Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3136
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2805
— Безперечно, Голубий Беркут… — Шаукель запопадливо посміхнувся. — Добра пташка має міцні крила, але їй треба ще трошки підрости.

Герман Тод стомлено відкинувся на сидіння і безнадійно махнув рукою.

— Тебе, Гансе, не переговориш. Роби, як знаєш, тільки пам’ятай: час, час і час!

Шаукель вдоволено потер руки. Все йде, як слід. Імперія піднімається на своїх сталевих ногах, і скоро її крок грізною луною рознесеться по світу. Шаукель говорив замріяно, уро­чисто, мабуть, забувши в цю мить, що його майже ніхто не слухає. Власне, говорив для себе, бо вже давно кохався в фанатичній ідеї всесвітнього панування корпоратистської імперії.

— До речі, Германе, як у Браунгтоні дивляться на наші військові приготування? Сподіваюся, що це не дуже їх турбує. Вони повинні розуміти…

Міністр ніби аж ожив. Він повернув до політичного боса своє довгасте обличчя з яструбиним носом і хитрувато по­сміхнувся.

— Дві руки, які тримають один меч, не бояться одна одної!

— Ну, от бачиш, — зрадів бос, — наші діла не такі вже й погані. Якщо там не проти…

Імперський міністр підніс догори свого кістлявого вказів­ного пальця.

— Там не тільки не проти, але навіть вимагають найрішучіших дій. Там ставлять питання так: якщо ми хочемо одер­жати фінансову підтримку Браунгтонського уряду, ми повинні форсувати військові приготування проти Сходу. Час не тер­пить. Зволікання може привести до найприкріших наслідків. Технічний потенціал комуністів уже перевищив наші вироб­ничі можливості. До того ж, останнім часом вони здійснили кілька грандіозних винаходів. Я сам читав у Браунгтоні по­відомлення про те, що московські вчені закінчують роботи по продовженню життя. Крім того, вони вже пустили навко­ло нашої грішної планети дванадцять супутників і тепер мо­жуть вільно координувати обстріл нашого континенту своїми далекосяжними ракетними снарядами. Зрештою, ви й самі це прекрасно знаєте. Напевно, наша контррозвідка не марнує часу.

— Так, про це я поінформований, — скромно підтвердив Шаукель.

— Тоді ти мусиш знати, що нам треба діяти якнайрішучі­ше. Політичні загони — це крапля в, морі. Нас повинні цікави­ти, насамперед, роботи наших дослідних інститутів.

Шаукель самовдоволено посміхнувся.

— Чому ти радієш? — глянув на нього з подивом імперсь­кий міністр.

— Маю підстави, Германе. Даремно ти думаєш, що Ганс Шаукель займається тільки дрібними політичними авантюра­ми. Ми теж готуємо грандіозне відкриття, можливо, навіть грандіозніше, ніж все, що роблять зараз на Сході. Коротше: механічне серце сконструйоване.

— Овва? Нарешті! — Герман Тод рвучко подався вперед.

— Винахід Берна поставить нашу країну на перше місце в світі. Звичайно, роботи ще не цілком завершені, але вже ясно, що ми одержуємо колосальну зброю. Таємна поліція встано­вила нагляд за клінікою Берна. Вчора мені повідомили, що перший вдалий експеримент над людиною здійснено. В нашо­му місті вже є людина з механічним серцем. Берн не знає про наші наміри, але тепер, мені здається, коли роботи закінчено, треба розкрити карти. Сьогодні ж ми викличемо його до себе і поговоримо про все відверто.

— Людина з механічним серцем! — вражено бурмотів ста­рий міністр.

— Механічне серце — це броньоване серце, принаймні та­ким його можна робити, це серце солдата, який не боїться кулі, якому не страшна примара смерті, — все дужче й дужче запалюючись, говорив Ганс Шаукель.

— Це сто тисяч, п’ятсот тисяч, мільйон безсмертних, не­вразливих вояків, які підуть за нашим наказом хоч до чорта в пекло. О господи! — Імперський міністр набожно звів догори руки. — Нарешті ти зглянувся на твоїх вірних слуг!

— Ну, ось так завжди буває, — напівжартівливо поскар­жився Шаукель. — Хтось робив справу, а дякують Богові!

Міністр повернувся до Шаукеля і поплескав його по плечі.

— Гансе, корпорація ніколи тебе не забуде. Ми робимо спільну справу, а Бог… що ж, нехай він допомагає нам усім. У Браунгтоні мені сказали, що ми повинні самі собі допомогти і самі собі віддячити за наші турботи. — Він показав рукою на схід. — Он там. Розумієш мене? Подяка там.

— Вічні обіцянки, — пробуркотів Ганс Шаукель, хоч на обличчі його вже проступив вираз задоволення. Імперський міністр таки оцінив його старання.

Вони вже в’їхали в місто, коли політичний бос раптом сказав:

— Треба викликати поліцай-президента. Може, він по­відомить нам що-небудь цікаве.

Шаукель взяв трубку радіотелефону і, натиснувши потрібні кнопки, гукнув у мембрану:

— Пане поліцай-президент! Говорить Шаукель. У трубці почулася швидка відповідь:

— Слухаю вас, пане Шаукель. Я тільки-но дзвонив до вас в резиденцію, але мені сказали, що ви виїхали…

— Так, я їду з аеродрому, — перебив його бос. — Як справи з Берном?

Кілька секунд трубка не озивалась. Погойдуючись на м’я­кому сидінні, Шаукель нервово притиснув навушник до вуха. Врешті почувся непевний голос поліцай-президента:

— Трапилась непередбачена обставина. Агенти загубили слід Берна. Крім того, деякі події… незвичайні події… я мушу доповісти вам…

— Ви маєте на увазі наслідки операції? — роздратованим тоном вигукнув Шаукель.

— Так, пане. Справа в тому, що…

— Ні, зачекайте, зараз я їду до вас. Приготуйте всі факти, викличте людей.

Він недбало кинув трубку в нішу, трохи розгублено повер­нувся до імперського міністра. Той допитливо подався вперед.

— Що там?

— Трапився непередбачений випадок… Зник Берн. Я мушу їхати… негайно. Від цього залежить дуже багато. Якщо ти хочеш…

Тод ствердно кивнув головою.

— Так, я їду з тобою.

Машина промчала через центральну площу, проминула незграбне сіре приміщення імперського банку і зупинилась біля управління таємної поліції.

Двоє агентів провели поважних відвідувачів до кабінету поліцай-президента. Шеф таємної поліції Екельгафт був ни­зенького зросту, міцний чоловік, з довгими мавпячими рука­ми, з булькатими очима і виступаючими наперед вилицями. Він сам поспішив їм назустріч.

— Прошу, панове. — Він кілька разів шанобливо схилив голову, намагаючись надати своєму обличчю якомога улесли­вішого виразу. — Не сподівався, що ви приїдете так швидко.

— Наша поліція завжди у всьому запізнюється, — кинув недбало Тод, звертаючись до політичного боса.

Натяк був досить влучний. Поліцай-президент розумів, що справа з Берном може коштувати йому дуже дорого. Тому він квапився наперед викласти події в найбільш вигідному для нього світлі.

— Прошу до мого кабінету, панове. Мої агенти тільки-но повідомили, що дві години тому Берн зник. Дома він не з’яв­лявся. Можливо, він став жертвою нещасного випадку, а може…

— Та кажіть прямо! — гримнув на нього Тод. Зайшовши першим до кабінету шефа поліції, він одразу ж втомлено впав у м’яке глибоке крісло.

— Я маю на увазі іноземну агентуру.

— Що? — Бос, який стояв біля крісла імперського міністра, підняв свою кругленьку голову. Його оченята-шпаринки гнівно блиснули на поліцай-президента. — Ви дозволили іноземній розвідці зірвати плід з-під самого носа? Ви… ви тюхтій! Ви нікчема!

— Перепрошую… але я діяв у повній згоді з вашими вка­зівками, — кволо, з безнадійним виразом обличчя виправдо­вувався Екельгафт. — Ви самі настійливо радили мені не втру­чатися в справи Берна. Ви казали, що він ні в якому разі не повинен знати про наш контроль.

Бос криво посміхнувся.

— Ви забуваєте, пане поліцай-президент, що ви — кримі­наліст. Не всі факти піддаються точній регламентації. Ніякі інструкції не можуть передбачити того, що повинен відчува­ти… так, так, відчувати інтуїтивно справжній криміналіст…

— Мені здається, — озвався з глибокого крісла імперсь­кий міністр, дивлячись з-під кошлатих брів на шефа поліції, — що ви даремно сперечаєтесь, панове. Пане Екельгафт, які нові факти ви можете повідомити нам? Я не хочу вірити, що ваша агентура втратила всі сліди.

Екельгафт підбадьорився. В словах високого гостя він відчув слабку надію на порятунок. Може, йому ще вдасться виправдатись! Може, він переконає Шаукеля і Тода, що його поліцейське око не втратило гостроти. Поліцай-президент при­гадав ранкові події, котрі він сам ще не встиг осягнути як слід. Вони спалахнули в його свідомості, немов рятівні зірки. Так, треба розповісти про них, пов’язати їх з справою Берна. Може, хоч це відтягне скандальний кінець…

— Сьогодні вранці, — почав він несміливо, — на розі проспекту Рошаль і вулиці Бохум з невідомих причин скоїла­ся страшна автомобільна катастрофа… Загинули десять чоловік, поранено — дванадцять. Рівно через дві години на цьому пере­хресті поліцейський Горман втратив самовладання і, наче навіжений, кинувся в один з сусідніх будинків. Як виявилося пізніше, хтось із провокаційною метою закликав його на п’я­тий поверх і примусив стати навколішки перед господарями квартири номер сорок дев’ять.

— Не говоріть дурниць, — обірвав його бос. — Хто б міг примусити поліцейського стати навколішки перед невідомими людьми? Ви тверезі, пане Екельгафт?

Але поліцай-президент, відчувши в погляді імперського міністра мовчазну підтримку, продовжував далі:

— Я гадаю, що… ці дивні обставини вимагають детального вивчення…

Тим часом Шаукель підійшов до великої карти міста, що висіла на стіні, і почав її уважно розглядати.

Екельгафт стежив за товстим вказівним пальцем Шау­келя, яким той водив по карті, розшукуючи перехрестя Ро­шаль і Бохум. Його думки гарячково шукали порятунку. І раптом в його пам’яті спалахнула іскорка. Як він тільки не пригадав цього раніше? Адже агенти, котрі стежили за Бер­ном, не раз доповідали йому, що хірург часто заходить в дім на перехресті Бохум і Рошаль. Так, так, тепер він пригадав донесення агента номер шість: той називав навіть номер квар­тири…

— Прошу вибачення! — Екельгафт кинувся до свого сто­лу, став поквапливо перегортати паперовий мотлох. — Одну хвилину. Я, здається… Так, знайшов. Повідомлення агента но­мер шість… Доктор Берн тричі за час встановлення посту на розі Бохум — Рошаль відвідав дім номер десять, і кожного разу він заходив у квартиру номер сорок дев’ять.

Тод і Шаукель зацікавлено повернули до нього голови.

— А сьогодні вранці?.. — вихопилося в Шаукеля. Поліцай-президент тріумфально підняв догори записку.

Його булькаті очі засяяли гордовитим блиском.

— А сьогодні ранком поліцая Гормана було закликано в квартиру номер… — Екельгафт витримав невеличку паузу. — …сорок дев’ять.

— Негайно висилайте туди людей! — гаркнув політичний бос. — Затримайте всіх, хто там буде!

Герман Тод вдоволено закивав головою. Він цілком схва­лював рішучість свого політичного помічника.

— Дійте якомога швидше, панове, — вимовив він спокій­ним доброзичливим тоном. — Я певний, що тепер наша таєм­на поліція виправдає покладене на неї довір’я.

Треба тікати

Біля під’їзду клініки Берна Евеліна вискочила з автоексп­реса, кинула шоферу асигнацію.

— Можете їхати!..

Машина безшумно зникла за рогом. Евеліна проминула невеликий палісадник, відгороджений від вулиці ґратчастим парканом. Серце її билося тривожними лункими ударами. Вона притиснула до грудей руку, немов хотіла вгамувати той стукіт.

— Спокійно, спокійно, — шепотіла вона до себе. — Треба все обговорити з Берном!..

Поправила звичним жестом волосся, зайшла до приймаль­ної кімнати. Назустріч їй ввічливо встав з-за столу широко­лиций санітар.

— Чим можу служити, пані?..

— Мені потрібний Йоган Берн! — якомога спокійніше відповіла Евеліна.

— Доктор дуже зайнятий.

— Я прошу вас викликати його!

— Шановна пані, доктор не велів…

— Справа надзвичайно важлива! — нервово наполягала Евеліна. — Передайте йому мою візитну картку…

— Гаразд! Зачекайте! — промовив санітар. — Я доповім йому. — Він включив невеличкий телевізійний апарат, що стояв на столі. — Підійдіть-но сюди…

Евеліна схилила своє обличчя до об’єктиву телевізора. На екрані з’явився Берн, запитливо подивився на санітара.

Пошук на сайті: