Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3136
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2805
Хтось тихо відчинив двері. Петер розплющив очі й поба­чив ад’ютанта. Його очі сяяли торжеством.

— Що трапилось, Арнольде? — кволим голосом запитав Петер.

— Володарю мій! Внизу охоронці затримали жінку, яка хотіла бачити вас. Вона називає себе Евеліною Стар…

— Що? — закричав Петер, зриваючись з місця. — Як ти сказав?

— Вона називає себе Евеліною Стар, — повторив Арнольд.

— Сюди! Негайно сюди!

— Цю жінку?

— Так, негайно сюди! — нетерпляче перебив Петер. — Негайно.

Арнольд хутко вийшов з кімнати.

Почулися дрібні, чіткі кроки, розчинилися двері. Петер здригнувся. На порозі стояла Евеліна, бліда, схудла, у сірому плащі і голубому береті. В очах її блищали сльози.

— Петер! — прошепотіла вона і кинулася до чоловіка.

Він міцно обняв її. Але вона відхилилась від нього і поди­вилася йому в лице.

— Боже мій! Як ти постарів! Подивись, на кого ти став схожий?

Евеліна схопила Стара, який ще не отямився від радості й подиву, за руку і підвела до великого люстра. Петер погля­нув на своє відображення. Скроні його були густо засіяні сивиною, вона проступала навіть серед світлого волосся. Біля рота і очей різко покарбувалися зморшки. За короткий час Петер постарів на десяток років.

Але це чомусь не схвилювало його. Він байдуже глянув ще раз на своє відображення і сів у крісло. Піймав Евеліну за руку і підтягнув її до себе.

— Де ти була, чому не приходила раніше?

— Не засуджуй мене! — схвильовано заговорила Евеліна. — Я не могла зробити інакше! Ти налякав мене своїми дики­ми ідеями! Мене гнітила твоя страшна воля!.. Але потім…

— Потім… — з надією перервав Петер.

— Потім я зрозуміла, що вчинила не зовсім вірно. Берн пови­нен був відразу допомогти тобі звільнитися від страшної батареї…

— Берн? Значить, ви були разом?

— Так!

— Де ж він? Чому він не приїхав? Адже він знає, що я помру через два-три дні!

Евеліна спохмурніла. Сіла біля Петера, взяла його за руку.

— Слухай мене! Йоган допоможе тобі. Але… ти повинен відійти від політики. Це його умова. В іншому разі він не відкриє секрету батареї.

— Чому ж він сам не приїхав?..

— Він не хоче ризикувати! Ти ж можеш примусити його розповісти все, а він не бажає, щоб світ руйнувала диявольсь­ка сила, захована в твоєму серці.

— Ну… припустимо… я погоджусь. Значить, тоді він приїде?

— Так! Але повторюю, його умови такі: ти повністю відій­деш од політичного життя. Крім того, ти повинен дати наказ, щоб поліція не переслідувала Берна…

Стар тривожно подивився на Евеліну, мить подумав:

— Другу вимогу виконати неважко! Екельгафт фанатично боїться мене. А першу — не знаю… “Золотий ангел” не дасть мені спокою, і його молодчики знищать мене на другий день після того, як я відмовлюсь виконувати їхні бажання.

Евеліна оглянулась, пристрасно зашепотіла, схилившись до Петера:

— Тобі нічого боятися! Ми покинемо цю країну… Виїде­мо на південь, до моря. Там ти відпочинеш, знову візьмешся за свої досліди. Згадай, Петере, наші мрії. Невже все минуло? Навіщо ти вплутався в цю страшну гру? Ти загинеш! Ти не­минуче загинеш!

Петер, схиливши голову, мовчав у важкій задумі. Так, вибору немає. Його життя в руках Берна… Та, зрештою, і жалкувати ні за чим!

Стар підняв голову, глянув у тривожні очі Евеліни.

— Я згоден! Хай приїжджає!

— Ти даєш слово? Ти клянешся… нам?

— Так, я клянусь! — твердо промовив Стар. — Тільки благаю — швидше! Нехай він їде, бо мені погано… серце відмов­ляється працювати.

— Не турбуйся, любий. Я скоро привезу Берна. Але дай наказ, щоб мене відвезли туди на літаку.

Стар натиснув кнопку. Наче привид, у дверях з’явився Арнольд.

Берн відкриває секрет

Берн безперестанку чатував біля вікна, занепокоєно пози­раючи на дорогу.

Урядова радіостанція не сповіщала про стан здоров’я пре­м’єра. Йоган губився у здогадках. А якщо Петеру вдасться підкорити її своїй волі? Тоді поліція переверне всю віллу. Як би він не ховався — його все одно знайдуть.

Неспокій Берна наростав з кожною годиною. Надвечір він вийшов на ґанок вілли. Навколо тривожно шумів ліс, з-за гори насувалася темна хмара. “Певно, буде гроза”, — подумав він.

Берн підвів голову і похолов від несподіванки. Прямо в двір опускався великий сіро-зелений вертоліт військового типу. В обличчя Берну вдарили струмені гарячого повітря з нижніх дюз вертольота.

“Тікати”, — промайнула в голові Йогана блискавична думка. Та було вже пізно. Машина, важко похитнувшись, приземли­лася за десять метрів від Берна.

Рука Берна опустилась в кишеню на холодну сталь брау­нінга. Ні, так просто вони його не візьмуть! Він не стане ляль­кою в руках Стара…

Але в наступну хвилину відкрилися дверцята вертольота і на пісок вистрибнула Евеліна, сяючи променистими очима. Вона була в тому самому сірому плащі і голубому береті. За нею з машини вийшов незнайомий Берну молодий військо­вий з холодними, байдужими очима.

Евеліна підбігла до Йогана.

— Ну? — Він міцно потиснув її руку.

— Все добре! Він згодився на всі умови… Він зовсім хворий. Напевно, його гіпноз не діє… Ми мусимо їхати. Петер казав, що енергії батареї вистачить тільки до твого по­вернення…

— Це не страшно. Я розрахував точно… А хто це з тобою?

— Особистий ад’ютант Стара. Він послав його зі мною.

— Мене не будуть переслідувати?

— Ні, все буде гаразд! Берн покликав Фріца:

— Допоможи мені повантажити деякі прилади на вер­толіт.

Вони зникли в будинку, а через кілька хвилин з’явилися знову, несучи невеликі, але важкі пакунки. Поклавши пакунки в машину, Берн повернувся до Фріца:

— Ти залишайся тут. Я скоро приїду.

Фріц з сумним обличчям поклонився Берну:

— Бережіть себе, докторе!.. — І відійшов од вертольота, витираючи старечу сльозу.

Йоган подивився на червоне сонце, яке, ховаючись за зуб­частою грядою гір, кривавим світлом обагряло грозову хмару, що ніби зупинилася серед неба.

— Одного разу, — прошепотів він сам до себе, — ти зро­бив помилку, Йогане. Що ж тепер? Добре чи зле?

Потім провів рукою по очах, ніби відганяючи якийсь при­вид, і рішуче повернувся до Евеліни:

— Поїхали!..

Вони зникли в дверцятах машини. За ними зайшов Ар-нольд.

— Це і є Берн? — запитав він Евеліну.

— Так…

Арнольд нічого не відповів, тільки скупа усмішка задово­лення майнула по його обличчю.

Приглушено загули мотори, вілла, річка і навколишні гори, пойняті темним нічним серпанком, попливли вниз.

Вертоліт взяв курс на Бруклінгем.

У нічному мороці за ілюмінаторами, в прогалинах між хмарами, пливли зорі. Евеліна, зморена пригодами дня, спала, відкинувшись на м’яку подушку сидіння. Берн дивився на її ніжне обличчя, і думка — невесела й тривожна — хвилювала його серце:

“Чого ти досягнув, Йогане? Це ті рожеві мрії про без­смертя, які штовхали тебе до шукань? Куди потрапив твій винахід, кому приніс користь?.. Замість радості й задоволен­ня, замість вдячності людства ти бачиш кров, чуєш прокльо­ни! Знову, як завжди, найгуманнішу ідею використали по­літичні пройдисвіти. Ганьба! В чому ж ти помилився? В чому?..”

Внизу засяяли вогні Бруклінгема. Вертоліт пішов униз і поволі опустився біля величезної будівлі аеровокзалу.

Евеліна відкрила очі, протерла їх кулачками.

— Що, ми вже прилетіли?

— Пора! — лагідно сказав Берн, підводячись. Арнольд зро­бив знак пілоту. Дверцята автоматично відкрилися. Зелене поле аеродрому, освітлене потужними прожекторами, розкинулось за бетонованою доріжкою. Берн побачив групу людей, що мовчазно дивились на прибулих.

— Нас зустрічають? — запитав він Евеліну. Та непевно знизала плечима.

— Не знаю… Можливо, Петер наказав.

Берн зійшов на землю, за ним Евеліна. В ту ж хвилину на Берна накинулось кілька чоловік. Не встиг він отямитися, як на його руках вже клацнули наручники.

Йоган з люттю повернувся до Евеліни.

— Оце такі його обіцянки?

Евеліна оторопіла. Потім гнівно підступила до поліцейсь­ких.

— Негайно відпустіть його! Я вам наказую!.. Сухий, довгий агент жовчно засміявся:

— Вона наказує. Ви чуєте?!

Поліцейські дружно зареготали. Агент ще раз поглянув на фотографію, задоволено хитнув головою:

— Так! Це він — Йоган Берн! У машину!..

— Хто вам дозволив? — захлинаючись сльозами, крикну­ла Евеліна.

— Вас, пані, ми теж просимо їхати з нами.

В цей час з вертольота вийшов Арнольд. Він вражено подивився на агентів, потім перевів погляд на Берна. Обличчя його посіріло. Він підійшов до сухорлявого агента і навідліт ударив його по щоці. Довготелесий оторопіло закліпав очима.

— Негайно відпустіть доктора! — владно наказав Арнольд.

Поліцаї миттю зняли з Берна наручники. Старший агент, потираючи долонею червону щоку, перелякано пробурмотів:

— Пане! Ми мали наказ від поліцай-президента.

Арнольд зневажливо подивився на нього, хотів щось ска­зати, але в цю мить біля них, скрипнувши гальмами, зупинив­ся відкритий автомобіль, з якого вискочив радісний Екельгафт.

— Де Берн? — крикнув він.

Арнольд криво посміхнувся. Евеліна і Берн з подивом чекали, чим все це закінчиться.

Екельгафт, побачивши Арнольда, нараз скис.

— А, пане ад’ютант! Значить, мої агенти запізнилися? Це вам вдалося спіймати злочинців?

— Ви недотепа, пане Екельгафт! — суворо відрубав Арнольд. — Ви про все дізнаєтесь пізніше за інших. Хірург Берн їде за викликом пана прем’єра… А це — її світлість Евеліна Стар.

Він простягнув Екельгафту охоронну грамоту за підписом Стара і, дивлячись прямо в булькаті очі поліцай-президента, сухо додав:

— Хірург Берн перебуває під захистом закону. Дайте на­каз припинити розшуки…

— Слухаю! — хрипло промовив Екельгафт.

Арнольд зробив знак Евеліні, і вони втрьох пішли до автоекспреса. На передньому склі спалахнула урядова ембле­ма. Авто помчало безлюдними вулицями до резиденції прем’єр-міністра.

…Через кілька хвилин машина зупинилася біля вілли. Охоронці мовчазно розступилися перед Арнольдом. Ад’ютант перший хутко піднявся по широких розкішних сходах до кімна­ти, різким рухом відчинив двері. Берн і Евеліна почули його радісний голос:

— Мій володарю, ваш наказ виконано!

— Де вони? — кволо озвався Стар.

— Тут, в коридорі…

— Поклич їх і залиш нас!

Арнольд жестом запросив Берна і Евеліну до кімнати і причинив за ними двері. Евеліна з радісною усмішкою набли­зилась до чоловіка. Червоні плями повзли по обличчі Петера, груди високо здіймалися від хвилювання.

— Йоган! — прошепотів він.

Якийсь клубок підкотився до горла Берна, але він стри­мав себе і майже суворо сказав:

— Здрастуй, Петере! Як бачиш, я приїхав своєчасно. Га­даю, ти зрозумієш без пояснень, чого мені це коштувало…

— Так, я розумію!.. — схопив його за руку Петер. — Мені Еве вже говорила… Але скажи тільки одне — я буду жити? Я хочу жити! Я відмовлюсь від усього… Оте кляте механічне серце!..

Пошук на сайті: