Олесь Бердник - Марсіанські "зайці" (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_marsianski_zajci.docx)Oles_berdnyk_marsianski_zajci.docx54 Кб713
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_marsianski_zajci.fb2)Oles_berdnyk_marsianski_zajci.fb2112 Кб765
      — Чого захотіла, — жалібно озвався Боря. — Хто нас побачить у такій темряві… та ще й у пустелі, серед горбів?..

      Діти знову понуро замовкли. Дмухнув вітер. Спочатку слабенький, він із кожною секундою посилювався. Низько над горбами повисла пасмами густа стіна куряви, потім повалив сухий сніг. Мандрівники задерев’яніли від страху й холоду. “Приходить кінець”, — така думка невблаганно зріла у кожного.

      Раптом Андрійко помітив, що Топ зірвався з місця і закружляв навколо скель. Потім він повернувся назад, скочив на груди Андрійку, і, оглядаючись, побіг у долинку, щось винюхуючи.

      — Що з ним? — здивовано прошепотіла Надійка.

      — Може, він по слідах виведе нас до ракети? — з надією вигукнув Боря.

      — За мною! — рішуче скомандував Андрійко, зриваючись на ноги.

      Діти дружно кинулися слідом за Топом…

 

Рятунок

 

      Пес кілька разів зупинявся і, поводячи головою в різні боки, нюхав повітря. Він ніби чув якісь далекі запахи. Потім знову схиляв голову до грунту і підтюпцем біг крізь імлу. Діти не відставали від нього, тримаючись за руки і одвертаючись від снігу, що сипав прямо в обличчя.

      Пес вів дітей ущелиною, яка ставала все глибшою. Незабаром снігопад стишався, тепер сніжинки падали згори м’якими білими метеликами. Нарешті, ущелина вперлась у круту кам’яну стіну. Мандрівники здивовано зупинились.

      — Що трапилося? — процокотів зубами Боря, виглядаючи з-за спини Андрійка.

      — Мабуть, Топ заблудився, — похмуро озвалася Надійка. — Забрели ще глибше… тепер зовсім не виберемося…

      Пес кілька разів голосно гавкнув, нетерпляче перебираючи лапами. Ніхто ніде не обзивався. Надія, що почала зігрівати серця дітей, знову помалу згасала.

      В цей час, на якусь хвильку, вгорі розійшлися хмари, на чорному тлі показався марсіанський місяць. Тьмяне проміння осяяло ущелину, і в тому примарному світлі діти побачили стіну, біля якої вони стояли. Андрійко вражено скрикнув.

      — Боря, Надійко… Дивіться!

      — Що таке?

      — Це штучна стіна… змурована!..

      Андрійко обмацав руками велетенські ромбічні камені, щільно припасовані один до одного, радісно сказав:

      — Через це Топ привів нас сюди. Я ж вам казав — геніальний собака!

      Боря смикнув Андрійка за полу, злякано прошепотів:

      — То, може, тут марсіани? Тутешні люди?

      — А то ж як! Так воно і є.

      — А вони не захоплять нас? Не зроблять нам… поганого?

      — Дурню! Вони тільки поможуть…

      Топ кинувся до стіни і люто загавкав. Потім шалено зашкріб лапами, ніби сердився, що ніхто не з’являється.

      І ось… несподівано… частина стіни пропала. З’явився величезний чорний отвір. Із того отвору виступила гігантська постать, спалахнуло проміння, яке осліпило дітей. Вони збилися докупи, приголомшені, налякані. Щось могутнє, сильне схопило їх в оберемок і кудись понесло.

      Боря мало не знепритомнів од страху. Не краще себе почували і Надійна з Андрійком. Той, хто ніс дітей, незабаром зупинився, опустив їх додолу. Стало тепло, спалахнуло світло. Андрійко несміливо поглянув угору. Перед ними стояла велетенська істота, схожа на людину, але разів у півтора більша.

      — Марсіанин, — прошепотіла Надійна.

      Андрійко мовчки стиснув її руку. Серце його завмерло від тривожного хвилювання. Йому навіть здалося, що все це сон, а не дійсність, настільки казковим було оточення.

      Вони стояли серед великого кулястого приміщення, краї якого танули у блакитній імлі. Попід стінами були розташовані дивні прилади, апарати. Діти заворожено оглядали їх, а марсіанин все дивився і дивився на своїх гостей, ніби хотів збагнути, хто вони такі, з яких країв.

      Нарешті, він рішуче простягнув руку до стіни. Щось клацнуло, зажеврів великий екран, схожий на телевізійний. На ньому засяяла сліпуча кулька, а навколо неї закружляло дев’ять темних крапок.

      — Наша сонячна система! — скрикнула вражена Надійна. — Пам’ятаєте, ми вивчали схему?

      — Точно, — згодився Андрійко. Марсіанин показав рукою на четверту крапку, потім на себе.

      — Показує на Марс, — прошепотів Боря, подавшись наперед.

      — Авжеж. Він же з Марса.

      Андрійко осмілів і теж наблизився до екрана. Порахувавши крапки, він тицьнув пальцем у третю. То мусила бути Земля. Він оглянувся на друзів. Ті схвально кивнули.

      Екран погас. Марсіанин повернувся до дітей і раптом почав говорити їхньою — земною — мовою:

      — Здрастуйте, друзі. Я так і гадав, що ви із планети Земля.

      — З Зем…лі, — запнувся Андрійко. — А як ви… розмовляєте? Звідки знаєте… нашу мову?

      — О, це дуже просто, — гостинно відповів марсіанин. — Ми давно приймаємо ваші радіо-телепередачі. З допомогою автоматів розшифровуємо мову. Ми вивчили більшість ваших мов.

      — Для чого? — здивувалася дівчинка.

      — Як-то для чого? Ми ж чекали гостей. От хоча б вас. Тільки ми не гадали, що люди Землі будуть такі малесенькі. Ніби карлики…

      — Ми не карлики, — образився Андрійко. — Ми діти.

      — Діти? — здивувався марсіанин. — Хіба у вас діти будують машини і ракети? Це дуже дивно. Я нічого такого не бачив у передачах із Землі.

      — Ми нічого не будували, — ніяково пояснив Андрійко. — Ми пробралися в ракету “зайцем”…

      — Зайцем? — обличчя марсіанина набрало зовсім кумедного виразу. — Що це значить? Я знаю, що заєць — така маленька тварина на вашій планеті… Ви вмієте перетворюватись у тварин?

      Надійка засміялася. Не стримався і Боря. Він хихотів, тримаючись руками за живіт.

      — Ви не так розумієте, — пояснив Андрійко. — Пробратися “зайцем” — це значить так, щоб ніхто не помітив…

      — Ай-я-яй! — похитав головою марсіанин. — Хіба ж так можна?

      — Так дуже хотілося на Марс! — виправдовувався Андрійко.

      — І потім… там сперечаються…

      — Хто сперечається?

      — Всі. І вчені, і просто люди. Чи є життя на Марсі? Одні кажуть, що нема, що на Марсі тільки пустелі та вулкани, другі кажуть, що там є мохи і чагарі, а деякі вважають, що є навіть розумне життя…

      — А ви як думали? — поцікавився марсіанин.

      — Ми вірили, що на Марсі є люди. Через те й полетіли “зайцем”. Ми дуже вірили, повірте нам! А то б хіба полетіли?..

      Марсіанин замислився, прошепотів розчулено:

      — Вони дуже вірили. Це приємно, це прекрасно… — Раз так, — голосно додав він, — тоді я вам покажу все.

      — Що? — вигукнули дружно діти.

      — Побачите самі, йдіть сюди.

      Марсіанин підвів дітей до сферичного апарата. В ньому відчинилися двері.

      — Заходьте…

      — А собака? — захвилювався Андрійко. — Де Топ?

      Собака ображено сидів у куточку, біля якихось приладів. Він урятував дітей, і його ж забули! Така думка була написана на його розумній морді.

      — Топ! Іди сюди. Ти, брат, не ображайся. Сам бачиш, які чудеса.

      Собака радісно гавкнув і стрибнув слідом за дітьми в отвір сфери. Двері тихо зачинилися. Апарат колихнувся. Навколо попливли сірі струмені, майнуло зоряне небо. Десь рядом тихо заграла ніжна музика.

      — Куди ми летимо? — пошепки запитав Андрійко.

      — Не бійтеся, все буде гаразд, — заспокоїв марсіанин, який стояв перед пультом. — Ви все зараз узнаєте.

      — А скажіть, дядю марсіанин, — несміливо озвалася дівчинка, — чому ви не прилітаєте на Землю? Адже у вас така техніка! Вища, ніж у нас!

      — Ми прилітали, — таємниче відповів марсіанин. — Давно прилітали…

      — Ну да, — не повірив Андрійко. — Ми б знали…

      — Правда, — підтвердив марсіанин. — Тільки тоді на вашій планеті жили дуже темні люди. Вони боялися нас, поклонялися нам, гадаючи, що з неба спускаються боги.

      — Ото дурні! — зверхньо засміявся Боря. — Я б не злякався.

      — Е, та ти, хлопче, забув, що вони не знали нічого про інші планети. Не знали навіть того, що Земля кругла. Вони поклонялися кожному каменю і дереву, не те що істотам, які спускалися з неба…

      — А й правда, — згодився Андрійко. — Ще наші діди й баби вірили, що небо стоїть на залізних стовпах, а на небі живуть ангели.

      — От бачите…

      — А чого ж ви тепер не прилітаєте?

      — Тепер зовсім інша справа. Всі жителі Марса давно вже переселилися до іншої зірки, на кращу планету…

      — Чого? — злякалися діти.

      — Як-то чого? А хіба у вас на Землі не буває так… Перша хата стає тісною, малою, і тоді господарі будують собі кращу — світлішу, просторішу, де краще жити і розвиватися. Ви ж бачите — на Марсі зараз холодно, пусто, мало повітря. Ми знайшли біля іншого сонця гарну планету з густою атмосферою, з буйною рослинністю, побудували багато космічних кораблів і переселилися…

      — Ой як здорово! — вигукнув Андрійко. — Оце так техніка! А чого ж ви на Землю не переселилися? Це ж зовсім близенько…

      — Не можна. Бо у вас тяжіння у три рази більше. А хіба можна було б завжди жити, маючи потрійну вагу?

      — Е, ні! — жваво озвався Боря.

      — Ото ж бо!

      — А чого ж ви не передали нам своїх винаходів? Марсіанин тихенько засміявся.

      — А ви гадаєте, що це буде цікаво і корисно? Хіба у вас на Землі нема людей, які користуються телевізором, або машиною і не знають, як вона влаштована? Уявіть собі, що зникли механіки та інженери, які розуміють конструкцію. Що сталося б? Люди повернулися б до палиці і воза, а може й знищили б себе, необережно поводячись із небезпечними винаходами. Так і тут. Ми ждали, доки наука Землі підніметься самостійно до такого рівня, щоб можна було їй передати наші відкриття, не боячись, що люди Землі погублять себе. Такий час підходить. Саме для цього знаходимось на Марсі я і мої товариші.

      — То тут вас багато?

      — Ні, не багато. Ми прилетіли сюди років сто тому. Ви знаєте про супутники Марса?

      — Фобос і Деймос! — вихопилось у Андрійка.

      — Правильно. Так ті супутники — штучні кораблі. На них ми прилетіли від іншої зірки, де зараз живуть марсіани…

      — Бач! — радісно прошепотів Андрійко. — Василь правильно казав про супутники…

      — Ми якраз і летимо на Фобос, — озвався марсіанин. — Увага, наближаємось. Я вам покажу дещо цікаве…

      Зоряні смуги довкола напівпрозорої сфери зникли, навколо запанувала суцільна темрява. Музика затихла. Потім засяяло голубе світло, і перед дітьми розгорнулася чудесна панорама…

 

На Фобосі

 

      Апарат, на якому вони знаходилися, повільно плив у просторі. А внизу, в ніжному тумані, розкинулося казкове місто-сад. Воно було розташоване концентричними кільцями, якщо глянути одразу. Але, придивившись, діти помітили, що поселення має форму гігантської троянди. Кожна пелюстка її складалася

      із групи прекрасних будинків одного кольору — голубого, рожевого, чи білосніжного. Всі споруди оповивалися заростями зелених, синіх і червоних рослин. У центрі міста-троянди блищало кругле озеро, де під промінням кількох штучних сонць, купалися і плавали на якихось пристроях марсіани.

      — І все це всередині Фобоса? — вражено запитав Андрійко.

      — Всередині! — підтвердив марсіанин. — Тут зроблено все, щоб космонавти могли нормально жити і працювати. А чому ви дивуєтесь? Я чув у передачах із Землі, що ви теж готуєтесь будувати такі літаючі планети. Ще ваш учений Ціолковський мріяв про це…

      — Ми так мало читаємо, — засоромлено сказала Надійка.

      — Треба вчитися. Ви ще тільки починаєте життя. Найголовніше — стремління. А воно у вас є. Ви мені дуже подобаєтесь, друзі з планети Земля…

      — Ой, — згадав раптово Андрійко. — А за нами ж послали ракету. Там Василь прилетів і, напевне, шукає нас!..

      — Ну, цьому ми зарадимо, — весело сказав марсіанин. Він повернувся до екрана над пультом, щось ввімкнув. На екрані з’явилася поверхня Марса, червоні горби, піски, ряди голубих рослин. На рівнині показалася ракета, що лежала боком, а поряд із нею ще одна. Вона стояла рівно, заміряючись гострим носом у небо.

      — Вона, — щасливо промовив Андрійко. — Василь уже прилетів. Але як ви знайшли ракету?

      — З допомогою локаторів. У нас це робиться дуже просто. Ну, а тепер — назад. Вам, справді, пора. Зустрінемось ще не один раз.

      Світло погасло. Постать марсіанина зникла.

      — А Топ? Де Топ? — закричала Надійка.

      — Буде собака, не турбуйтеся, — заспокоїв невидимий голос.

      Щось засвистіло, в обличчя заструмило тепле повітря. Навколо замерехтіла зоряна безодня, з її глибини з’явилася гігантська червона куля Марса. Вона блискавично насунулась і розтанула у сніговій імлі. Похолоднішало. Друзі притиснулись одне до одного. Андрійко нагнувся, намацав біля ніг Топа. Пес радісно завищав.

      Із снігової завіси зненацька з’явилася ракета. Біля неї лежала ще одна. Раптом спалахнув іскристий фейєрверк, осліпив дітей.

      А коли вони розплющили очі, то навколо нікого не було: ні апарата, ні марсіанина.

      В ракеті відкрився люк, звідти вискочив Василь. У промінні маленького марсіанського місяця його обличчя було блідим, стурбованим, очі блищали від хвилювання. Він кинувся назустріч дітям, обняв їх, вигукнув:

      — Живі, здорові! Як я переживав за вас! Негайно до ракети, полетимо на Землю. Такий наказ Юрія Сергійовича. Там ваші батьки божеволіють від горя…

      — Ой Василю, як тут здорово, на Марсі! — радісно сказав Андрійко. — І ви були зовсім правий. Тут є і люди, і будинки… А Фобос — це штучна планетка. Ми тільки що з неї!

      — Вигадуєш?

      — Правда, — підтвердили Надійка і Боря.

      — А як же ви туди потрапили? І як назад?

      — Нас привіз марсіанин.

      — Де ж він?

      Діти розгублено озирнулися. їх оточували тільки тьмяні горби, чорне небо і снігова імла. Довести свою зустріч із марсіанином вони нічим не могли…

 

Від автора

      Оце і все, дорогий читачу, про подорож марсіанських “зайців”. Чи була вона, чи ні? Я довго думав над цим питанням. Може, це їм просто приснилося, коли вони лежали між скелями на холодному непривітному Марсі? Може, чарівний Фобос, побудований жителями далеких світів для подорожі між зорями, лише дитяча уява? А, може, вони взагалі нікуди не літали, а все це вигадав палкий фантаст Андрійко і розповів своїм друзям у березовому ліску, рядом із космодромом?

      Проте, все це не має ніякого значення, Вчені працюють, інженери будують ракети, тисячі майбутніх космонавтів захоплено читають інформації про героїчні польоти Юрія Гагаріна і Германа Титова. Вони вчаться, гартують волю, палко мріють і готуються до величної, славної дороги по неосяжних просторах Всесвіту.

      Здійсниться найказковіше! Обов’язково! Чуєте, дорогі хлопчики і дівчатка? Відкриваються чарівні ворота Неосяжності, ви ввійдете на поріг Космічної Ери… і тоді наяву постануть перед вами дивні планети, таємничий Марс, неймовірні краєвиди і чудернацькі, хвилюючі постаті далеких розумних істот — наших космічних братів…

 

Сторінка 6 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>

Пошук на сайті: