Іван Білик - Аксіоми недоведених традицій

 

Іван Білик

Аксіоми недоведених традицій

           

            Віддавна слово «гуни» вважається лайкою. Звідки тягнеться коріння тієї неслави, яка живе й досі, хоча самі гуни зійшли з теренів історії вже п'ятнадцять століть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народів Європи, зневаги, що дорівнює не менш одіозному імені вандалів?

            Перші історики, чиї згадки про гунів дійшли до нас, виводили генеалогічне дерево цього народу то з берегів Льодовитого океану, то з таємничих надр неіснуючих європейських пустель, але в кожного з них крізь афішовану об'єктивність проступає неприхована зненависть до гунів.

            Римський історик кінця IV сторіччя Марцеллін Амміан доводить, нібито вони прийшли в Європу з країни Кінокефалів, що міститься десь у тундрах, змальовує їх потворними монголами, які зумисне обпікають собі обличчя, щоб не росла борода. Готський же історик Йордан виводить плем'я гунів од шлюбу якихось «відьом», що їх буцімто конунг Філімер, син Гадаріха, прогнав у дикі степи, та ще таємничих «нечистих духів». В іншому ж місці той самий Йордан твердить інше: гуни пішли з булгар...

            Але не дивуймося Йорданові й Амміанові. Вони були дітьми свого часу, й над ними тяжіли традиції ранньосередньовічної хронографістики. Ми читаємо твори цих істориків із застереженням, і ніякі «відьми» та «нечисті духи», та казкові країни Кінокефалів не шокують нас.

            Але як дивляться на предмет новітні історики? Перелічувати всіх авторів тут було б не доцільно, тож загляньмо до енциклопедій, що ввібрали в себе квінтесенцію знань. У відповідному томі БСЭ в статті «Гунны» читаємо: «Кочовий народ Центральної Азії, який мешкав спершу на північ і захід від р. Хуанхе й створив у III—II ст. до н. е. на території Монголії та Пд. Прибайкалля військово-племінний союз, відомий з китайських джерел під назвою "хунну".

            Й далі йдеться про те, як гуни підкорили Китай, як потім, зазнавши поразки, розкололись навпіл, і північна частина їхня почала поволі кочувати на захід, аж доки не опинилася в Європі й у середині V століття прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейців.

            Те саме читаємо й в УРЕ. Різниця тільки, що тут подано старіші відомості про «хунну»: вперше про них згадано в китайських літописах за 2356 років до н. е.

            Але ж у тих славетних китайських джерелах ідеться про «сюнну», й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово «гуни». Чи не про різні народи тут ідеться?

            Якщо вивчити праці вітчизняних археологів й істориків В.В. Бартольда, К.О. Іностранцева, С.С. Сорокіна, С.В. Кисельова, М.П. Толя, М.Я. Бічуріна, В.В. Латишева, П.К. Козлова та О.М. Берштама, які зазначені в енциклопедіях серед учених, що досліджували історію цього народу, - то вийде, що "хунну" справді існували й, згідно з китайськими літописцями, десь на зламі ер почали свій повільний марш на захід. Знайдено й археологічне підтвердження того, що вони попутно засновували свої кочові держави то в Північній Монголії, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи ні на які старання вчених, західніше від Казахстану жодних слідів цього великого й могутнього народу не знайдено.

            Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європі довгі століття.

            Відомо, що донька гунського царя, якого Амміан називає Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а він, за хронологією Торфея, сів на престол ще 222 року н. е. Виходить, що гуни вже були в Європі принаймні з кінця II сторіччя. Останні ж згадки про гунів стосуються не Аттіли, й навіть не його синів, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворі імператора Юстиніана.

            Звідси виникне логічне запитання: чи міг такий могутній і вельми численний народ, який проіснував у Європі щонайменше чотири століття, якому корився й сплачував данину цілий континент, не залишити по собі жодного сліду?

            Ні, це був би абсурд.

            Наші вчені, та й не тільки наші, стверджують, що після Аттіли його імперія розпалася. Й це справді так, але ж розпалась імперія, тобто відкололася більшість колоній та залежних племен і народів, а самі ж гуни не могли отак безслідно запастися в небуття!

            Дійсно, історія знає чимало прикладів, коли той чи той народ зникав номінально, вливши свою кров у кров сильнішого. Так сталось із галлами, з більшою частиною західних слов'ян, із дакійцями, які в силу відомих обставин навіть називатися почали римлянами («румун» саме й означає «римлянин»); так вийшло, нарешті, й з незчисленними племенами наших половців. Але ж галли полишили по собі величезний арсенал матеріальних пам'яток, хоч і втратили мову, а половці, ставши, компонентом генези української нації, віддали нам тисячі й тисячі своїх слів, майже всі річки Лівобережної України та Причорномор'я й досі носять тюркські назви. А балки, а гори, а степові озера! Про високі половецькі могили з оригінальними пам'ятками на них уже годі й казати: то реліквії, які красномовно свідчать про те, що великий народ, у яку скруту б він силою обставин не потрапив, - зникнути безслідно не може.

            Віддавна серед деяких істориків усталилася думка, що найближчими родичами стародавніх гунів є угорці. Воно й справді заманливо: адже в Європі Угорщину називають Унгарія (Hungaria), а державу Аттіли готські історіографи звали Гунігард або Гуналанд. Угорці щиро повірили в це, хоча й кажуть на себе «маджари», й почали посилено шукати підтвердження такої гіпотези. В похід вирушало безліч археологічних експедицій, які брали собі за мету знайти бодай які-небудь сліди легендарних гунів, однак усе марно.

            І хоча всім відомо, що угорці прийшли, на свою теперішню землю з угро-фінського етнічного материка в Приураллі через добрих чотири століття після смерті Аттіли, але думка про Угорщину, як країну гунів, од багатократного повторення так укорінилася, що лишається й досі якоюсь аксіомою (ніким і ніколи, щоправда, не доведеною).

            Висновок поки що може бути один: народів-примар в історії не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плід фантазії, традиція, яка тягнеться ще з сивих часів Геродота. Існують і існували народи в плоті й крові, й кожен був носієм своєї, лише йому притаманної духовної й матеріальної культури, а все, що стосується матеріального, - вічне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слідів Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, що їх не було, а просто ми не там або не те шукали. Але про це пізніше.

            На яких же широтах і меридіанах шукати гунів? Чи вертатися знову назад у півпустелі Забайкалля та Монголії, чи продовжувати пошуки в тій-таки Угорщині, де ми безрезультатно блукаємо ось уже п'ятнадцять сторіч? І чи так уже старанно ми дослідили всі відомості про гунів?

            Далебі, ні. Тим часом багато істориків і дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунів у зовсім іншому напрямку, ніж ми шукаємо зараз.

            За свідченням уже згадуваного Амміана, готи дуже давно були знайомі з гунами, ще задовго до славнозвісного Болимира (чи Велімира), який 376 року нібито з'явився з-за Дону зі своїми ордами. Навпаки, гуни служили у війську готських конунгів і навіть воювали проти своїх же одноплемінців у тій готсько-гунській війні.

            Візантійський історик III століття (третього!) Марціан Гераклійський пише, що навколо Дніпра, за аланами, живуть так звані хоани. Отже, навколо Дніпра, а не десь там за Доном, за Волгою, чи в Середній Азії.

            Думки про те, що гуни споконвіку жили на наших землях, дотримувалися й вчені пізніших часів. Вслід за Птолемеєм, який писав, що гуни (хойни) мешкають на лівому березі Дніпра, вслід за Амміаном та Марціаном Гераклійським, такої самої точки зору дотримується й Адам Бременський, північнонімецький хроніст другої половини XI сторіччя: столиця Гунігарду зветься в нього Хівен. І якщо ця назва здається нам сумнівною, то звернімося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського - Гельмольда. Цей історик, який жив у середні ХII сторіччя, в своїй фундаментальній праці «Хроніка слов'ян» неодноразово повторює, що всі слов'янські землі, які лежать на схід від Данії й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його час, називають їх також Гунігардом - через їхнє населення гунів. Там уміщує він і гунський метрополіс (столицю), який зветься Хуе.

            За його словами, земля гунів починається відразу ж за Ельбою. Вчений, якого ніяк не назвеш слов'янофілом, - навпаки, в німецькій експансії на Схід він був одним з її ідеологів, - усі ці землі віддає гунам. І це в той час, коли, якщо вірити деяким історикам, гунів уже давно й на світі Не було, а їхні рештки хто зна й скільки сторіч тому буцімто засимілювались між мадьярами.

            Отже, слід гадати, що так звані гуни - народ споконвіку європейський і нізвідки, тим більше з Північного Китаю, не прийшов. Але тут виникає вже щось нове. Говорячи про Гунігард, Гельмольд ніскілечки не сумнівається, що це країна суто слов'янська, й навіть у свій час, у середині XII сторіччя, в добу найбільшого розквіту Київської Русі, наймогутнішої серед усіх європейських держав, називає "метрополісом" слов'янського світу Хуе.

            Що це справді Київ, знаходимо підтвердження в інших, раніших і пізніших авторів. Ф. Гаген, наприклад, у своїх примітках до першого німецького видання «Пісні про Нібелунгів» каже, що Київ, той самий, що за Гельмольдом зветься Хуе, в сагах «Кіенуборг у Канугарді» варяги називали Самбатом, тобто збірним місцем для кораблів на Дніпрі (німецькою Sammelplatz der Boote, скорочено Sambot).

            Цей Самбат не викликає ніяких сумнівів. Здається, усі історики вже давно погодилися, що то Київ. Дивно тільки, чому, погодившись з одним, вони повз увагу пропускають інші твердження того самого автора: що й Кіенуборг, і всі до нього подібні назви, - то не вигадка й не химера, а Київ.

            Шведський вчений XVII сторіччя Олай Варелій у примітках до видання «Герварської саги» пише, що в скандинавському епосі Русь часто називається Країною гунів, а його співвітчизники віддавен називають Русь Гунегардом. І для підтвердження покликається на Саксона Граматика, який у життєпису Фродо III русів та гунів так само вважає одним народом.

            Академік російської АН Л. Стефані, який у Лейпцигу видавав книгу Гельмольда «Хроніка слов'ян», твердить: Русь колись називалася Гунігардом. Але в цій книзі читаємо:

            "Якщо приєднати до Славонії й Угрію, чиє населення й модою, й звичаями не відрізняється од слов'ян, то територія, яку займають слов'яни, майже незмірима". Що ж, Угорщина навіть у XII столітті, після трьохсотрічного панування прийшлих мадярів, ще лишалася власне слов'янською країною. Й нічого дивного в тому, що сучасна угорська мова ввібрала в себе масу слов'янських слів, особливо культурної лексики осілих слов'ян-хліборобів.

            Думки, що "гуни" - то не самоназва й не назва якогось таємничого народу, який невідомо звідки взявся й не знати в які тартарари канув, дотримувалися й пізніші історики, в тому числі й слов'янські. Й навіть наші - вітчизняні. Чи не першим до цього висновку прийшов видатний історик-демократ Юрій Гуца, походженням українець, який досліджував історію слов'ян і виступав під псевдонімом Венелович і Венелин. Ще в першій половині минулого сторіччя він висловив певність, що царство Аттіли було руською державою. Мав він і численних послідовників. А ось що каже з цього приводу відомий чеський вчений, чий авторитет немає потреби доводити, П. Й. Шафарик:

            «Не тільки видатні візантійські письменники Феофан і Кедрін словом гуни називали слов'ян; західні письменники, починаючи від Беди Венерабіліса, гунами називали теж слов'ян. Тому й зрозуміло, чому в германських народних переказах та інших давніх пам'ятках під словом гуни маються на увазі слов'яни... Так само і в північних квідах... гунські богатирі Jarisleifr - Ярослав і Jarizscar - Ярожир та інші - також виявляються слов'янами». Більше того: Шафарик твердить, що нащадків слов'ян у Швейцарії до останнього часу звали гунами.

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>

Пошук на сайті: