Олесь Бердник - Дике поле (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_dyke_pole.docx)Oles_berdnyk_dyke_pole.docx110 Кб1659
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_dyke_pole.fb2)Oles_berdnyk_dyke_pole.fb2260 Кб1635

 

Другого дня, як сонечко підбилося десь під обід, степовий хутірець гримів веселощами та піснями. Заквітчана наречена — радісна, рум’яна — поскликала всіх своїх подружок. Зійшлися й молоді хлопці, які заздрісно та все ж щиро поглядали на чорновусого ставного козака, що так знальоту, наче підорлик з піднебесся, вхопив з-під їхнього носа найкращу здобич.

Закосичені, прихорошені дівчата, лукаво доглядаючи на Гордійка, голосисто виспівували:

 

                               Тихая в річечці вода,

                               Гарная Гордійкова врода.

                               Полем тихесенько йшов,

                               Василинку собі знайшов…

 

Мірошник із старою дружиною своєю частували старших гостей, прадавній музика дід Оверко грав на цимбалах гопака, літні жінки та чоловіки довбали землю на подвірні закаблуками, і дівчаточка не вгавали, оспівуючи свою подругу, що покидала їх для заміжнього життя.

А бояри — хлопці веселі — вже запрягали коней у нового воза, прикрасили вуздечки барвистими стрічками. А дівчата встелили місце для молодих пахучою м’ятого, хрещатим барвінком.

— Сідайте, молодята! Вже панотець жде вас у церкві!

— Та не барітеся! — загукав Василинин дід. — Бо, їй-бо, не видержу, сам почну бенкетувати! Давно не бачив такої славної пари!

Гордій з Василиною вмостилися на першому возі. Коні рушили до греблі. З музикою, піснями та галасом весільні гості покотили до церкви, що стояла на тім боці ставу, під ліском.

— Як швидко все сталося, — прошепотіла Василина, схилившись до Гордієвого плеча.

— Ти рада? — щасливо озвався козак.

— Рада. А серце тривожиться.

— Чому, кохана?

— Не знаю. Смокче в грудях, тисне щось. Ніби віщує… погане…

— Голубонько, хіба можна давати волю серцю?..

— Воно знає, Гордійчику… та й Правічна Мати казала…

Їхню розмову перебив збентежений гомін людей. Коні спинилися посеред шляху. З поля котився рвучкий вихор, крутив у своєму зловіщому стовпі пилюку, вирвані кущі перекотиполя, поламані стебла жита й квітів.

— Чортове весілля! Чортове весілля! — почулися тривожні голоси.

— Біда, людоньки!

— Це лихий знак!

— Гей ви, не каркайте!

— Що ви дурієте? — крикнув Грицько із задньої підводи. — Не бачили вихору? Рушайте!

Вихор пролетів перед молодими, дихнув теплом і пахощами степу, крутнувся ліворуч і пропав десь у кручі.

— Гей, людоньки! — силувано усміхнувся Гордій. — Хай і чорти веселяться, коли нам весело. Рушаймо далі!..

Ніхто не засміявся на той жарт. До церкви підкотили тихо, без співу. На невисокому ґаночку вже чекав молодих старенький панотець у парчевій ризі. Він ясно усміхався до всіх, кланявся, розгладжуючи довгу сиву бороду.

— Гарна пара, — приязно сказав священик. — Прошу до храму божого…

Враз на дзвіниці почувся відчайдушний крик, пролунав мідний тривожний гук.

— Ти що, здурів? — крикнув священик, сварячись хрестом.— Чи напився передчасно?

— Татари! — зарепетував дзвонар і чимдуж засмикав мотузки. Лиховісні звуки покотилися понад степом, розносячи страшну вість іншим хуторам та селам.

Весільні гості на якусь мить завмерли. Потім почувся лемент, плач дітей. Священик підняв руки, закричав:

— Людоньки! Дітей до церкви! До церкви! Козаки, хлопці-молодці, до зброї, яка в кого є!

Дітвора сипнула разом з жінками до тісного входу в храмі Козаки й парубки почали перевертати вози, оточивши тим слабеньким городищем підхід до церкви. А з поля вже добивали зловіщі звуки ординської навали, чувся тисячоголосий тупіт коней, радісне завивання:

— Алла! Алла! Алла!

— Ось воно, — помертвілими губами прошепотіла Василина. — Не судилося, Гордійчику! Боже мій, не судилося! Нащо ж вона сказала про діток? Нащо?

Василина припала до плеча Гордія, який похапцем лаштував пістолі, пригнувшись за возом. Він люто глянув на чорну стіну татарської кінноти, що рікою плинула з поля, крикнув Грицькові:

— Побратиме! Одведи її до храму! Хіба ж не бачиш?

— Гордійчику! Як же це? Гордію, коханий! Що з нами буде?

— Василинко! Хутчіше до церкви! Дасть Бог, одіб’ємося від поганих! Прощай, Василинко!

— Ой матінко, голубонько! Ой мати пречиста! — голосила дівчина, пориваючись до коханого. Та міцні руки Грицька трутили її до церкви. Вона впала на підлогу, заридала. її підвели ласкаві руки священика.

— Терпи, доню, — сказав він, хутко знімаючи ризу, а за нею й рясу. — Великий іспит прийшов для всіх нас. А найначе — для вас, молодих! Сядь біля діток, там за царськими вратами, втіш їх…

— А ви куди, панотче?

— До козаків. Хіба я не вояк?

Священик вхопив у куточку церкви два мушкети, в’язку пістолів, шаблю, кинувся до дверей.

 

ЛИХО

 

На захисників храму посипалися стріли. У відповідь затріщали постріли. Добре цілилися козаки та парубки. З десяток напасників попадали з коней. Задні налітали на них, переверталися в повітрі, розбивались об землю. Та навала не могла спинитися, сотні коней могутньою лавиною затопили майдан біля церкви, вдарилися в благеньке городище, зламали його.

Залунали прокльони, лайка, верещання татарських вояків. Заблищали шаблі. Вороги спішувалися, лізли на вози, в повітрі гадюками розкручувались аркани.

Священик вискочив на ґанок. До нього кинулися татари, він стрілив у них з пістолів. Два ординці впали, третій зчепився з панотцем битися на шаблях.

— Держись, панотче! — закричав Гордій. — Держись, я йду на поміч!

Та вже не до помочі козакові! Падає на нього аркан татарський, сплутує руки-ноги петля слизька. Борушкається гід купою ворогів Гордій, ричить від люті, та не може нічого вдіяти.

Вже падають, посічені ятаганами, бояри, хлопці хороші стогові. Вже здушений петлею за шию, волочиться за татарським конем по землі Грицько, побратим Гордіїв. Горять, падають на тім боці ставу хати, вогнем охопилися жита на городах, стодоли, клуні, відчайдушно іржуть коні, ревуть корови. Полум’яна квітка виросла над млином, весело заскакала по сухій деревині, сягнула неба.

Священик, відбившись від напасника, метнувся до церкви, зачинив двері на важкий засув. Знадвору загупали, загоготіли, заревли. Діти трусилися від страху за царськими вратами, жінки мовчки хрестилися, нажахано прислухаючись до ворожого ґвалту.

Панотець швиденько кинувся до вівтаря, одсунув його — під ним зяяла чорна діра.

— Дітей сюди, хутенько! — наказав він.

Василина схопила священика за руки, благала:

— Що з ними? Що з Гордієм, панотче?

— Молись, дочко!

— Що з ними? Хоч слово!

— Полонили, прокляті! Заарканили! Село горить! Дітей треба зберегти!

А малюки вже сполоханими пташатами пірнали в темний отвір підземного ходу. За ними полізли й матері та дівчата. А знадвору чувся регіт, червоні язики полум’я мерехтіли попід вікнами — татари вирішили спалити непокірних гяурів живцем, щоб не тратити часу й сил на штурм.

Дим котився сивими пасмами по церкві, старий священик закашлявся, Василина, заламуючи руки, стогнала від невимовного душевного болю.

— Мати божа, чому не закрила нас своїм святим покровом? Навіщо віддала на поталу воріженькам? Навіщо жити тепер? Для кого? Нема мого миленького, нема сонечка яс-кого! Не хочу і я жити! Панотче, відчиніть двері, хочу впасти під шаблями татарськими.

— Не дурій, дівко! — крикнув священик, хапаючи її за руку. — Чи ти не козачка? Чом таке слабкодухе серце в тебе? Не ми перші, не ми останні. Зерна лишилися, треба сіяти далі!..

— Які зерна? — плакала дівчина, б’ючись головою об вівтар. — Що сіяти? Що ви мовите, панотче? Пропали ми навіки, навіки!..

— Діти лишилися, — м’яко умовляв її священик, поклавши руку на голову. — Треба врятувати їх. Підземний хіт, веде до Громової Долини. Туди татари не піткнуться. Збережемо дітей. Виростуть козаки. Така доля Вкраїни, голубонько. Вороги витопчуть жито, а нам знову сіяти. Ану ж колись і зберемо добрий врожай! Та ще не забувай, що твій милий у полон попав до ворогів лютих…

— Чим я поможу йому, панотче? — побивалася Василина.

— І голуб може помогти проти лева, дівонько, — запевняв священик, ведучи її до отвору в підлозі. — Ось так, обережненько. Зціп зуби, затамуй біль, голубонько. Темно під землею, та я проведу вас — знаю ходи. Ходімо до діток, тра їх заспокоїти… Перелякалися ж бідолашні.

Стовп вогню стояв над храмом, хилилися хрести в тому полум’ї, падали з тріском на землю. Лелеки, знявшись у небо, тривожно клекотіли, кружляли над хутором…

 

ЧАСТИНА ПЕРША. ЧОРНИМ ШЛЯХОМ

РОЗПУКА

 

Ой ти, проклятий Чорний шляху?

Невигойна рана на грудях матері. Гадюча дорого безжалісних напасників…

Лине, плине твоїм річищем, продовбаним копитами ворожих коней, кров дітей українських, щоб дати вишукані барви шовкам стамбульським, солодощі винам кафським, грозу і непереможність лавам яничарським, окрасу гаремам ханським, насолоду хтивим деспотам східним…

Відкрита на чотири вітри Україна.

А що вітер північний — морозний: гине, поникає від нього барвінок хрещатий та ружі ніжні попід призьбами…

А що вітер східний — сирий і туманний: невідомо, що ховається за його сірою захмареною пеленою,— чи орди монгольські, чи то насильники половецькі, а може, зграї гайвороння зловіщого, яке вимагає на спожиток собі тисячі й тисячі очей козацьких… карих, синіх, сірих, ясних коханих очей, якими так люблять милуватися українські дівчата! Та що чорним птахам до того?

А що вітер західний — пронизливий, різкий, невблаганний: пробирає до костей, студить душу, несе на крилах своїх відгомін урочистих молитов Богові, під гомін яких так яскраво палають багаття, готуючи смаженю скаженим попам по закону римської кухні…

А четвертий вітер — південний вихор: скажений, пекельний, нещадний. Налетить, закрутить, метне свою здобич удалечінь, вирвавши її корінь з рідної землиці. І стає людина перекотиполем, виливаючи біль та сльози гіркі на піски чужинецькі. Виростає від сліз тих виноград чудовий, прозорий. О дивовижне сплетіння сонячних променів і людського страждання!

Чорний шлях гадючиться далі й далі на південь, прокладає широку, ніби випалену вогнем, смугу серед бур’янів Дикого Поля. Великим півколом обходять ногаї пороги, поспішають додому, бояться раптового нападу грізних жителів Січі. Весело, бадьорою риссю, пориваються коні вперед; біжать за ними бранці, прив’язані до сідел,— аркан на шиї, руки зв’язані сирицею. Ноги збиті до крові, потріскані від спраги вуста. Жаль татарам отак мучити людей, пропадає товар. Але ж нема коли зупинитися, погодувати, напоїти. Не витримають шляху до благословенного Криму — хай докоряють своєму богові: буде розкішна їжа степовим крукам. Багато в’ється їх над Чорним шляхом…

Па якусь годинку вночі зупиняється валка. Бранцям розв’язують руки, дозволяють випити води, зварити з борошна, загарбаного на Вкраїні, затірку. Не лізе їжа в горло, хочеться впасти на землю й заснути, забутися, не бачити ні неба зоряного, ні ворогів чорних, ні трав запашних, які нагадують про волю…

Гордій ішов у парі з побратимом сам не свій. Раптова переміна в житті, осоружна неволя, безсилля перед байдужою зверхністю переможців так болісно вдарили по душі, що козак отупів. Біг на припоні, мов сновида, задихався від спраги, стримував себе, щоб не закричати від розпуки — нелюдської, звірячої.

Спліталися в свідомості уривки минулого… Складали фантастичне поєднання…

Безжурні дитячі роки.

Пошук на сайті: