Олесь Бердник - Марсіанські "зайці" (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_marsianski_zajci.docx)Oles_berdnyk_marsianski_zajci.docx54 Кб713
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_marsianski_zajci.fb2)Oles_berdnyk_marsianski_zajci.fb2112 Кб765

      — Вийшло! — залементував Андрійко, радісно зриваючись із трави. — Полетіла!

      Друзі стрімголов кинулися до місця старту. Там валялися лише два чопки, третій десь зник. Андрійко перезирнувся з товаришами, бадьоро махнув рукою.

      — Шукати ракету! Треба врятувати космонавта!

 

Приємне знайомство

 

      Із кущів терну, недалеко від ями, почувся зляканий крик. Потім хтось засміявся. Друзі завмерли від несподіванки. Невже їхня ракета впала кому-небудь на голову?

      На галявині з’явився літній чоловік — високий, худий, з борідкою і вусами. Він чухав одною рукою голову, а в другій тримав “ракету”. Защіпка дверцят відпала, і рябий кіт, на смерть переляканий польотом, блискавкою чмихнув у кущі. Чоловік аж задихався від сміху. Побачивши дітей, він гукнув:

      — То це ваша робота?

      — Наша! — потупившись, несміливо відповів Андрійко.

      — Що ж це ви, шановні товариші, запускаєте мені на голову самовари? Якби не намет — то й покалічило б!..

      — Це не самовар! — заперечив Андрійко. — Це космічна ракета! А кіт — космонавт!

      — Гм, — здивувався незнайомий, лагідно посміхаючись, — дійсно, схоже. Молодці…

      — Ми готуємося до польотів, — осмілівши, сказав Андрійко. Весь вигляд чоловіка, його усмішка були такі приємні, що хлопець вирішив розповісти йому все. — Це перший запуск. А ще ми збираємося зробити велику ракету, для себе…

      — Як для себе?

      — А так. З цистерни. А пальне — гас!..

      — Е ні, — заперечив незнайомий. — Так не годиться. Хоч воно й добре, що ви любите ракетну справу, але самодіяльність тут не піде. Сьогодні замучили кота, а завтра самі покалічитесь. Краще читайте книжки, набирайтеся знань, а коли прийде час — поступайте в певні школи. Так, як Гагарін…

      — Коли то ще буде! — незадоволено озвалася Надійка.

      — Трохи почекайте. Зате все буде по-справжньому. Запевняю вас. Я й сам працюю в такому напрямку…

      — Правда?

      — Чесне слово, — поклявся чоловік. — Ось подружимось — я вам розповім багато цікавого…

      — А як вас звати? — вихопилося в дівчинки.

      — Юрієм Сергійовичем…

      Із кущів покликали. Юрій Сергійович залишив “ракету” друзям і, привітно махнувши на прощання, пішов. Андрійко подивився йому вслід, таємниче прошепотів:

      — Тут щось криється, вірте мені. Ось побачите, в цій долині почнуться діла!..

      — Які діла, Андрійку?

      — Великі. А точніше — дізнаємося потім…

 

Суперечка

 

      Експерименти з ракетами довелося залишити. В долині, як і передбачав Андрійко, почалися великі “діла”.

      Від сусідньої залізниці провели вітку, по ній безперервно йшли ешелони з механізмами, апаратами та будівельними матеріалами. Долину оточили парканом. Там почалось якесь будівництво.

      До паркану нікого не допускали охоронці. Скрізь були вивішені таблички: “Заборонена зона!” Але юним винахідникам від цього стало ще цікавіше, тим більше, що з долини лунали сильні вибухи, гучніші від грому. Одного разу друзі пробралися до паркану і видряпалися вгору. Поглянувши у долину, вони завмерли.

      По той бік долини півколом розташувались якісь будинки, а в центрі велетенського забетонованого майдану височіли ажурні вишки. Біля них діти помітили три гігантські апарати, схожі на цівки, поставлені сторч.

      — Ракети! — прошепотів Андрійко. — Щоб я вмер, ракети! Тільки не такі собі, а справжні, космічні. Погляньте, вони з трьох ступенів… Пам’ятаєте, ми бачили в журналі?..

      — Пам’ятаю, — видихнула Надійка.

      Вони довго мовчали, прикипівши до паркану, не в силі одвести погляд від чаруючого видовища. Мрія, фантазія, буйна уява дитячої свідомості, прочитане в книгах — все стало реальністю, ясно і зримо стояло перед ними.

      — Пропала наша яма, — озвався Боря.

      — Що яма! — сердито відповів Андрійко. — Та за такі ракети можна тисячі ям оддать. От якби пробратися туди!

      — Не пустять, — зітхнула Надійка.

      Над долиною впав синій серпанок. Вечоріло. Між деревами поповзли тіні. Краєвид ставав казковим, таємничим. У будинках, на тому боці паркану загоралися вогні.

      Десь недалеко почулися голоси. Дітей помітили охоронці. Молодий високий хлопець, із гвинтівкою на плечі, докірливо крикнув:

      — Ай-я-яй! Пробралися-таки? Хіба читати не вмієте? Там же ясно написано, що заборонена зона!..

      — Так цікаво! — заперечив Андрійко, не злізаючи з паркану.

      — Мало чого цікавого! Ану марш звідси!

      — І не страшно! — заявила Надійна…

      До охоронця наближався високий чоловік. Він побачив дітей, весело гукнув:

      — А, давні знайомі! Уже пробралися?

      Це був Юрій Сергійович. Діти дружно привіталися з ним. Андрійко сказав:

      — Ми прийшли поглянути на свою долину…

      — На вашу долину? — здивувався Юрій Сергійович. — Ах так, я розумію! Правда, правда, ви тут були першими. Ну що ж, раз таке діло, доведеться платити вам відступного… Ідіть за мною, почуєте дещо цікаве…

      — Куди йти? — недовірливо запитав Андрійко.

      — Побачиш, — таємниче усміхнувся вчений. Звертаючись до здивованого охоронця, він додав: — Це мої друзі, пропустіть.

      Діти, вражені приємною несподіванкою, пішли за Юрієм Сергійовичем. Минули широкі ворота. По бетонованих плитах широченної площі йшли, затамувавши подих, — здавалося, що вони потрапили в казковий світ. Не вірилося, що все це існує насправді: космодром, вишки, ракети… і вчений, що просто і дружньо звертається до них:

      — Бачите, яка везуча ваша долина! Ви тут почали запускати ракети, а ми продовжимо вашу справу. Можна сказати, що ви тут піонери, а ми лише послідовники…

      Андрійко поглядав на Юрія Сергійовича, сумнівався: невже не сміється?

      Ні, вчений говорить цілком серйозно, лише десь у глибині його очей мерехтять веселі іскорки.

      — Бачите велику ракету? Оту, що посередині? — запитав Юрій Сергійович. — Незабаром вона полетить на Марс.

      — На Марс? — дружно ахнули діти.

      — От здорово! — додав Андрійко. — А коли?

      — Через два дні. А сьогодні тут зібралися вчені, конструктори, космонавти. Буде цікава розмова… вірніше, не розмова, а дискусія на тему: “Чи є життя на Марсі?”

      — О! — здивувалася Надійка. — А для чого ж сперечатися? Адже ракета полетить через два дні? То й можна буде точно узнати, чи є там життя…

      Юрій Сергійович хитро зиркнув на дітей:

      — Суперечка завжди потрібна. Вона гострить розум, як точило ніж. У суперечці виясняється зрілість людської думки. Зрозуміло?..

      — Угу, — непевно відповіла Надійна.

      Вони минули вишки, біля яких стояли височенні ракети. Темрява вже котилася по виднокраю, але верхівки апаратів ще золотилися останніми відблисками сонця. Біля будинків, на широкому щиті, червоною фарбою від руки було виведено:

                                               “ТОВАРИСЬКА ДИСКУСІЯ ПРО ЖИТТЯ НА МАРСІ

                                               Запрошуються всі!”

 

                  Юрій Сергійович провів дітей по вузькому коридору, відчинив двері до просторого приміщення. Там стояв гомін, лунав сміх. Якийсь тонкий сухий вчений, у величезних окулярах, стояв на підвищенні і, піднявши довгий палець угору, переконливо говорив:

      — Отже, я ще раз підкреслюю свою думку: життя на Марсі нема взагалі. Ця планета пуста і мертва, вона покрита пісками та вулканічним попелом. Канали, оази — всі явища, які використовуються як доказ існування життя на Марсі, — це вигадка ентузіастів. Вони, я категорично стверджую це, бажають бачити на сусідній планеті життя, — отже, вони й бачать те, що бажають…

      — Ви хочете сказати, що зони обманюють громадську думку і науку? — вигукнув білочубий хлопець у вишитій сорочці.

      — Хто це? — пошепки запитав Андрійко, примощуючись на лаві рядом з Юрієм Сергійовичем.

      — Той, що виступає, — професор, — нишком відповів учений. — Спеціаліст по метеоритах. А юнак — це космонавт. Він полетить на Марс після того, як перша ракета із автоматами благополучно досягне планети.

      Андрійко хотів запитати ще щось, але професор, що стояв на підвищенні, вів далі:

      — Не обманюють, а обманюються.

      — А фотографії? Хіба апарати теж обманюються? Адже на фото ми бачимо канали, вірніше, рослинність уздовж каналів!..

      — Це зовсім не рослинність, — заперечив професор, — а смуги вулканічного попелу, який у постійних напрямках розноситься вітром на великі відстані. Оази — це вулкани, а канали — їхні виверження…

      — А чому ж колір планети міняється залежно від пори року? Чому навесні “смуги попелу”, як ви кажете, стають зеленими, а восени жовтими, темніють?..

      — Окислення якихось мінералів, або обман зору, — сухо відповів професор. — Можу запевнити вас, дорогий Василю, що на цій старенькій планеті ви не зустрінете живих істот, не кажучи вже про розумних.

      Професор зійшов із підвищення. Замість нього вийшов поважний огрядний учений з великою лисиною. Він випив склянку води, витер хустинкою чоло і, поглядаючи на малесенький листочок, де було щось записано, заявив:

      — Я не зовсім згодний з попереднім оратором. Гадаю, що життя на Марсі є. Але воно там існує в примітивних формах… У дуже низьких формах…

      Василь — молодий космонавт — знову не витримав:

      — Марс старіший від Землі, вірніше, він раніше охолов! Чи не так?

      — Ну так, — погодився оратор. — То й що?

Пошук на сайті: