Олесь Бердник - Дике поле

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_dyke_pole.docx)Oles_berdnyk_dyke_pole.docx110 Кб1626
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_dyke_pole.fb2)Oles_berdnyk_dyke_pole.fb2260 Кб1581

 

Олесь Бердник

Дике поле

 

Історична повість-феєрія

 

           У святу неділю не сизі орли заклекотали,

           Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,

           Угору руки підіймали, кайданами забряжчали,

           Господа милосердного прохали та благали:

           — Подай нам, Господи, та з неба дрібен дощик,

           А знизу — буйний вітер!

           А чи не встане на Чорному морі бистрая хвиля,

           А чи не повириває якорів з турецької каторги.

           Та вже ж нам ся турецько-бусурманська каторга надоїла;

           Кайдани-залізо ноги повривало,

           Біле тіло козацьке, молодецьке

           до жовтої кості пошмугляло!..

                                  Українська народна дума

 

ПРОЛОГ. ТІНЬ ЯТАГАНА

ПОБРАТИМИ

День–два їде козак понад Росавкою. Поспішає до Росі. Може, стрінеться десь йому жива душа — хочеться перекинутися словом, відпочити біля людей якусь днину.

А потім — на Січ, до порогів…

Мріють могили в степу. Прадавні, давні й теперішні. Сплять під ними кості лицарів невідомих. Пухнасті зернята кульбаби легенько пролітають над могилами, лягають у парку літню землю. Малиново зоріють поміж тирсою великі квітки будяків, наче козацькі хоругви. Кружляє в небі підорлик, виглядає необачного зайця або ховраха. Тихо-тихо в степу, тільки легіт лагідний ворушить поверхню сивої тирси, котить по ній ледь помітну хвилю.

Гарно, невимовно гарно на рідній землі. То чому ж так тяжко жити на ній? Чом серед краси дивовижної ллється кров і чорніють руїни?

Ніхто не скаже про те. Мовчать-німують могили. Осміхається сонечко. Так було за прадідів. Так було вчора. Так буде завтра… Може, й завжди? Довіку?..

Здалеку бринять струни кобзи, чути сумовитий голос. Гордій пришпорює коня. Ось і битий шлях, а край нього — могила. Сидить біля неї сліпий кобзар у драній сірячині. Поруч лежить хлопчина років десяти. Білявий, кирпатий. Задерши ноженята догори, втішається спочинком, дивиться не надивиться в безмір неба. Побачив козака на коні, зацікавлено підвів голову, захоплено позирає на шаблю біля пояса, на пістолі, сріблом розцяцьковані.

Зупинився Гордій, скочив з коня. А сліпий поглядом десь у незміряній далині, сухі рухливі пальці легко бігають понад струнами, з вуст злітають тужливі слова, ніби плач степової чайки.

Зближається від півдня ще вершник. Гордій скоса глянув на нього. Запорожець. Просмолена груба сорочка засукана по лікті, кунтуш приторочений до сідла, довгі прокурені вуса звисають до манишки. Він мовчки кивнув Гордієві, вколов його гострим поглядом чорних очей. Знявши шапку, заслухався думи.

А кобзар не вмовкав, і не знати, не розібрати — чи він десь чув ті слова, чи вони виникали в його серці під мелодію літнього дня серед широкого степу…

 

                               То не солов’ї серед гаю вдосвіта співали,

                               То не орли серед степу на камені клекотали,

                               Гей, гей!

                               То батько й ненька

                               Старенькі

                               Діток своїх у дорогу далеку виряджали,

                               Благословляли…

                               Гей, гей!..

                               Ой далекий шлях, тяжкі-важкі дороги, діти наші любі,

                               Діти-соколята…

                               Гей, гей!

                               Вороги тяжкії стрінуть вас на згубу,

                               На велику згубу,

                               На долю прокляту!

                               Гей, розженуть же вони вас по лісах, по долинах,

                               По далеких краях-українах,

                               Гей, гей!

                               Та й розгубите ви материнські-вітцівські слова по домовинах

                               По чорних руїнах,

                               Гей, гей, гей!..

 

Похнюпилися козаки: не чули вони ще такої думи, бере вона за серце, ворушить сумління, розгойдує буряну хвилю в душі. А кобзар, прислухаючись до нечутного голосу блакитного неба, примовляє, і плачуть-рокочуть струни, ніби жаліючи безталанних дітей.

 

                               Тяжко ж буде старшим синам, тяжко буде й середульшим синочкам, і наймолодшим…

                               Гей, гей!

                               А ще тяжче буде наймолодшій сестриці,

                               Соколиці…

                               Розбредуться вони по краях чужинецьких,

                               По маєтках шляхетських,

                               По горах диких,

                               По царствах великих,

                               Гей, гей!

                               І забудуть вони про сестру свою одиноку в сумній самотині,

                               При лихій годині…

                               Ой пробач, наша доню, за лиху нещасливу долю,

                               Що судилося здавна тобі жити в Дикому Полі,

                               Гей, гей!

                               На роздоллі

                               Та у тяжкій неволі…

                               Гей, гей!

                               Доню наша, доню, сердешна Україно.

                               Бідна сиротино…

 

— Замовкни, діду, — не стерпів козак, тяжко зітхаючи. — Не край серця. А то заплачу — бігме, заплачу! Ніколи не плакав, а тепер сльози підступили до очей. От бісів дід, отак бере за душу! Боже помагай, святий старче!

— Оттакої, — насмішкувато одвітив кобзар, одставляючи кобзу вбік. — То бісів, то святий! Ти вже охрести мене якось по-одному, козаче. А за те, що дума до вподоби, — спаси біг! Сиджу оце на могилі, слухаю, як степ гомонить… і в мені воно заворушилося, заспівало… Коли вам до вподоби — піду співати далі…

— А куди Бог несе, діду?

— На Запорожжя піду. Погомоню з отаманами, з козаками. Мо’ в похід морський ще сходжу. Повернуся на Вкраїну, людям поспіваю про славу козацьку. А ви ж звідки?

Сторінка 1 з 14 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 > У кінець >>

Пошук на сайті: