Олесь Бердник - Міжзоряна нянька

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_mizhzoryana_nyanka.docx)Oles_berdnyk_mizhzoryana_nyanka.docx35 Кб606
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_mizhzoryana_nyanka.fb2)Oles_berdnyk_mizhzoryana_nyanka.fb258 Кб536

 

Олесь Бердник

Міжзоряна нянька

 

 

науково-фантастичні оповідання

Державне видавництво дитячої літератури УРСР, Київ 1962

 

    …Від підступної космічної хвороби раптово гине весь екіпаж зорельота “Серце”, що мчить до невідомої планети. Лише двоє немовлят — сини капітана зорельота — випадково залишаються живими. Здавалось би, що безпорадні діти неминуче загинуть без догляду. Але ні. Металева нянька — електронний робот — виховала з них сміливих юнаків, які досліджують нововідкриту планету і повертають зореліт на Землю. На Землі їх чекає велике щастя — лікарям вдається повернути життя всім членам екіпажу “Серця”.

    Про все це, юні друзі, ви і дізнаєтесь із оповідання “Міжзоряна нянька”.

 

I

      Зореліт “Серце” летів до зірки Епсілон Ерідана. Екіпаж одержав надзвичайно важливе завдання. Два роки тому міжпланетна обсерваторія виявила у радіоспектрі цієї системи пульсуючі сигнали. Видатні вчені вважали, що ці сигнали штучного походження. Вони, безумовно, йшли з якоїсь планети — супутника Епсілона. Після багатомісячних дискусій Космічна Рада Землі відрядила зореліт вищого класу “Серце” для перевірки цього припущення. Експедицію очолив досвідчений космопілот Сергій Полум’яний. З ним полетіло ще одинадцять вчених та інженерів, у тому числі й дружина командира — Марія.

      Два місяці могутні двигуни розганяли корабель до субпроменевої швидкості1. Спеціальні каюти захищали космонавтів від шкідливого впливу перевантаження. На третій місяць двигуни вимкнулись і зореліт помчав по інерції. Тоді автоматично вступила до ладу система штучного тяжіння, і на кораблі почалося нормальне життя.

      Одного дня (хоча дні на кораблі рахували умовно) члени екіпажу зібралися в кают-компанії, щоб відсвяткувати радісну подію. Дружина командира Марія народила двох близнят, двох красенів синів. Розчулений, щасливий батько приймав поздоровлення. Космонавти забажали побачити нових членів екіпажу, але Полум’яний запротестував — новонароджені ще знаходилися у спеціальному ізоляторі. Вони мусили пройти медично-біологічну підготовку перед тим, як жити у спільних приміщеннях.

      І ось трапилося лихо — Всесвіт послав підступний удар Він був нечутним, невидимим. Космонавти разом відчули одне: могутня, невблаганна ворожа хвиля владно пронизує їх тіло, паралізує мозок, нищить клітини. Біолог Софія, вже на грані непритомності, поглянула на контрольні автомати і схопила командира за руку. Полум’яний, заплющивши очі, блідий, мов мрець, лежав, знесилено відкинувшись у кріслі. Софія з останніх сил струснула його, закричала:

      — Капітане! Ми потрапили в потік радіації… Він перевищує норму… в мільйони разів…

      — Значить… кінець, — прошепотів Сергій.

      Згасаючим поглядом він подивився навколо. Товариші лежали в кріслах, на підлозі кают-компанії. Вони помирали, і не було такої сили у світі, яка могла б урятувати їх. Софія знеможено заплющила очі:

      — Прощайте, капітане… Не забудьте дітей…

      Полум’яний безтямно розплющив очі. Що вона сказала? Про дітей? Про його синів? Вони теж загинуть? Ні, ні. Ізолятор оточений потужним магнітним полем, радіація туди не проникла. Яке щастя! Марія з ними. Вона теж уміє вести зореліт… Вона доведе його до Землі… і збереже синів…

      Сергій напружив останні сили, звівся і, переступаючи через тіла товаришів, добрався до пульта зв’язку. Слабіючою рукою ввімкнув сигнал тривоги. І в ту ж мить почув болісний вигук за спиною:

      — Сергійку! Що трапилося?

      Полум’яний різко повернувся, тримаючись руками за пульт.

      У дверях кают-компанії стояла Марія. її обличчя було блідим і нажаханим. Вона дивилася на тіла товаришів і нічого не могла зрозуміти.

      — Тікай… — прохрипів Полум’яний. — Тікай в ізолятор…

      Марія, не розуміючи попередження, кинулася до чоловіка, схопила його за плечі. її сині очі були сповнені відчаю і болю.

      — Сергійку… Що з вами? Сергійку! Чому ти мовчиш?

      Полум’яний поволі сповзав на підлогу. Тіло його важніло, синява повзла по обличчю. Марія відчула, як хвиля млості і безсилля передається їй від чоловіка. А командир шепотів, ледве ворушачи пересохлими вустами:

      — Радіація… Страшний потік… Тікай в ізолятор… Там безпечно… Сини… Сини… Земля…

      Сергій замовк. Останнє болісне зітхання вирвалося з його грудей. І все. Більше не чути нічого. Марія закам’яніла над тілом чоловіка, не в силі думати, розуміти, діяти.

      Та ось до її свідомості дійшли слова Сергія. Сини… Їх треба врятувати. Вони — єдина надія. Марія повільно встала. Голова паморочилася, навколишні предмети ніби розпливалися в імлі. Зірки в ілюмінаторах кают-компанії злилися в огняні нитки, які звивалися спіраллю і утворювали химерний блискучий клубок.

      Марія добралася до дверей, тримаючись за виступи стін. Вийшла в коридор. Слабіючий мозок вперто нагадував: сини… сини… треба рятувати синів… тільки б устигнути…

      Вона зупинилася біля аптечки, прийняла активізуючий препарат. Свідомість трохи прояснилася. Марія зайшла в центральну каюту, байдуже подивилася на пульт управління. Зореліт із субпроменевою швидкістю мчить до далекої зірочки. Хто тепер поведе його? Хто виконає завдання Землі?

      Якби хоч трохи сили… Щоб повернути корабель назад… провести розрахунки, щоб зореліт не загубився в космосі… а вернувся на Землю…

      Марія попрямувала до виходу, який вів до ізолятора. Біля самих дверей її зупинив дзвінкий, спокійний голос:

      — Маріє. Вам не можна входити в ізолятор.

      Жінка повільно обернулася. Довго не могла збагнути — хто ж це говорить? Ага. Це голос УРа — Універсального Робота. Ось він стоїть біля пульта пілота — голубий ящик із двома руками-маніпуляторами. УР, або, як його ніжно звали космонавти, Урчкк, був чудовим розумним автоматом. Він зберігав у своїй електронній пам’яті всю інформацію, зв’язану з польотом корабля, а також виконував необхідні розрахунки в будь-якій галузі фізико-математичних наук. І ось тепер Урчик звертався до Марії з попередженням. Його очі-приймачі зовнішньої радіації — блискали червоними вогниками, з динаміка — маленького чорного отвору на грудях — знову почулися слова:

      — Ви заражені радіацією, Маріє. Ваше тіло швидко руйнується.

      — І я вмру? — вражено прошепотіла жінка. — Я не зможу врятуватись, Урчик?

      — Ні, — відповів автомат. — Ви помрете через кілька хвилин. Але що трапилося? Хто вас опромінив?

      — Загинули всі члени експедиції, Урчик… Корабель потрапив у надпотужний потік радіації…

      — Треба повідомити Космічну Раду Землі, — діловито заявив УР. — Хай зважать на цю інформацію при наступних експедиціях.

      Марія знесилено опустилася в крісло, безнадійно сказала:

      — Хто повідомить? Хто поверне зореліт на Землю?

      — Я, — лаконічно сказав автомат.

      Марія здивовано поглянула на нього. І зненацька радісна іскра надії пронизала її свідомість. Так! Це справді можливо! Урчик може довести корабель до Землі. І більше того… Можна спробувати… хоч це й божевілля… спробувати, щоб він доглядав синів, коли вона помре… Він розумний, Урчик. Він зможе. Треба лише годувати їх УП…2 і доглядати їх… їм буде тяжко, на самоті, без людей… але вони виживуть і повернуться на любу Землю… на рідну планету…

      — Урчик, — несміливо сказала вона, з надією заглядаючи в його червоні очі. — Це чудово, що ти зумієш повернути корабель… Але в мене є ще одне… прохання…

      — Говоріть, Маріє…

      — Я народила двох синів, Урчик…

      — Що таке “сини”?

      — Двох маленьких людей. Таких, як і всі інші космонавти, тільки ще несвідомих…

      — Я зрозумів, — заявив автомат. — Вони ще не здобули необхідної інформації для нормальної діяльності.

      — Так, Урчик. Так, друже… І вони залишаться без догляду… Я скоро помру… Ти сам бачиш…

      — Ви хочете, Маріє, щоб я доглядав їх?

      — Так, Урчик… Прошу тебе…

      — Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не вчили доглядати за маленькими людьми.

      Марія закрила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя, намагаючись зібрати розбурхані думки. Що він каже? Його не вчили… Ну, звичайно, не вчили… Що ж тоді робити?.. В бібліотеці є книги… по догляду за дітьми… Урчик вміє читати…

      — Урчик…

      — Я слухаю, Маріє…

      — Ти зв’язаний з бібліотекою. Ти вмієш читати…

      — Наукову інформацію. Але мені це не потрібно. Все записане в моєму мозку.

      — Я не про те. В бібліотеці є інформація про виховання дітей… їх треба годувати… і тримати в чистоті…

      — Я зрозумів. Всяка система потребує енергії. Я спробую зробити те, що ви просите, Маріє… Тільки є одна перепона.

      — Яка?.. Урчик… Говори скоріше… бо я… не можу більше…

      — Я стою на місці. Я не можу пересуватись.

      — Цьому можна… зарадити, Урчик… Візьми одну з прибиральних машин. Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механізм… все інше використай для себе… з’єднай із своїм монтажем… у тобі є інформація..

      — Я зрозумів, Маріє. Дякую.

      — Зараз… Я допоможу тобі…

      Марія впала з крісла, підповзла до однієї з ніш. Вона осліпла, морок оточив її суцільним океаном. Звуки згасали, поєднувалися в хаотичну симфонію і відкочувалися в бездонну прірву небуття.

      Вона навпомацки знайшла двері ніші, натиснула кнопку. Ледь помітно перед нею замерехтіли блискучі деталі прибиральних машин-роботів. Вона витягла одну з них і підсунула до УРа.

      — Тепер все гаразд, — почувся голос автомата. — Я виконаю ваше прохання, Маріє. Монтаж забере не більше трьох годин. Діти витерплять стільки?

      — Постарайся… скоріше, Урчик, — майже нечутно озвалася жінка. — Там біля них… в пляшках… УП.

      — Я знаю, — заспокоїв УР. — Я бачив. Так робив капітан.

      — Вірно, Урчик… Дякую тобі… Все інше… прочитай… Поспішай, друже…

      Марія звелася на ноги, намацала керівний пульт, ввімкнула зв’язок. Тихо скомандувала:

      — Ізолятор. Палату дев’ять…

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: