадцять хвилин Гельду було дозволено зайняти місце у вантажному приміщенні серед ящиків і тюків. Після Гельда до своєї кабіни пройшов пілот. Ще до того, як підня­тись по трапу, він кілька хвилин упівголоса говорив з Томасом. Той переконливо доводив йому щось, підкріплюючи свої слова красномовними жестами.

Пілот з похмурим обличчям і непривітним поглядом ма­леньких колючих очей проминув Гельда і, щільно закривши за собою дверцята кабіни, вмостився в м’якому кріслі.

Гельд витягнув ноги. Сидіння було незручне, і дорога пе­редбачалась нелегка.

Раптом за стінами вертольота почулося гурчання мотора. Під’їхала машина. “Невже вони наздогнали мене?” — подумав Гельд, механічно хапаючись за пістолет, що лежав у правій кишені піджака.

Розчинилися двері, і досередини заглянув чоловік у формі службовця аеропорту — на його жовтому, зморшкуватому об­личчі, що ховалося в тіні широкого кашкета з гербом, сиділи великі рогові окуляри.

— Прошу вибачення, панове, — промовив він. — 3 вами полетять ще дві особи. Термінові справи, ми змушені потур­бувати вас…

Він зміряв Гельда насмішкуватим поглядом і одразу ж спустився по трапу вниз. До кабіни зайшло два здоровенних хлопці в темно-сірих костюмах і крислатих капелюхах. Жую­чи гумку, вони сіли неподалік від Гельда на дерев’яному ящи­ку і повели між собою притишену розмову.

Запрацювали мотори. Гучно заревли вертикальні гвинти, машина плавно піднялася вгору.

Кілька хвилин в кабіні було тихо. Але ось нові пасажири звернулися до Гельда.

— Ви далеко, пане? — спитав один з них, широкоплечий, атлетичної будови хлопець і зиркнув на Гельда примружени­ми хитруватими очима.

— До Бруклінгема, — похмуро буркнув Гельд. Настирли­вий погляд невідомого чомусь не сподобався йому.

— У вас поганий настрій, пане? — заговорив другий, тро­хи старший на вигляд. — Невже наше місто справило на вас таке недобре враження?

— У кожному місті можна знайти хороше й погане, — ухильно відповів Гельд, намагаючись здаватися байдужим.

Але незвичне хвилювання сповнило його. Гельд чомусь виразно відчув, як його маленький пістолет відтягує кишеню, і подумав: “Треба було б весь час тримати руку напоготові. Хтозна, що воно за хлопці”.

— Зрештою, не дивно, що у вас недобрий настрій, — зно­ву озвався молодший пасажир, чомусь самовпевнено посміха­ючись. — Такі події зараз у країні, від яких голова кругом іде. Ну, звичайно, не всякому це до вподоби.

— Що ви маєте на увазі? — підозріло спитав Гельд.

— Я маю на увазі наше місто і його околиці, — відрізав чоловік. — Невже ви не знаєте, що сьогодні вночі якийсь злочинець обдурив поліцію, вкрав поліцейську машину і…

Тепер Гельд збагнув. Перед ним сиділи агенти. Вони на­вмисне, відчуваючи свою цілковиту зверхність, чинили над ним обережний, замаскований допит.

Рука Гельда поволі потягнулася до кишені. Але було вже пізно.

— Цей негідник, — несподівано гучно, з підкресленою різкістю промовив чоловік, — приїхав у наше місто для того, щоб зустрітися з хірургом Берном, якого зараз шукають по всій країні. Певно, в нього є особисті наміри, що суперечать намірам уряду й поліції. — Він раптом подивився в обличчя Гельда злим невідривним поглядом і вигукнув: — Досить гра­ти комедію, пане. Руки на коліна! Не думайте чинити опір, наша зброя б’є без промаху.

Він різко нахилився вперед і швидко обмацав Гельда. За­брав пістолет, гаманець, носову хустину. З кишені штанів ви­тягнув портсигар.

— Сподіваюся, ви порядні джентльмени, панове, — мовив спокійним тоном Гельд, гарячково обмірковуючи ситуацію, — і принаймні залишите мені сигари…

Агенти заусміхалися. Очевидно, це вже було професій­ною рисою їхнього характеру: доки жертва переслідування оз­броєна, вона викликає ненависть і підозру, а тільки-но вона потрапляє до пастки, агенти одразу ж добрішають, ладні вста­новити з нею навіть панібратські відносини, зав’язати дружню розмову. Ось і зараз молодший агент привітно посміхнувся і сказав:

— Сигари ми не палимо, пане, можете залишити їх при собі. Вибачаюсь, здається, мій колега палить…

— Прошу, прошу, — спохопився Гельд і уважно став ко­пирсатись у портсигарі.

Пригостивши старшого агента, Гельд вийняв сигару і, відку­сивши кінчик, взяв її в рот.

Агенти продовжували жваво патякати, але Гельд їх не слухав.

— Ми стежили за вами від самого готелю, — говорив молодший агент. — Звичайно, ми могли б взяти вас ще на вокзалі, але ж ми теж люди. Псувати вам настрій, пане, в момент вильоту — це було б просто не по-джентльменськи. І потім нам теж хочеться забавитись… Так, так, пане, нам набри­дає ганятися за злочинцями по курних шляхах та завулках. Ми вирішили потішитися, влаштувати своєрідну комедію.

Гельд підніс сірник до своєї сигари і підпалив її.

Синій димок тоненьким струмком піднявся вгору. І рап­том кінчик сигари спалахнув яскравим синюватим вогнем, щось зашипіло, затріщало, немов феєрверк, і тонка пружна Цівка сивого диму порснула в обличчя агентів.

Агенти отетеріло витріщили очі. Не встигли вони зважи­тися на якусь дію, як їдкий дим запаморочив їхню свідомість. Без жодного звуку обидва лантухами зсунулися на підлогу.

Гельд, вдаривши кінчиком сигари об стіну, загасив її. Кілька секунд він сидів, затуливши долонею рот, відвертаючи обличчя від димової хмарки, що поволі танула.

“Молодці хлопці! Хорошу штучку дали мені! — подумав він. — Тепер уже отрута не страшна, концентрація її надто слабка”.

Гельд підвівся і забрав у агентів зброю. Поклав їхні пісто­лети до кишені, свій залишив у руці. Переступив через роз­пластані тіла і підійшов до кабіни пілота. Рвучко відкрив її.

— Шановний! — Він простягнув руку і дулом пістолета злегка штовхнув пілота в плече.

Той з жахом подивився на нього. Його маленькі колючі очі гарячково виблискували.

Гельд показав йому жестом руки на безвільні тіла обох агентів.

— Я сподіваюся, ви непричетні до цієї історії, — промо­вив він спокійним тоном. — Але вашу зброю віддайте.

— Обшукайте мене, — заїкаючись, відповів переляканий пілот. — Ми… ми цивільні… Ніякої зброї…

Та Гельд все ж таки для певності обшукав його.

— Ну, гаразд, — мовив він, — тепер вам доведеться трохи змінити курс. На аеродромі мене, мабуть, вже чекають ось такі молодчики. Доставте мене в Штраузе. Спуститесь біля крайніх будівель… або ні, краще далі від виселку, в ліску. В ліску!.. Пам’ятайте, якщо ви поведете машину на аеродром, я пристрелю вас. — І він ще раз для більшої переконливості підніс до обличчя пілота пістолет.

Перший удар

Довге похмуре приміщення. Попід стінами — ряд столів. Газосвітні лампи розсіюють тремтливе ніжно-голубе світло. Вікон нема. Двері — низенькі, важкі, з металевими окуттями. Приміщення справляє враження бункера або каюти військово­го корабля.

Шість чоловік, що зібралися біля маленького столу, — це члени таємної робітничої організації “Комітет мужніх”. Вони зійшлися на термінову нараду в одному з запасних підземних приміщень атомного заводу в Бруклінгемі.

— Краузе, — звернувся високий сивий чоловік до моло­дого робітника в синьому комбінезоні. — Хто чергує біля го­ловного входу?

— Хлопці з кабельного цеху, друже Гартман, надійні охо­ронці.

— Тоді розповідайте, Краузе, — владним тоном наказав Гартман. — Розповідайте все детально, тільки без захоплення. Ситуація надто серйозна, і ми повинні вирішити, що нам ро­бити далі.

Всі присутні пильно дивилися на молодого робітника з чорнявим чубчиком.

Пошук на сайті: