Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3151
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2818
Протягом цього дня весь штат поліцейського управління, від найвищих чинів таємної поліції і до останнього детектива-криміналіста, жив лихоманковими чутками про втечу лікаря Берна. Звичайно, Петер не здогадувався, що значила ота ко­ротка фраза, яку йому кинув сьогодні по телефону черговий асистент клініки: “Берн виїхав у терміновій справі”. Але для старенького чиновника в рогових окулярах поява схвильова­ного і збудженого Петера Стара, особливо ж після того, як він назвав ім’я Берна, здалася підозрілою.

— Мені дещо відомо про вашу дружину, — бовкнув він навмання, аби тільки виграти час. “Цю людину треба затрима­ти, — майнуло в голові поліцейського. — Непогано, якщо він причетний до справи Берна. Здається, вперше в житті мені посміхнулося щастя”. А до Петера ввічливо промо­вив:

— Зачекайте хвилинку, я вийду до сусідньої кімнати і дещо з’ясую.

Петер кивнув йому із виразом щирої подяки на змарніло­му обличчі і сів на стілець

Минуло кілька хвилин. Чиновник в окулярах не з’являв­ся. Стар почав нервово ходити по кімнаті. Важкі роздуми заповнили його голову. Всередині піднялася нестримна хвиля гніву: “Він забув про мене? Чи, може, це пастка?”

Раптом широко розчинилися двері, і до кімнати ввійшов з коридору поліцай-президент, політичний бос Шаукель і двоє нижніх чинів таємної поліції.

Стар одразу ж зірвався з стільця і кинувся їм назустріч:

— Це неподобство! — вигукнув він роздратовано. — Я двадцять хвилин чекаю вашого службовця. У мене зникла дружина… я прошу допомогти мені…

— Хто ви такий? — запитав поліцай-президент, зупинив­шись навпроти Петера і міряючи його уважним поглядом.

— Моє прізвище Петер Стар. Я інженер атомної лабора­торії в Штраузе…

— Де мешкаєте?

— Вулиця Рошаль 10, квартира 49.

Від його слів присутні здригнулися. Петер помітив, як двоє поліцаїв, задкуючи, відійшли до дверей і стали навпро­ти виходу. “Що таке? — подумав Стар. — Невже вони здога­далися, що я винуватець ранкової катастрофи? Ні це немож­ливо”.

— Нам доведеться затримати вас на деякий час, — промо­вив суворим тоном поліцай-президент. — Прошу вас, ідіть за нами.

Він відступив убік і, пропустивши поперед себе Петера, перший пішов за ним. Праворуч і ліворуч крокували охо­ронці. Шаукель залишив кімнату останнім.

“Здається мене заарештували, — промайнуло в голові Пе­тера. — Я можу застосувати свою силу, примусити їх випус­тити мене. Але ж тоді я нічого не дізнаюся про Евеліну. Не­хай поки що буде так, як вони хочуть. Побачу, що вони роби­тимуть далі”.

Минувши коридор, вони вступили до великої похмурої кімнати з двома рядами лав під стінами і невеличким столи­ком в правому задньому кутку. Ліворуч під заґратованим вікном частина кімнати була відгороджена залізним ґратчас­тим бар’єром. Напевно, туди заводили арештованих під час допиту або побачення з близькими й рідними.

Старові запропонували сісти на окрему лаву під стіною. Поліцай-президент опустився на стілець за столом, Шаукель лишився стояти. Поліцаї зайняли місця по праву і ліву сторо­ни від Петера.

“Значить, я заарештований”, — знову промайнуло в го­лові Стара.

— Ваше ім’я Стар Петер. Ви проживаєте по вулиці Ро-шаль 10, квартира 49? — не приховуючи свого вдоволення, промовив Екельгафт.

— Цілком вірно. — Петер ствердно кивнув головою. В цю мить він не почував ні злості, ні страху, вся його увага була зайнята незвичайною для нього процедурою поліцейського допиту. Він потішався думкою: “Нехай роблять, що хочуть, нехай вдають з себе володарів, але ж я сильніший за них. Досить мені одного напруження нервів, одного розумового імпульсу, і вони стануть моїми слухняними рабами”.

Ця впевненість настроювала його на бадьорий лад. Він дивився на присутніх відкритим, незлобивим поглядом, і ку­точки його рота злегка кривилися в посмішці.

Поліцай-президент кілька секунд допитливо дивився в обличчя Стара. І раптом він щосили ляснув по столу рукою.

— Досить блюзнірствувати! — Напевно, це був давній прийом, що мав одразу деморалізувати підслідчого. — Де зна­ходиться доктор Берн?

Від несподіванки у Петера відняло мову. Що він чує? Берн зник. Берна розшукує поліція. Все одразу склалося доку­пи в пам’яті Стара: ранковий дзвінок в клініку, насторожений погляд чиновника в рогових окулярах, його квапливе виба­чення…

— Я й гадки не маю, де може бути Берн, — відповів Петер твердим голосом. Але присутні завважили в тому го­лосі тремтливі нотки хвилювання.

— Молодий чоловіче, — продовжував крикливо Екель­гафт, — ваше зволікання може тільки нашкодити вам і вашій дружині.

Петер насторожився. Напевно, втеча Берна має якийсь зв’язок із зникненням Евеліни. Тоді доведеться розповісти все і разом з ними вдатися до розшуків.

Але в ту ж мить поліцай-президент вимовив фразу, яка остаточно зіпсувала всю справу. Екельгафт вирішив збрехати і своєю брехнею спонукати Стара до відвертої розмови.

— Ми знаємо, де знаходиться ваша дружина. Від нас зале­жить її повернення додому. Але, шановний пане Стар, ви по­винні розповісти нам все, що ви знаєте про хірурга Берна і, головне, допомогти поліції розшукати його сліди.

“Значить, втеча Берна не має ніякого відношення до зник­нення Евеліни, — промайнуло в голові Петера. — А я вже подумав недобре про Йогана. Що ж, тоді ці панове не почують від мене жодного слова”.

Він відхилився до стіни, широко розставивши ноги. В дорогому сталево-сірому костюмі, з вольовим обличчям, він сидів, немов якась можновладна особа. Його очі з-під краси­вих тоненьких, майже дівочих брів, задерикувато дивилися на поліцай-президента.

— Дивуюся, панове, — промовив він, розтягуючи слова. — В нашій країні людину безпідставно затримують в поліцейсь­кому управлінні і поза всякими правилами вчиняють їй до­пит. Я сподівався одержати від вас допомогу, але бачу… — Він багатозначно глянув на своїх охоронців, що стояли праворуч і ліворуч від нього, — я бачу, що моє уявлення про нашу демо­кратію було невірним…

— Даремно ви пащекуєте, шановний пане Стар, — пони­зив голос Екельгафт. Виставивши вперед щелепу, він злісно примружив очі і процідив скрізь зуби:

— Інтереси державної безпеки змушують нас застосувати до вас найсуворіші заходи.

— Тобто? — Петера не залишав жартівливо-зухвалий настрій.

— Таємна поліція володіє засобами…

— Га-га-га! — Петер гучно розреготався. Засунувши руки в кишені, він рівномірно розгойдувався з боку на бік. — Яке чудесне відкриття! Панове, ви просто зачарували мене!

Тоді до столу підійшов політичний бос. Він нахилився до поліцай-президента і прошепотів йому щось на вухо. В ту ж мить Екельгафт різко підвівся.

— Ми не можемо марнувати часу, — промовив він загроз­ливим тоном. — Ви негайно будете відповідати або ми засто­суємо до вас найсуворіші заходи. Ви будете відповідати?

— До кого ви звертаєтесь? — Петер зміряв Екельгафта глузливим поглядом.

— Встати! — гаркнув поліцай-президент.

— Я не звик до такого тону, панове.

— Поставити його на ноги! — наказав Екельгафт полі­цейським офіцерам.

Чотири дужі руки вчепилися в Стара і шарпнули його догори. В першу мить Стар навіть не второпав, чого вони хочуть. Але ось його опанувала скажена лють. Лице налилося кров’ю, очі майже викотилися з орбіт. Кілька секунд він без­тямно ворушив губами і раптом, шарпнувшись вперед, замах­нувся кулаком на поліцай-президента.

Це була його фатальна помилка. Він не встиг сконцентру­вати своєї думки, не встиг своїми вольовими імпульсами па­ралізувати ні Екельгафта, ні Шаукеля, ні охоронців. Охопле­ний шаленим гнівом, він піддався звичайному людському по­риву і кинувся на свого супротивника з наміром розквасити його гидку мавпячу пику.

В ту ж мить один з охоронців вдарив Петера ручкою револьвера по голові і збив з ніг. Стар відчув пекучий біль у тімені. Щось гаряче й липке поповзло за шию, і він непритом­ним повалився на підлогу.

Втеча з тюрми

Голова гуде. До горла підкочується млість. Хочеться роз­плющити очі, але повіки немов придавлені гарячими п’ятака­ми. Всередині пече — випікає.

Врешті Петер розліпив повіки. Побачив сліпучо-білу сте­лю, залиту яскравим світлом. Перевів очі ліворуч — знову стіна, праворуч — теж стіна. Аж онде віконце. Тоді він все пригадав: страшні вирячені очі поліцай-президента, його хрип­кий окрик, гострий біль в тімені…

Петер підняв голову, роздивився навкруг себе. Отже, він у тюремній камері. Електрична лампочка під стелею. Яскраве світло забиває памороки, давить на мозок.

Стар пригадав усе, що він читав про тюрми, про в’язнів, і став усвідомлювати, навіщо ота яскрава лампочка під стелею. Це теж частка тортур, оце пекуче настирливе око, що залазити­ме йому в душу, гнітитиме його день і ніч, доки не висотає з нього останні сили, доки він, позбавлений волі і самовладання, не стане слухняною іграшкою в руках поліцейських властей.

“Я, всемогутній, непереможний, мушу скніти в цій дірі й гинути заради примх якогось мопса? — Лють піднялася гаря­чою хвилею в душі Петера. — Я вчинив дурницю, і це приве­ло мене в камеру. Досить. Зараз вони заспівають під мою дудку”.

Він підійшов до дверей і заглянув у вічко. Але воно було зачинене ззовні, з коридору. Це ускладнювало справу. Треба діяти, негайно діяти! Тільки як? Адже, не знаючи людини, не дивлячись їй у вічі, він не здатен підкорити її своїй волі. Кого він примусить відчинити йому двері? Хто стане жерт­вою його гіпнозу?

Охоплений відчаєм, Петер став крокувати по камері. Ду­мав про Евеліну, та від тих думок його неспокій ще більше зростав. Минали години, а він ще не зробив жодного кроку для її врятування. Він — “завойовник всесвіту”!

Безсилля породжувало в ньому незвідану раніше лють. Тільки б вирватись звідси, тільки б оволодіти становищем! О, він зуміє довести їм, що “людина — залізне серце” вміє мсти­ти за кривди.

“Я мушу сконцентрувати свої думки і прийти до певного рішення”, — подумав Петер. Він сів на невисоке ліжко з то­неньким матрацом, застеленим грубою повстяною ковдрою, і замислився. На кожному поверсі в’язниці, напевно, чергує один поліцейський. Треба, щоб він підійшов до камери. Тоді можна буде роздивитися його і діяти. Але як його покликати? Посту­кати в двері? Закричати? Чи зважають тут на людські крики?

Петер насторожив слух. Страшна німота виповнювала при­міщення в’язниці. Було так тихо, що Петеру здавалося, ніби він чує ледь-ледь вловиме посвистування в грудях. “Моє сер­це, — думав він. — Вони замкнули людину з механічним сер­цем, мене, безсмертного і непереможного. О, кляті! Кляті… Що це? Кроки? Так! Здається, вони йдуть”.

У коридорі, справді, почулася чиясь хода. Петер одним стрибком підскочив до дверей і став шалено гамселити по залізній оббивці. Але масивні, амортизовані двері поглинали стукіт. Петер майже не чув ударів. Тільки дарма набив собі кулаки.

Повернувся до вікна і саме в цю мить почув, як клацнуло вічко. Охоронець заглянув до камери. Петер рвучко повернув­ся до дверей, але було вже пізно. Вічко зачинилося.

Кілька разів після того Петер чув клацання в маленькому залізному віконці — напевно, за ним невідступно стежили. Але кожного разу, коли він намагався побачити охоронця, металевий п’ятачок затуляв отвір.

Минав час, Петер думав про Евеліну. Яке лихо могло скоїтися з нею? Може, вона пограбована, знівечена, замкнена в такій же камері? Він знав, що володіє страшною силою, і водночас усвідомлював своє ганебне безсилля.

Раптом йому на думку спала цікава вигадка. Він обдурить охоронця. Він заманить його в камеру і тоді…

Петер швидко підсунув до вікна ліжко, перекинув його. Потім зняв піджак і одним рукавом став обмотувати собі шию. З такою недосконалою петлею навмисне обережно, по­волі виліз на перекинуте ліжко. Зачекав трохи, спустився до­долу. Через хвилину почав знову чіплятися за залізні прути. Підтягнувся раз, вдруге…

В коридорі загупотіли квапливі кроки. Значить, його ма­невр удався. Охоронець вчинив тривогу, помітивши підозрілі дії Петера. Адже в’язень, про якого піклувався сам поліцай-президент, намагався повіситися на залізних ґратах вікна.

Петер уже стояв на ліжку і, дотягнувшись до вікна, по­квапливо прив’язував другий кінець піджака до металевих ґрат.

— Стійте! — почувся позаду переляканий вигук вартового.

Стар повернув до нього обличчя і зміряв його обережним вивчаючим поглядом. Здається, все йде як слід. Тепер можна діяти.

В камеру тим часом зайшло кілька поліцейських, і серед них — начальник в’язниці.

Пошук на сайті: